— Марія Василівна Семикоп, а як проставився наш пан, то звеліла звати себе прізвищем Голубович. Писала Санкт-Петербург і прийшов їй дозвіл так прозиватись.
Ось і все. Доля знову звела його з Марією, вдовою пана Семикопа, названою матір'ю Тараса Прокоповича. Доля... Де вона була раніше?.. Але що робити йому тепер? Відмовити, не прийняти сироту, сина небіжчиці економки і закатованого кучера? Чи вистачить сил сказати "ні"?..
Тим часом в кімнату ввійшов і Тарас, сказав, що кучер уже все зробив: коні і нагодовані, і напоєні. Доглядач довго дивився на нього, не міг подолати хвилювання, не знав, що має відповісти управителеві, а той питав, що ж їм тепер робити, невже так і повертатися ні з чим, і що він скаже паніматці.
Старий потирав долоні перед каміном, чекав відповіді. Зблиски полум'я падали на його пониклі плечі, на сиву голову, на шафи з книжками, чийсь портрет у простінку. Здалося, все це ось-ось займеться вогнем, та ні — з кожною хвилею блякло, поринало в сутінки.
— Мабуть, їхати нам, хлопче, додому разом... Ну, коли так, бувайте здорові, переночуємо, мать, у герберзі у грека, а вранці — і в дорогу.
Старий застебнув каптан, кинув Тарасові:
— Вклонися панові.
Хлопчик скочив із канапи і вклонився. Котляревський, увесь у полоні спогадів, нерозуміюче дивився на старого і хлопця. Врешті до нього дійшов сенс їх готувань, і він підняв руку:
— Стійте! Куди ж ви?.. . Вийшов з-за столу, знову посадив Тараса, вказав і старому на крісла і, коли вони сіли, мовив:
— Сам я не приймаю в гімназію. Це треба вам до пана Огнєва піти. А от у цьому домі місце одне знайдеться, і знову ж — треба і про це говорити з Іваном Дмитровичем... Він же директор всіх училищ і гімназії теж. Так... А ночувати можете й тут, ось у цій кімнаті. Я накажу...
Старий управитель низько вклонився, наказав Тарасові:
— Кланяйся!.. Дякуй!.. — І продовжував: — Дуже вдячні, милостивий пане! А про ночівлю не турбуйтесь. Ми в герберзі переб'ємося.
— Ні, ночувати тут будете... Завтра ж після заутрені підемо до пана Огнєва. А поки що повечеряєте. Зараз покличу куховарку, вона принесе. Та й камін підтопити час, погрітися... Так хто ж тебе вчив, Тарасе? Чому навчили? Проте що це я, справді. Про все це завтра і побалакаємо. А сьогодні — відпочивайте. Дорога далека була у вас, важка...
Котляревський сам себе зупинив на півслові: іч розговорився. Зовсім розучився тримати себе, від хвилювання непристойно балакучим став. Звільнив місце на столі, теку сховав у ящик, у книжкову шафу поставив книжкд, присунув крісла і вийшов у коридор покликати куховарку.
19
Літо 1812 року почалося в Полтаві зливами та громовицями.
Перші хлібні валки пішли на Кременчук ще за погожої днини і, треба сказати, встигли проскочити, хоча люди, що супроводжували пошту, запевняли: валки десь за Козельщиною потрапили у смугу дощів, і хтозна, чи встигнуть тепер до хлібних барж на Херсон та Миколаїв. Було чого хвилюватись полтавським зерноторговцям братам Алексєєвим та їх новому компаньйону купцю Зелінському, що в останні роки теж закупав зерно, іноді і на корню.
В ті дні, у зв'язку з поганим підвозом через негоду, ціни в Полтаві підскочили, тільки на яловичину на цілих дві копійки. Причиною того були вперті чутки про війну. Невідомо, де і коли вони з'явились, хто їх привіз у Полтаву, але, одного разу народившись, вони обростали новими деталями і вже сприймалися як дійсні факти, Казали, що не сьогодні-завтра почнеться нова баталія з Буонапарте, який нібито дуже прогнівався, що царському послу генералу Михайлу Кутузову пощастило добре потрактувати з турком і підписати мирну угоду. І ось буцімто, за це і збирається цей нехрист на Русь, зігнавши під свої штандарти двунадесять язиків.
Тому і не диво, що простий люд, заляканий чутками про наближення воєнної грози, намагався, доки не пізно, дечого припасти, приховати на чорний день. Сіль у ті дні закупали мішками, в багатьох дома сушили чорні сухарі, заливали діжки топленим маслом, солили сало, запасалися в'яленою та солоною рибою, засипали комори зерном та крупою, купували побільше свічок і дьогтю. Хто зна, що буде, а коли раптом ця воєнна злива не обмине і Полтаву? Більше ста років тому, у війну з Карлом, коли б городяни не запасли хліба достатньо ще до того, як підійшли шведи, то навряд чи допомогли Полтаві одні списи та порох. Так що й тепер— запас не завадить...
