Той, підтримуючи однією рукою сповзаючі штанці, другою розмазував по обличчю сльози і ледве плентався поміж столів до свого місця. Весь клас при появі доглядача схопився на ноги і продовжував стояти, не сідав, хоча доглядач кілька разів кивнув: "сідайте!". Учні були схвильовані: і Остроградський, і Тарас (у нього в очах бриніли сльози), і Кир'яков, і всі останні... Вони стежили за кожним рухом доглядача і, здавалося, були готові кинутись йому на поміч, варто було подати знак. Все це відчувалось у гарячих поглядах, у поривчастому диханні. Доглядач розумів це і, взявши себе в руки, спокійно, наскільки можна було бути спокійним, звелів:
— Сідайте... Потім, звертаючись до учителя, сказав:
— Ходімте до пана директора. Кликав. А ви, — повернувся до класу, — працюйте... І щоб тихо було.
Якби Іван Петрович бачив, з якою любов'ю дивилися на нього вихованці, якими вдячними поглядами проводжали, він би, можливо, і запишався. Та цього він не бачив, був заклопотаний іншим: не відкладаючи, хотів говорити з латиністом, і, звичайно, не в класі, при учнях, а в кабінеті директора, там, в кабінеті, кинути йому в обличчя все, що він про нього думає.
Разом зайшли до Огнєва. Розуміючи, що розмова має відбутися мало приємна, директор хотів було покластися на невідкладні справи і піти, та, не давши йому кроку ступнути, Іван Петрович заговорив гаряче і схвильовано:
— Пане директор, як доглядач довіреного мені пансіону, скажу, зобов'язаний сказати: в гімназії відбуваються ганебні екзекуції над дітьми. Ми про це вже говорили і не раз. Але розмови лишились поки що розмовами. Доки ж це відбуватиметься? — Огнєв і Квятковський мовчали, останній важко відсапуючись. Котляревський, сповнений гніву і обурення, продовжував: — Якщо хоч раз ще подібне повториться — я був свідком такого у класі Павла Федоровича, — то змушений буду повідомити батьків: нехай забирають дітей додому або переводять в інше місце. Ца насамперед. А потім — писатиму в училищний комітет, хоч, правду кажучи, робити це не хотілось.
У кожному слові доглядача — невимовний біль, тому слухати його і залишатись байдужим не міг навіть завжди сухуватий, дещо офіційний, сповнений власної гідності, статський радник Огнєв.
— Ви чули, добродію? — промовив нарешті Огнєв, звертаючись до латиніста. Той наче подавився, гикнув, витер рясний піт з чола і, ступнувши до директорського столу ближче, уперся поглядом в зелене сукно:
— Ви... ви дозволяєте втручатись в мої уроки? По якому праву? — Голос його наростав, переходив на клекіт. — Двадцять років служу на освітній ниві — і нічого. А коли доводиться декого із учнів іноді і приструнити, так хіба ж я один? Та... від лози ніхто ще не вмирав!
— І це говорите ви — вчитель, вихователь юнацтва? — Спалахнув був Котляревський і заговорив тихіше: — Як на мене, добродію, вам би зручніше служити на зборні, там кожного дня, скільки завгодно душі вашій, дерли б з людей шкіру.
— Це занадто! — верескнув латиніст. — Як смієте?
— Смію. А щодо "занадто", то коли б вашого сина отак, як ви сьогодні, цього бідолагу Миколу Ге різками?.. І чого ж ви цим досягли? Тепер він, завдяки вашим старанням, і зовсім перестане вчити латинь.
— Злякали... Я вчу тих, хто вчиться.
— Та хіба ж це навчання? Адже латинь — не мертвий катехізис, у що ви перетворюєте свій предмет.
— Пане директор, звільніть, прошу, від цих сентенцій! Огнєв, який весь час слухав і не втручався в розмову доглядача з учителем, вставив і своє слово:
— Не звільняю. Пан капітан має рацію, і вам, Павле Федоровичу, слід прислухатись.
Квятковський спідлоба глянув на директора:
— Своєю методою користуюся все життя, і ніхто, ніде — хай буде вам відомо — жодного разу не докоряв мені таким чином.
— Я не декоряю, хочу допомогти. От послухайте, — звернувся Іван Петрович до латиніста, хоча той сидів одвернувшись, виказуючи цим цілковиту зневагу до співбеї сідника. Котляревський, нічого цього не помічаючи, продовжував: — От, наприклад, вимагаєте ви знання промови Ціцерона, що, як відомо, була спрямована проти Катіліни у римському сенаті. Ну що ж, прекрасно. Такий твір ораторського мистецтва належить знати кожному. А хто у вашому класі знає його? Ледве третина, останнім, вибачте, не цікаво. Розумієте — не цікаво!? Це ж дикунство — такий твір, а їм не цікаво! В чому справа? Чому нецікаво? А тому, що вони вчать мертві речі, вони не знають, хто такий промовець і хто Катіліна, які були між ними стосунки, які обставини в сенаті викликали до життя таке слово. От чому не цікаво. Ви ж ні єдиним словом не обмовились про все це. А варто. Тоді б не третина, а, певен, більшість потяглися б і до мови... Ви ж тепер лозою хочете досягти успіху. Ніколи лоза не була помічником учителеві, навпаки. — ворог.
