— А що? І поїду... Ось тільки... — Тарас хотів сказати, що йому не можна до Москви, він не може без згоди матінки, вона й так хворіє, а якщо взнає про поїздку, то й зовсім розхворіється. Але нічого про це не сказав.
Всі мовчали, кожен думав про своє. Опливала лойова свічка. В залу вповзали сутінки. Враз в коридорі почулися кроки. Чіткі, тверді. Хто б це міг прийти вечором до пансіону? Чи не Огнєв? Навряд. Хто-небудь з учителів? Теж ні. Ніхто з них до пансіону не ходить, вечорами особливо. Тоді — хто ж ?
— Мишко, подивись, — сказав Тарас. Остроградський витягнув поліно, трохи відхилив двері і в ту ж мить причинив їх знов:
— Він!
— Хто?
— Пан доглядач!
Якусь мить стояла тиша, потім усі скочили з місць, перекидаючи стільці, лавки, вибігли до коридора, горлали щось недоладне; увесь провулок, та, здається, вся Полтава в цей час чула незвичайний у будинку гомін.
У столовій залі залишався лише один Тарас, але не довго; кинувши недописаний лист — він забув про нього, — вибіг услід за товаришами у шум і гамір коридора і зразу ж побачив пана доглядача — все в тій же горохового кольору шинелі і треуголці з чорним султаном.
Оточений суцільним колом вихованців, він не міг рушити з місця, і Тарас теж не мав можливості підійти до нього, не міг проштовхатися у вузькому коридорі і стояв, притиснутий до стіни, як і Діонісій, що вибіг із кімнати доглядача зі збитим над чолом волоссям і щасливо-дурнуватим виразом на обличчі.
Доглядач комусь потиснув руку, другою погладив по голові, ще когось прихилив до себе і не помічав тому ні Тараса, що стояв осторонь, ані Діонісія; коли ж побачив, кивнув привітно, махнув рукою: підійдіть.
— Не пробитись! — кричав Діонісій, все ж потроху посуваючись уперед. А Тарас і не намагався проштовхатись, так само, як і раніше, притиснутий у своєму кутку, майже торкаючись головою настінного підсвічника, він стояв, опустивши руки, і не відчував, як по щоках збігають теплі сльози, зовсім забув у цю хвилину, що недописаний лист залишив у столовій залі, а ще один лист — від матінки — лежить у сундучку, і він повинен вручити його пану доглядачеві у власні руки, як тільки той з'явиться у пансіоні.
23
— Ви не повірите, панове, мені ось, що прослужив понад двадцять років на ниві освіти, днями рознос вчинили. І хто? Наш вельмишановний доглядач. Так, так, уявіть собі! Причому, пан директор це допустив. Так що — стережіться! Увійшовши в силу, він і вам задасть. — Так одного разу вранці перед початком занять, говорив Павло Федорович Квятковський своїм колегам: Пилипу Івановичу Єфремову, Олексію Семеновичу Рождественському і викладачу мов Вельцину. Слухаючи латиніста, кожний, хто не знав його, міг подумати: Павло Федорович здивований непорозумінням, що трапилося, — і тільки, але це було не здивування, він скоріше виказував таким чином свою непомірну зарозумілість, і ось тепер, не стримавшись, надумав посміятись над людиною, що мала, одначе, до гімназії певне відношення, не менше, в усякому разі, ніж він сам.
Так чи інакше, а він казав правду: три дні тому Павло Федорович мав з доглядачем сутичку, привід до якої був вельми поважний, до того ж так трапилося, що сталося це по суті в присутності самого Огнєва...
Котляревський з'явився до директора, як завжди, вранці, в інший час він би його не застав на місці, бо після початку занять пан Огнєв мав звичку щезати невідомо куди, і спіймати його протягом дня було неможливо.
Справа, з якою доглядач прийшов, була не складна і торкалась повсякденного життя пансіону. Іван Петрович, як звичайно, доповідав директорові училищ, скільки і в яких випадках витрачаються грошові суми, котрі доручають йому, доглядачеві, на утримання дітей батьки і частково Приказ громадського догляду. В зв'язку з непередбаченим збільшенням контингенту вихованців (їх у новому році добавилося ще вісім чоловік), з'явилася необхідність придбати додатково продуктів, передбачалося заготовити побільше і дровець, бо зима по деяких ознаках мала бути затяжною і холодною.
Коли зі справами господарства скінчили, Іван Петрович попросив Огнєва звернути найсерйознішу увагу — в котрий раз! — на недостатню кількість підручників з природничої історії і географії, досі не було ніяких учбових посібників і по статистиці. Треба дійти, говорив він, до самого попечителя, написати листа або навіть когось послати у Харків, в комітет училищний, бо справді, доки ж діти Готуватимуть домашні завдання по так званих таблицях; знання вони дають мізерні, до того ж — хай це буде відомо пану директору — декотрі учителі, забуваючи елементарні вимоги педагогіки, вимагають від вихованців дослівного засвоєння оних таблиць, замість свідомого їх вивчення. Такий спосіб навчання, окрім шкоди, нічого не дає, знань ніяких, а огиду до предмета викликає безперечно.
