Вже три дні пошта з Москви не надходила. Ні листів, ні газет. А напередодні, приїхавши з сусіднього Харкова, негоціанти у гостиному ряду розповідали, що самі бачили поранених офіцерів, а також і солдатів, і тепер точно відомо: всі вони поранені на Бородінському полі, поблизу Москви. Услід за цим стали поширюватись чутки про неминуче падіння первопрестольної, не стримати вражу силу. Стільки ж її — краю не видно.
Цьому і вірили, і не вірили. Невже ж таки Михайло Кутузов, уславлений ще в битвах з турками генерал, якого відзначав сам небіжчик Суворов, віддасть білокам'яну?
Дуже неспокійним життям в ті дні жила Полтава. Тривога поселилась у кожному домі. Але, якщо пани негоціанти непокоїлися більше про свої відкупи та прибутки, а пани поміщики — нестачею робочих рук, то простих людей тривожила доля своїх близьких — синів, чоловіків, братів: чи вони живі, чи склали голови свої на тому полі?
А життя, і так не солодке, ставало нестерпним. Отой же простий люд, неначе віл, тягнув на собі увесь тягар воєнного часу. Не відаючи роздиху, гнули спини у маєтках двірські, а в цехах міста — майстри: шили одяг, взуття, ткали полотно, солили м'ясо, кували списи та піки... І все — на потребу армії, на загибель ворогу. У всіх церквах благовістили тепер рано, молящі годинами простоювали на кам'яній долівці перед образом божим, просили у Всевишнього, щоб дарував вікторію руському воїнству, вберіг животи рідним і близьким.
І зненацька — як грім серед ясного неба, як сніг влітку — звістка: неприятель у Москві, первопрестольна без бою залишена руським військом.
На якийсь час місто заціпеніло, наче вимерло усе живе. Та й це тривало не довго. Як не дивно, помітне пожвавлення у життя міста приніс перший обоз з пораненими, який прибув одного разу пополудні. Біля перевозу через Ворсклу зібралася майже уся жіноча половина міста; полтавки, молоді й літні, з нетерпінням чекали, коли підійде пором, і дивились, виглядали: може, серед змучених, згорьованих людей чийсь син, брат, чоловік, наречений? Готові були прийняти кожного: хто — в будинок, інші — до хати, землянки, допомогти, хто чим може; ахкали, дивлячись, як санітари допомагають зійти з порома офіцеру з перевитою головою, солдатові у бинтах, що перехрещували йому груди, кидалися на поміч.
Лобанов-Ростовський не виїздив за межі губернії, був стурбований великою кількістю невідкладних справ: викликав потрібних, йому людей, приймав купців, чиновників, військових, поміщиків, повітових предводителів, церковнослужителів, міщан, цехових голів. Вважаючи, що сформуванням п'яти козачих полків справа не обмежиться, військове відомство вимагатиме додатково і коней, і провіанту, різного спорядження і одягу, а тому, не чекаючи особливих рескриптів, на свій ризик і страх приймав необхідні заходи.
На прийомі, у князя побував Іван Васильович Тутолмін, губернатор, що змінив на цій посаді відставленого більше двох років тому дійсного статського радника Михайла Бровіна. Завдяки старанням нового губернатора вдалося розмістити замовлення на купівлю провіанту і коней, а також розподілити усіх прибулих поранених офіцерів по квартирах, солдатів здебільшого поклали в лікарню, ставили додаткові ліжка, заповнили всі коридори і підсобні приміщення.
Князь мовчки, не перериваючи, вислухав доповідь Тутолміна і висловив своє невдоволення: чому склади, в яких зберігався закуплений хліб, занадто ветхі? Дахи в них протікають, у випадку негоди, зерно підмокне і пропаде, згорить.
— Винуватий, не догледів, ваше сіятельство, — виправдувався Тутолмін. — Зараз же віддам розпорядження відремонтувати їх... Заразом хочу доповісти вашому сіятельству про корисливість купців Вижигіна та Руденка; купуючи хліб, вони всіляко занижують ціни, а казні продають у два рази дорожче.
— І ви не здогадуєтесь, як діяти повинні? Стягніть різницю — та й бути по цьому.
— Не погодяться, можуть вчинити афронт.
— Не лякайтесь. Пригрозіть їм, що знайдемо інших негоціантів, обійдемося, мовляв, і без їхніх послуг, вони й принишкнуть. Мені це плем'я знайоме...
Князь здавався спокійним, але було помітно, як він стомився, темні мішки залягли під очима, обличчя набрало землистого відтінку.
— А що з піками? Чи скоро буде готове замовлення?
— У міських цехах, а особливо у німецькій слободі, цими днями закінчать, сказати подібне про Розумовську не можу, зволікає графиня, усе доскіпується, хто та як відшкодує збитки?
— Поїдьте до неї з візитом ще раз, вона це обожнює, і скажіть: якщо замовлення не буде виконане у строк, то може статися, завтра ми від нього і зовсім відмовимось, дорога ложка до сбіду. Що ж до відшкодування, то все буде зроблено, не збідніє, однак, коли і затримається оплата. Останнього їй все-таки не кажіть.
