Директор був схвильований, хоча й намагався приховати це. Не часто був запрошуваний до генерал-губернатора, хіба що на бали та маскаради, а тут насмілився прийти сам у приймальні години для ділової бесіди. У парадному сюртуці, чорному і строгому, він швидше нагадував протестантського проповідника, ніж вчителя. Вклонився церемонно, але говорити не квапився, князь, зайнятий розглядом паперів, принесених Смирницьким, не звертав на нього уваги. Тягнулося це, одначе, недовго. Відклавши картонну теку, Лобанов-Ростовський нетерпляче здвигнув густою бровою:
— Слухаю вас, мосьпане.
Огнєв витер хусткою, змокрілого лоба і зігнувся у поклоні.
— Доводиться турбувати, ваше сіятельство, у таку хвилину, коли вирішується... Але вважав за неможливе не прийти...
— Ближче до справи, мосьпане.
— Я зараз же. — Огнєв віддихався, спокійніше продовжував: — Ваше сіятельство, учбовий рік, як вам відомо, почався першого серпня, надворі вже вересень, а приїхала лише половина вихованців, та й ці, мабуть, хотіли б роз'їхатись по домах... Панове вчителі теж настроєні не в кращий спосіб.
Лобанов-Ростовський з неприхованим подивом, навіть якоюсь цікавістю, дивився на директора училищ, навмисне не пропонуючи йому сідати, щоб не затримувався, але тепер, забувши за це, кивнув на крісла. Огнєв сів, склав руки на колінах і підняв очі на князя. А той зволікав, не відповідав, хоча Огнєв бачив, розумів, що князь все чув; він говорив досить голосно, розраховуючи на глухоту його сіятельства.
— Милостивий пане, чи розумієте ви значення своїх слів? Вважаю, ні, не розумієте. Як же можна розцінити таке? Це смішно.
— Але ж війна... І Москва... — заїкнувся Огнєв.
— Так, війна. — Князь повільно червонів, що з ним траплялося рідко. — Але де вона — війна? Де Москва? Зрозуміло, час важкий, але що б там не було — треба виконувати свій обов'язок. Якщо слухати вас, то я повинен повідпускати усіх чиновників, припинити роботу служб, і ще бог зна що вчинити?
— Я не так хотів сказати... Але ж не приїхали... Ось що засмучує.
— Відправте за ними людей. Рік почався — рік повинен продовжуватись.
Огнєв кивав великою головою, не знімаючи рук з колін, і це здавалося комічним, князь пом'якшав:
— Все у вас? Прошу, продовжуйте! Під пильним поглядом правителя Огнєв повільно бліднув, і це не сховалося від князя;
— Кажіть же!
Три дні тому він, Огнєв, одержав листа від вихованців старших класів, що мешкали у будинку виховання. Лист виявився суцільним молінням: повернути доглядача, відставного капітана Котляревського. Гімназисти писали, що коли доглядач не повернеться, то їм нема чого залишатися в будинку, ніхто інший їм не потрібен. Під листом стояло сорок чотири підписи, то підписи усіх вихованців, що мешкали нині в будинку.
— Ну й яка ж ваша відповідь, мосьпане? — запитав князь.
— Поки що не відповідав.
— А якщо вони і справді залишать пансіон?
— Тоді... у класах залишиться по два-три чоловіки, інакше кажучи, це — катастрофа.
— Навіть так? І це кажете ви — досвідчений вихователь юнацтва? Не впізнаю вас, мосьпане. Чи постаріли?
Огнєв мовчав. Та й що відповідати? Князь мав рацію. Десь він прогледів, і ось виявляється — дітям ніхто не потрібен, крім доглядача. Гірко поскаржився:
— Ні на кого спертися. А діти — що з них питати?
— Вустами дітей глаголить істина... Ось доглядач чимось їм догодив, до серця прийшовся. Чим же?
— Не відаю... Щоправда, він завжди з ними справедливий і м'який, але ж і інші у гімназії не звірі...
— Так... Цей капітан у відставці, виявляється, не підвів нас. А ось ви, мосьпане, — пам'ятається — спочатку відмовили йому у посаді. — Князь не то спитав, не то вколов Огнєва. Той мовчав. Мовчав і Лобанов-Ростовський, попихкуючи люлькою,.
Мовчання затягувалось, ставало незручним мовчати й далі, і Огнєв зважився, спитав:
— Чи можу надіятись, ваше сіятельство?
— На що?
— На повернення пана Котляревського до пансіону? Діти скучили за ним і... взагалі.
Князь палив, дим з люльки витягувався у відчинену кватирку тонким сірим струменем.
— Щастя, коли ось так чекають на тебе. — Він знову поглянув на Огнєва. — Доглядач, виконавши моє доручення, вважаю, незабаром мусить повернутись... Не можу не сказати вам, мосьпане, виявляється, він ще й відмінний офіцер. Менше ніж у три тижні сформував полк. Та ще й кінний! Цей полк вже вирушив проти Буонапартія. — Князь говорив про це з явним задоволенням, мимохідь хвалячись людиною, в якій, виходить, не помилився.