Неспокійно було і в будинку виховання. Випадали часті дощі — і діти через те не відвідували класи, хоча екзамени були вже не за горами. У такі дні, щоб дарма не гаяти часу, Котляревський збирав вихованців у столовому залі і займався з ними сам.
Одного разу за цими заняттями його застав Василь Васильович Капніст. Старий поет, приїхавши із своєї Обухівки в Полтаву, затримався із-за негоди і тепер робив візити своїм давнім знайомим, не обминув і пансіон, проект якого у свій час сам рекомендував ще першому "малоросійському генерал-губернатору" князю Куракіну. В тому проекті, здавалось, передбачено було все, лише одного не врахував автор "Ябеди", він же предводитель дворянства Миргородського повіту: не вважав можливим допускати у згаданий пансіон дітей міщан, ремісників, і лишалось невідомим, де ж їм можна було навчатися грамоті. Він вельми здивувався, дізнавшись, що серед вихованців пансіону є нині діти відставлених військових, сини удовиць з міщан, а один, якийсь Тарас Прокопович із Золотоноші, — син економки і кріпака, хоча вчиться чомусь на кошти дивачки-поміщиці.
Заняття, зрозуміла річ, були перервані, і Капніст у супроводі доглядача оглянув спальні і кімнату для читання, побував на кухні і в столовому залі, тоді знову повернувся в кімнату Івана Петровича. Був задоволений, побачивши книжки, якими користувались вихованці, а дізнавшись, яким чином вони зібрані, похвалив доглядача за добре діло і пообіцяв надіслати від своїх щедрот десяток книжок для пансіонної бібліотеки.
Котляревський всадовив почесного гостя у крісла, куховарка внесла на таці чай з вершками, і старий поет, посьорбуючи з порцелянового кухлика, закидав Івана Петровича запитаннями, слухав з охотою, перепитував кілька разів одне й те ж, сміявся, коли довідався, як були відучені деякі пани вчителі користуватися працею вихованців у себе вдома, та все приказував: "Добре! їй-богу, добре, мосьпане!" а чи: "Сміливо! Сміливо!"
Доглядач розповідав про вихованців, їх здібності і таланти, про які, слід думати, ні самі діти, ні навіть батьки не підозрювали. Згадав Тараса із Золотоноші; помітивши, як спохмурнів гість при цьому імені, .додав, що Тарас не просто здібний, а талановитий, і він дуже багато чекав у майбутньому від цього хлопця; Капніст силувано усміхнувся і сказав, що він зовсім не проти і "кучерських" дітей, він радий успіху кожного, хай усім квітам буде хороше і вільно під сонцем.
— І Лісницький справжній талант. Якщо навчати, став би відмінним лицедієм, — згадав Іван Петрович і пансіонного бібліотекаря. — Він у мене книгохранитель. Усі книжки привів у порядок, одні підшив, інші підклеїв. Любить книгу, кохається в ній. Але, насамперед, він — лицедій, а цілить в університет. А ліпше, коли б у театр пішов. Проте де нині театр у нас? Збираються будувати. Та коли це буде?
— Буде! Сам бачив, почали закладку.
— Дуже тягнуть. А був би театр, можна було б і трупу скласти, свою, полтавську.
— Е-е, батечку, чого закортіло!? Високо літаєте, мосьпане.
— Гадаєте, недосяжно сіє? Мої вихованці, коли хочете, зіграли б і "Недоросток", і "Ябеду". І художника знайдемо. Наш Мокрицький відмінно малює. Та й Тарас Прокопович має хист...
— У вас тут справжня академія.
— Будуть вихованці мої і в академії, — сказав Котляревський так просто і впевнено, що, слухаючи його, у кожного не викликало і тіні сумніву у здійсненні його задумів, намірів і мрій. Треба сказати, що Котляревський не помилився: чимало з його вихованців стали окрасою, славою вітчизняної науки і культури. Та це прийшло пізніше, а в розмові з Капністом він здався старому поетові мрійником, лише мрійником, і гість не забарився сказати про це:
— Не забагато, друже мій, надій? Є ж такі, як і Шліхтін?
— Я вірю у краще. І з цією вірою живу і служу, — сухо сказав Котляревський..
Капніст, побачивши, що Іван Петрович ладен образитись, перевів розмову на інше. Що нині написалося у Котляревського нового, він, Капніст, хоча, не часто виїжджає зі своєї Обухівки, але зв'язків із Санкт-Петербургом не втратив і має змогу поклопотатися, щоб тамтешні видавці не дуже марудили писання земляка.
Котляревський відповів, що нині поки що нічого закінченого нема: щоправда, він працює, але мало, зайнятий більше справами пансіону; хвилюють ось чутки про погрози Буонапарте, і тому склавши руки він не сидить: як і повсюдно по губернії, він теж, причому особисто, займається з вихованцями військовою справою у години, вільні від уроків. Цього, звичайно, дуже мало, але що можна більше?
Незабаром Капніст, запросивши Котляревського у гості в його пенати, поїхав, пообіцявши другого разу пожалувати з синами.
(Продовження на наступній сторінці)