— Сьогодні ж і від'їду.
Услід за Тутолміним увійшов старий предводитель полтавського дворянства граф Дмитро Прокопович Трощинський. Він нарочито приїхав на прийом до князя із своїх "Швейцарій", як він сам називав родове село Кибинці.
— Що чути, батечку Якове Івановичу? — Трощинський звертався до князя по-простому, знавав його зовсім молодим, ще коли жив у Санкт-Петербурзі, де не один раз зустрічалися, траплялося, і при дворі. Князь почав було розповідати про становище, що склалось після здачі Москви, але гість закивав сухорлявою ручкою, що виткнулась з мундирного рукава, облямованого золоченим позументом:
— Відаю, відаю, не утруднюйся... — І спитав: — А що, коли Буонапартій рушить тепер на північ, дек столиці тобто? Може трапиться це? — Граф, примружившись, дивився на схудле обличчя правителя, чекав.
Генерал-губернатор не забарився з відповіддю. Всі ми, мовляв, ходимо під богом, може трапитись і таке, хоча він особисто цьому й не вірить.
— Люблю, що правду кажеш, — зрадів граф. — Але що ж нам, землеробам, робити накажеш?
Князь вказав на головне: готувати людей, військове спорядження, і знову повторював: ворог, на його думку, вже видихається, та ще не ослаб, отже, чекати не треба, нехай граф знесеться з сусідами-землевласниками і примусить їх вжити на всяк випадок необхідних заходів.
— Хоча певен, до ваших "Швейцарій" Буонапартій не дотягнеться, руки короткі, — посміхнувся князь, — у всякому разі, не так швидко.
— А нехай, ми б його зустріли — по-нашому, як уміємо.
— Не сумніваюсь. — Князь було замовчав і раптом згадав щось: — Сьогодні, якщо не від'їжджаєте, милості прошу до мене. Буде вузьке коло... Княгиня вам завжди рада.
— Дякую! Залишився б, та поспішаю. Перед від'їздом розпорядився про давно заведене щорічне лицедійство на моєму театрі, зело добре грають доморощені актори, бажаю подивитися, що вони встигли, бо, як говорив блаженної пам'яті Теренцій, усе людське мені не чуже.
— Справедливо, граф... Але нас не гудьте: театр будувати поки що припинили — не той час.
— І дарма. — Трощинський витяг золочену табакерку, відкрив і, взявши двома зморшкуватими пучками понюшку тютюну, спритно заклав у ніс, подихав, як на гаряче, і, голосно чхнувши, пустив сльозу:
— Що я вам скажу, голубчику, зрозуміло, поміж нас. Коли вся справа передана до рук такого лиса, як Михайло Кутузов, то Буонапартію з усім його військом вікторії не бачити, як вух своїх. Я ж знаю Кутузку, не випустить він француза живим, у всякому разі, обскубе добряче. Запам'ятай моє слово... А що Москву віддали — не біда, це, певен, тактична ретирада...
Граф незабаром попрощався, а услід за ним переступив поріг княжого кабінету єпископ Полтавський Феофан, доволі натоптаний бородань з важким хрестом на розкішній рясі. Благословивши князя, всівся у запропоновані крісла і, оглянувши просторий кабінет, приступив до справи.
Пастиря більш за все непокоїла безпека церковного господарства, дорогоцінних іконостасів, а найбільше, як здалося, хоча цього єпископ і не казав, турбувався він за своє власне майно, і, коли вірити чуткам, вельми значне. Що, як ворог увійде у межі губернії? Куди дінешся? Чи не краще заздалегідь ретируватися у більш надійні місця ?
Князь уважно дивився в опасисте обличчя пастиря. Зрозуміло, що хвилює його. Ну що ж, можна б зважити на прохання та нехай би їхав, але ж дозволь від'їзд — піде поголос, здійметься казна-що, неминуча паніка. Чи можливо таке нині? Неквапливо, обдумуючи кожне слово, безбарвним, спокійним тоном князь відповів владиці;
— Ви, отче, повинні нині говорити з паствою кожен день, тобто заспокоювати її, а ви...
Не доказав, але Феофан зрозумів, що мав на увазі правитель.
— Не за себе дбаю — за церкву турбуюсь.
— Відаю... за чим побиваєтесь. І все ж — залишайтесь.
— А що з Москвою нині?
— Віддана і... палає. Та ви знаєте про це.
— Палає... первопрестольна? — Єпископ зітхнув і осінив себе широким хрестом. — У тій геєні вогненій антихрист знайде і свою погибель. Хай буде так! Амінь! — Ще раз перехрестився, благословив на прощання князя і, скрушно похитавши головою, пішов, важко ступаючи по м'якому килиму. В душі був задоволений: як там не є, а він, владика, встиг потай, довірившись відданим людям, відправити з монастиря значну частину свого майна в лише йому одному відоме місце. Тепер можна й залишитись, щоб закликати з церковних амвонів парафіян до мужності і відданості престолу і Вітчизні.
Пізніше, після того як з доповідями побували бургомістр і поліцмейстер, на прийом запросився директор училищ Іван Дмитрович Огнєв.
(Продовження на наступній сторінці)