— І останнє, — впевнившись, що Огнєв слухає, хоча і мовчить, Котляревський продовжував: — В суботу ми збираємося розіграти з вихованцями комедію. Ви, певно, пам'ятаєте, що вчити її ми почали в кінці минулого року, та за браком часу не закінчили, а тепер ось більше місяця збираємось майже кожний вечір і, здається мені, дечого досягли. П'єсу ви знаєте, це "Недоросток" Фонвізіна.
— Знаю. Мав честь бути на одному рауті з автором, — пожвавішав Огнєв. Кожного разу, коли йому нагадували про старих знайомих по Санкт-Петербургу, він одразу забував про все інше і, як помітили, ні в чому тоді не відмовляв.
— От бачите, навіть зустрічались.
— Так, так. У пані Брюс. І п'єсу слухав. Ваш намір, скажу вам, .похвальний. В пансіоні — і лицедійство. Але... — Директор шукав потрібне слово. — Але, як ви гадаєте, чи підходящий нині час? Ворог у первопрестольній, а ми, як би вам сказати, розігруємо... п'єси.
— Згоден з вами, час нині важкий. Але дозвольте спитати, чи маємо право життя гасити? Навпаки. До того ж, як ви пам'ятаєте, в цій п'єсі піддаються осуду невігласи, для яких вчення — ніж гострий. Схожість героїв цієї комедії з деякими полтавськими обивателями неймовірна. "Недоросток" — в цьому плані — поштовх до широкого розвитку освіти в нашому краї. А це ж і наша турбота, чи не так?
— В п'єсі є щось подібне, — тонкі губи директора розтяглися в усмішку.
— Ще два слова. Про Москву. Не такі вже там погані справи, як подивитись пильніше... Що саме? Вчора в Полтаву приїхав після поранення полковник Білуха-Кохановськин, дім його, як ви знаєте, на Дворянській. Зустрівся з ним — ми з ним давні приятелі — вчора ж увечері, він і розповів: Буонапарте про мирні переговори просить, а йому відмовляють, вимагають повної ретиради. У штабі Кутузова це досконало відомо. Все це не чутки, Білусі-Кохановському вірити можна.
— Слава богу! — перехрестився Огнєв на ікону в кутку. Однак про лицедійство не згадував, довелося нагадати. Огнєв постукав олівцем по теці, вимушено усміхнувся:
— Настирний ви, однак, мосьпане... Бачу, від свого не відступите... Ну що ж, коли готувались, то, мабуть, треба грати. Та подивимось. Цими днями буду у їх сіятельства, спитаю.
Котляревський в душі посміявся, і кортіло навіть сказати: він уже був у генерал-губернаторського ад'ютанта, майора Смирницького і передав для князя запрошення. Лобанов-Ростовський пообіцяв бути особисто з княгинею і домочадцями, повинні бути також чиновники Приказу громадського догляду, губернський зодчий, поштмейстер, губернатор і віце-губернатор... Нічого цього, він сказати не встиг. У сусідній кімнаті почувся розгніваний бас, а по хвилі — задавлений хлоп'ячий крик. Огнєв, наче нічого не сталось, нахилився до розкритої шухляди, підніс до очей якийсь папірець. Крик у сусідній кімнаті повторився, тоді Котляревський, не вагаючись, не питаючи дозволу у директора, вибіг з кабінету і рішуче попрямував коридором. Переступивши поріг класу, остовпів.
На широкій лаві під вікном, охопивши руками голову, оголений до пояса, лежав Миколка Ге — кращий гімназист і актор пансіонного театру. Він, як видно, щось не довчив, або перевчив, або просто не так чітко відповів учителеві і тепер змушений був за це розплачуватись дорогою ціною.
Біля Миколки з довгою гнучкою лозиною в руках стояв Квятковський, у розстебнутому сюртуці, простоволосий, топтався біля лави і хрипів:
— Вдругорядь вчитимеш до кінця, пан лицедій... Одержуй.
З кожним ударом Ге здригався всім тілом, спробував ухилитись, сповзав на підлогу, але чіпка рука наставника знову кидала його на лаву.
— Стійте! — Не пам'ятаючи себе, ледве чутно проказав Іван Петрович, кричати не міг, відчував: коли закричить, буде далеко чути, і хто зна, як би тоді повівся з латиністом.
— Стійте! — повторив голосніше і так твердо і жорстко, що Квятковський, хоча і був до краю розлючений, вкляк на місці і цим скористався доглядач, висмикнув з руки екзекутора лозину і відкинув у куток.
Погляди їх зустрілись. Вони стояли один перед одним — огрядний з короткою шиєю учитель і високий, стрункий — доглядач. Обличчя учителя червоне, палаюче, а доглядача, навпаки, — бліде, заніміле. Хотілось тут же, при учнях, кинути в обличчя екзекутора слово відрази і гніву, воно так і рвалось, але він стримався, підвів з лави Миколку і підштовхнув:
— Йди...
(Продовження на наступній сторінці)