Тільки тут шухляда врешті подалася, посунулася і зачинилась, аж хряснуло. Доглядач зітхнув з полегкістю. Побачив, що Тарас ще не пішов.
— Матінці уклін!
— Вклонюсь! — Штовхнув двері, вислизнув у коридор. Деякий час доглядач стояв біля вікна. Притискуючи книгу до себе, Тарас, біг до воріт, на вулицю, де чекала, готова до від'їзду, карета; він підскочив — дверцята відчинились, злетіли і натяглися віжки, кучер гикнув, заллявся-задзвенів дзвоник — і карета щезла, лише глибока колія лишилась на дорозі від високих, окованих залізом коліс.
— Поїхав... — Опам'ятався, побачивши здивовані погляди помічників, і вже буденним тоном спитав: — Отже, на чому ми зупинились?
— На гречці, — з готовністю відповів Діонісій, зразу ж набравши поважного вигляду, тільки в жовтуватих очах ще жевріли, не гасли вогкі іскринки та тремтіли вуса під тонким, з роздутими ніздрями носом.
— Гречки у нас, отже, лишилося?..
— Чотири пуди і десять фунтів, — підказав Капітонич.
— Так і занотуємо.
Говорив про гречку, пшоно, сіль та в'ялену рибу, а думки були далеко... Золотоноша. Як давно і, здається, недавно він їхав у ті краї! Душу переповняли надії. Тепер навряд чи коли поїде. Та не знав доглядач будинку, не підозрював, що мине небагато часу — і він теж рушить в дорогу, щоправда, не до Золотоноші, але шлях на початку подорожі поведе його в ті ж села, які він пам ятав і зараз, хоча минуло з того часу десь близько двадцяти років.
21
Легка дорожня карета погойдувалася, як човен на хвилях. І справді, розкислий опісля нічного дощу і схожий на кисіль шлях, глибокі вибоїни, блякле небо над степом, безмежні, повиті мороком поля — все це нагадувало бачене колись у дитячому сні. та придумане тепер безкрає море...
На місце приїхав, коли минала вже п'ята доба. Старшина — козак Сидір Коноваленко — запропонував залишитися у нього — далебі, будинок просторий, а для пана капітана знайдеться і окрема хатина. Шукати чогось іншого було ніколи, і Котляревський згодився.
Привівши себе у порядок та поснідавши, зразу ж попрохав старшину — "поки не вечір" — відправити посильних у сусідні села та повідомити усіх, а в першу чергу панів поміщиків про термінову відправку до Горошина людей з повним військовим спорядженням і кіньми, які б годились для несення служби в армії. Щодо цього у нього, капітана, є наказ управителя краю, тобто всі необхідні повноваження. У найбільш великі маєтки капітан вважав за краще поїхати у найближчі два-три дні сам. Старшина, вислухавши уповноваженого, намагався умовити його не квапитися, а перш за все відпочити: як-не-як пан капітан з дороги, а вже позавтра взятися до справи, один день нічого не змінить. Та капітан виявився дивакуватим, не схотів чекати і зайвої хвилини.
— Не лише посильні, а й сам, добродію, поїдеш, — наказав уповноважений здивованому старшині, той уперше за своє життя стрічався з подібним, інший після такої дороги відпочивав би кілька днів, а вже потім приступав до діла. — Та передай кому належить знати, добродію, що найменше зволікання замість точного і негайного виконання наказу потягне за собою і суворе покарання... Як не розуміти!? Ворог топче нашу землю, а ми будемо чекати?! Кожний нині день вартий цілого року. Запам'ятай це, добродію!
— Та я що... Я з усією душею. Як же не розуміти, велика біда загрожує... Але хотів про вас потурбуватись... Коли ж так, справу закрутимо — будьте спокійні, ваше благородіє.
— Так-то воно краще.
Ледве старшина відбув, як і сам капітан почав збиратись. Разом із волосним писарем оглянув визначене для майбутнього збору місце, наказав поставити кілька столів. Місце виявилось досить пристойним: у центрі містечка, під двома дубами, тут працювати можна у будь-яку погоду — і від сонця захист, і од дощу — теж. Тут же, на майдані, людей можна і вишикувати, і навіть займатися, поки є час, військовим артикулом.
Справа, як висловився старшина, закрутилася. Вставати доводилося раненько, а втім, до ранніх підйомів особоуповноважений мав давню звичку, ще у війську бувши, й цим нині аніскільки не тяжився, навпаки, встаючи з півнями, на світанку, почував себе бадьорішим, ніж коли б заспався, та головне: день довшав на дві-три години, а це ж мало не останнє значення.
Незабаром з'явились і перші новобранці. На вказаному місці, у центрі Горошина, біля двох помітних на все містечко дубів зібралося спочатку до сотні чоловіків, до того ж з кіньми, піками, деякі з сокирами, шаблями, переробленими з кіс, довжелезними списами, у домотканих свитках, смушкових шапках. Необхідно було кожного занести у спеціальну книгу, вказати, звідки родом, як прозивається, хто залишився вдома.