— Дозвольте відкланятись, — встав з крісел Огнєв. Одержавши вичерпні відповіді, а до того ж відчувши і гіркоту докору за неувагу до підлеглого, він міг вже йти.
— Надіюсь, мосьпане, учбовий рік продовжиться?
— Як і належить, ваше сіятельство, — не приймаючи жарту, серйозно і церемонно вклоняючись, відповів директор і ще раз вклонився, відчиняючи двері до приймальні...
Того ж дня у будинку виховання діялося щось дивне. Було тихо не тільки у коридорах, але і в спальнях. Усі вихованці розійшлися зразу ж після вечері. І, слід думати, готувались до завтрашніх занять. Так, у всякому випадку, вважав Діонісій. Але, заглянувши до однієї спальні, а потім до другої, нікого в них не знайшов. От тобі й раз! Де ж вони? Незабаром, однак, виявилось: нічого страшного не трапилось — усі вихованці зібралися у залі, розсілися за столами, про щось говорили, а коли ввійшов помічник, зразу ж замовкли.
— Ось вони де! Анумо, марш по спальнях!
— Ми сьогодні тут хочемо, — почулися вигуки.
— Це чому ж?
— Тут тепліше.
І справді: у спальнях було значно холодніше, ніж у столовій залі, з якою межувала кухня і де майже цілісінький день топилася велика піч. Тепло з кухні обігрівало й залу.
Діонісій згодився:
— Добре, тільки тихо мені...
Вони зуміли перехитрити його. Помічник доглядача пішов із зали до своєї кімнати, де він повинен був зробити реєстр усім витраченим за останні два тижні харчам
Тарас Прокопович, як тільки Діонісій вийшов, попросив, щоб товариші сіли до нього ближче, і, коли всі оточили його з усіх боків, вказав: на відправлений три дні тому лист директор гімназії не відповів, і тому він, добре подумавши, вирішив писати тепер на ім'я самого генерал-губернатора, тобто їх сіятельства князя Лобанова-Ростовського.
— Прошения наше Іван Дмитрович і не читав, мабуть, — сказав Миколка Ге, недавно переведений з Харківської гімназії, він швидко увійшов у пансіонне товариство і вважався зовсім непоганим хлопцем. — Одержав і, не розкривши, викинув.
— Не міг викинути, — не погодився Мишко Остроградський. — Як це — викинути? Ми ж йому писали.
— А я кажу, кинув у корзину — і справі кінець.
— Може, так, а може, й ні, — .сказав Тарас. — Але час минає, а ми нічого не знаємо, тому давайте краще напишемо нового листа. Але хто віднесе його князю? — Оглядів товаришів. — Ніхто? А може, ти, Мишко?
— Добре, я віднесу. — Остроградський, хоч і був у Другому класі, але з ним рахувалися і старшокласники: він міг легко рішити будь-яку задачу і допомогти кому завгодно, та й взагалі, був серйозним, вдумливим, до того ж не боягуз — не боявся нікого, а це дуже важливо для майбутньої місії: не злякатися, віддати лист у руки ад'ютанту, якщо не вдасться проникнути до самого князя.
— Тоді пишемо!
Хтось запалив свічку, і Тарас всівся біля неї, решта — де хто: за столом, кому не вистачило місця — на підвіконні, але так, щоб бачити, як пишеться лист, і, може, й самому щось до нього додати.
— Закладіть двері, — порадив один з новачків і сам схопив дровиняку й потягнув до дверей. — Пиши тепер!
— Пиши, що ми вже надіслали одне прохання, — сказав Остроградський, — а його, мабуть, і не читали. Тепер змушені писати знову.
— А що далі?
— І що ми підемо звідси, якщо доглядач не повернеться, — додав Ге.
— Цього писати не треба, — заперечив Остроградський. — Цим все одно не залякаєш. Краще щось інше. Ну, скажімо: з Іваном Петровичем нам легше вчитися, ми звикли до нього, він нам — як батько.
— Істинно, Мишко! — Тарас швидко заскрипів пером. — І ще напишем: з Іваном Петровичем ми виставу готували, книжки читали, бібліотеку зібрали, він багато розповідав нам, завдяки йому, знаємо і латинь, і поезію...
— Історію Полтави теж, — додав Тарасів сусіда зліва — все той же Микола Ге.
— А якщо його не буде, то нам ніхто не потрібен, — підказав Саша Кир'яков, веснянкуватий, гостроносий, дуже схожий на колишнього старшокласника Папаноліса.
Тарас писав і писав, а всі дивились, як він це швидко робить. Коли фраза була закінчена, хтось, зітхнувши, мовив:
— Якби не війна, пан доглядач був би із нами.
— Ну, звісно!
— А що як податися до Москви? Вислідити Бонапартія і... пострілом — наповал, — запропонував все той же Кир'яков.
— Хто поїде? Ти? Сміливий, як я подивлюсь. Та тебе солдати зразу ж схоплять. Ти ж з французькою не в злагоді. От якби Тарас... Він знає. Переодягнувся б — і от маєш, француз.
(Продовження на наступній сторінці)