— Але ж, мосьпане, не моя турбота навчати їх історії
— Ви вчитель! Чуєте? У-чи-тель! Це дуже багато. На мій погляд, нехай буде яка завгодно метода, але якщо з її поміччю легше засвоїти предмет, вона придатна. Це — істина.
— Моя істина — моя метода.
— Хай по-вашому. Але без лози; заявляю в останній раз. Бачить бог, не хотів цього і ось змушений. — Котляревський не став більше говорити з Квятковським, звернувся до директора: — Хочу сказати, пане директор, гімназисти старших класів, а вслід за ними і молодші, як стало мені відомо, мають намір відмовитися від слухання уроків Павла Федоровича, і не тільки його, але і декого ще з тих учителів, які користуються методою "а-ля Квятковський". І я, навіть при бажанні, не зумію їм перешкодити в цьому. Зрозуміло, якщо таке трапиться, розголосу не минути, дійде і до училищного комітету, до генерал-губернатора, вся губернія знатиме, причому постраждає, як ви розумієте, добра репутація гімназії.
Котляревський підвівся з крісел і, легкий, зграбний, більше того, елегантний у своєму вже не новому, але добре випрасуваному чорному сюртуці з білою хусткою на шиї, віаійшов до вікна, склав перед собою руки. Він сказав все, тепер слово за вами, пане директор, і не думайте, не надійтесь, що я відступлю, здамся, зречуся своїх переконань.
Саме про це говорив весь вигляд доглядача — поштивий, але незалежний і непохитний.
Квятковський, що залишався в кріслах, теж волів здаватись незалежним: одвернувшись, сидів насурмившись, щохвилинно знімаючи і знову ставлячи в глибоко вдавлену борозенку на переніссі окуляри.
Огнєв не поспішав з висновками. Він знав свою справу, мав немалий досвід служби і глибоко усвідомлював: правда на боці доглядача, в душі жалкував, що не може запропонувати йому місце учителя: доглядач не мав університетської освіти, а, крім того, — і це головне, — ніхто б не міг замінити його в пансіоні, в усякому разі, ні сьогодні, ні завтра. А що сказав би князь, який послав його в пансіон?.. Так, доглядач правий, але сказати про це прямо — принизити вчителя, вказати йому на незнання елементарної педагогіки. Ні, про це говорити потрібно, але не тепер, іншим разом, інакше він, учитель латині, "апостол Павло", дійде до самого міністра, клопоту не обберешся. Щодо "виховання лозою", тут він, Огнєв, своє право використав повністю, він це мусить зробити, бо, зовнішньо м'який і поступливий, доглядач теж мав характер, не менш твердий, ніж у латиніста, він теж ні перед чим не спиниться, якщо не присікти "вправ" Квятковського, хоча іноді і не завадить до слова і лози додати, тоді б і слово надовше запам'яталось. Але про це ніхто не повинен знати, бо, не дай господи, гімназисти одного дня і справді перестануть відвідувати класи. І думати про це неможливо. Чи не зрозуміло, що витівкам шановного "апостола Павла" він, Огнєв, мусить покласти край.
Підвівшись з крісел, осмикнувши на собі прим’ятий на бортах мундир, кілька секунд вдивлявся в вилиняло обличчя "апостола". Почекав, поки той, старанно протерши окуляри великою картатою хусткою, встановить їх на місце, Огнєв заговорив, причому дещо піднесено, майже офіційно:
— Милостивий пане Павле Федоровичу, мушу висловити вам величезне моє незадоволення. Як ви дійшли де цього в нашій гімназії? Адже у нас подібного досі не було, а ви... Віднині і назавжди забороняю вам оні вправи! Заготовлену ж лозу залиште у себе вдома для домашнього вжитку, — дозволив собі злегка вколоти надутого, як індика, "апостола". — Запам'ятайте, прошу: якщо мені стане ві домо про нові ваші "вправи", змушений буду просити вас про відставку. Я прийму її, не сумнівайтесь, хоч, треба визнати, нелегко нам буде без учителя латинської мови... Але — обійдемося. Правом, даним мені його сіятельством попечителем, а також і правителем краю, вимагаю неухиль ного виконання мого розпорядження. — Огнєв поглянув на Котляревського, той мовчки стояв біля вікна, нічим не виявляючи свого ставлення до слів директора. — Щодо ваших поглядів, пане доглядач, на методу викладання, то змушений сказати: вони, без сумніву, заслуговують уважного розгляду, і ми це зробимо на найближчій учительській раді. — Огнєв поправив твердий комірець, що підпирав чисто виголене тверде підборіддя, і звичайним безбарвним тоном закінчив: — А поки що, панове, ви вільні... Урок, вважаю, треба продовжити. І ви, пане капітан, вільні... Дякую!
(Продовження на наступній сторінці)