Все це були молоді і середніх років люди, витривалі, дужі, до злигоднів похідного життя їм не звикати. Незважаючи на це, Котляревський використовував все можливе, щоб краще влаштувати новобранців, розмістив у сусідніх селах по хатах, призначив старших, найбільш моторним доручив відповідати за фураж і харчування. Новобранці самі варили собі кашу у заздалегідь придбаних добре-таки закіптюжених казанках, а щоб часу не гайнувати даремно, повний день, від зорі до зорі, вчилися ходити строєм, бігати в атаку, колоти пікою й кидатись у рукопашну. Були знайдені кілька унтер-офіцерів з тих, хто відслужив свій строк, але яким ще добре був втямки військовий артикул, ці люди, тряхонувши немолодими вже літами, вчили новобранців премудростям військового мистецтва. Не раз і не двічі старі унтер-офіцери вганяли у піт молодиків, але ніхто не скаржився на свою долю, бо — розповідали старі служаки — ще батько Суворов казав: "Важко у науці, легко в бою".
Вже на третій день після приїзду у Горошин, 12 серпня Котляревський спеціальним посильним доповідав генерал-губернаторові про перші свої кроки, успіхи і недоліки, помічені при формуванні полку. В цьому листі він писав:
"Ясновельможний князю, милостивий пане! 10 числа цього місяця почав я прийом козаків до 5-го козачого полку; але через повільне на початку постачання козаків не так успішно це робиться, як хотілося б. А втім, люди, прийняті мною, добрі, старих немає й дуже молодих мало, здебільшого йдуть у козаки із задоволенням, охоче й без найменшої зажури. Є з ружжами і пістолетами, та ця зброя у задовільному стані, усі з піками, багато шабель з кіс перероблено; коні невеликі, та до служби справні; одяг увесь новий, але потрібна буде одноманітність у ньому; у одних шапках не дотримано міри, бо одні досить високі, а в інших низенькі, але всі однакові. Усі сили докладу, щоб виправдати довір'я Вашого сіятельства й заслужити продовження Ваших до мене милостей..."
Котляревський не знав ні дня відпочинку. Він працює невтомно, і вже 20 серпня у другому листі на ім'я Лобанова-Ростовського пише, що "по сіє число", тобто по двадцяте серпня, ним прийнято 760 чоловік з кіньми. Прибувають люди з Миргородського й Кременчуцького повітів окрім, зрозуміло, усіх сіл Хорольського. Він помічає безліч недоліків, у деяких немає необхідного обмундирування, іншим не вистачає пітників для сідел, третім — зброї, і все це треба переглянути, зобов язати земських начальників постачити все необхідне. Котляревський відправляє у найближчі села групи вершників, де ті одержують фураж для коней і харчі для себе. Не маючи ні офіцерів, ні в достатній кількості унтерів, він вирішує через засідателя Хорольського земського суду якогось Щочку мобілізувати усіх відставників. І, одержавши попервах сім чоловік у поміч, доручив їм команди та відправив у чотири волості. Знову капітан нагадує князю про необхідність надіслати кадрових офіцерів для того, щоб він міг розпочати формування ескадронів. Лист свій Котляревський підписує цього разу так: "5-го козачого полку начальник". Зрозуміло, він має право на такий підпис, бо полк, яким він поки що командує, сформований та готується до військових дій ним особисто.
Часу, одначе, обмаль. Кожний день на рахунку. І кожний де;нь не втрачається марно. Котляревський продовжує виснажливу працю по дальшому навчанню й повному сформуванню полку. У ці дні його можна бачити то в Горошині, то в сусідніх волостях, де розквартировані окремі команди, і всюди він не забуває подивитися, як люди годуються, чи добре вдягнені, чого не вистачає.
Князь не помилився, пославши Котляревського своїм особоуповноваженим до Горошина. Котляревський виконав доручення, до того ж не за місяць, як передбачалось, а за сімнадцять днів, тобто майже у два рази швидше.
Другого листа князю Іван Петрович писав 20 серпня і тут говорив про недоліки, які він виявив, які доводиться йому виправляти, а минуло всього сім днів — і 27 серпня особоуповноважений пише, що "нарешті 5-кінний козачий полк сформований, от тільки офіцерів і унтер-офіцерів не вистачає. Люди у полку дуже добрі, коні більше ніж задовільні, про амуніцію клопочусь з підрядчиками, щоб була гожа, тож рівняю шапки, каптани і піки, яких одне держално без заліза буде на 4 аршини, недоїмки у людях і конях згодом не буде ніякої...". Тут же він додає: потрібно, мабуть, завести у полку артільні гроші на придбання казанів, необхідних кожному ескадрону...
Незабаром, повністю сформувавши й обрядивши полк, Котляревський їде з Горошина, подбавши, одначе, виправити у місцевої влади свідоцтво, в якому вказується, що за час перебування у Горошині він нічим не зловживав, за все, що бралося до полку, було сплачено, і за ним, капітаном Котляревським, "нема ніякої недоїмки".
22
(Продовження на наступній сторінці)