«Кужіль і меч» Антін Лотоцький

Читати онлайн історичну повість Антона Лотоцького «Кужіль і меч»

A- A+ A A1 A2 A3

— Хай коровай теж веселий буде! — казала княгиня Олександра. І, пісень обрядових співаючи, взялися місити коровай. Замісили. А заки тісто росло, забавлялися.

— Виросло вже тісто на славу,— сказала княгиня Федька,— до діла, свахи!

Виробили коровай великий-великий і взялися робити прикраси до нього.

, Серед співів всадили коровай у піч. А музика як ударить. Гей. у танець у кого охота, в кого ноги здорові! А пісня голосить:

"А в городці, в новесенькім Розвивається зілля, У нашого князя Семени Зачинається весілля. Бог йому дає ' І допомагає, .

Хоч батенька не має"... Виймають коровай із печі. Удався на причуд! Не диво, що всі зраділи: х

"Ой" вдався нам коровай. Ой, вдався, Ой, ясний, красний, Як місяченько, Як яснеє соненько!"

Аж тут князь Василь ударив голим мечем у стелю й закликав:

— Батьку-мати, йдіть сина на посаг саджати! А мати княгиня як ударить у плач:

— Ой нема батенька рідного! Воріженьки люті життя йому взяли! Нема мого Михася, не бачити йому сина на посазі та й не благословити!

А староста князь Василь:

— Та що ви говорите, стрийно?! Стрийко бачить Семенка й благословить його з неба. А тут на землі заступить його князь Тверський.

Свахи й весільні гості співали:

"Сусідоньки, голубоньки, Сходітеся докупоньки. Підемо ми подивитися, Як сирітонька плаче:

"Нема батечка рідненького,

Нема кому поклонитись, На посаг випросити!" Поклониться сусідові, Як рідному батенькові".

Княгиня Ганна ледве здержала сльози. І самому молодому якось важко стало.

Аж князь Василь узяв князя Семена за руку й привів перед неньку та перед князя Михайла, що батька заступав.

— Батьку, мати,— говорив князь Василь,— оце перед вами ваш син стає й просить вас, коли чим-небудь і коли-небудь уразив, простіть йому та поблагословіть його на новий шлях, на життя нове. А пісня говорила:

"Грайте, музики, різко. — Кланяйся, князю Семене, низько,

Як вітцю, матінонці Так і всій родиноньці, Так близьким сусідонькам, Як маленьким дітонькам, І тяжким вороженькам".

Князь Семен поклонився неньці й заступникові батька тричі, а потім упав їм до ніг. А пісня питала:

"Кому поклін складаєш, Коли батька не маєш?"

І відповіла за молодого:

"Поклонюся чужому, Здасться мені, що свому!"

І посадили молодого на посазі. Коло нього сів князь Василь, як староста, а далі княгині Федька й Олександра, старостині. По другому боці стола сів князь Семен, княгині Федьки чоловік, як другий староста,. а за ним свашка" князівна Оля*, а за нею дружбове й решта весільних. Співали, веселилися. Аж княгиня Ганна за піснею та за мовою щирою своє вдовине горе забула.

Так було в світлицях, призначених для гостей молодого. А в цьому самому часі й його молода в своїх світлицях, між гістьми своїми, нім на посаг сісти, теж благословення просить. І теж не в батечка рідненького. На його місці біля ненечки засів князь Іван Кобринський. Молода благословення просила, а пісня співала:

"Схилилася вишня

Від верху до кореня,

Поклонися, Настусечко,

Через стіл родонькові!

На стіл головку клонить,

А під стіл сльози ронить

До сирої землиці,

До білесеньких ніжок.

Кланяйся, Настусю,

Старому й малому

У батьківському дому,

Бо вже більше не будеш, '"і

Батьків дім позабудеш —

Тільки твого поклону, Що в батьківському дому". І впала князівна Настуся тричі до ніг ненечці ріднесенькій, і тричі впала до ніг князеві Іванові Кобринському, що батенька заступав. І каже князь Іван поважно, і каже ненечка крізь сльози: — Хай тебе, дитинонько, Бог благословить!

І цілує Настусечка в губи князя Івана, і припала до губ ненечки коханої.

А пісня голосить:

"Наша Настуся-сирітонька, Бо батенька не має, А її батенько у Богонька, Перед Богом лежить, Та й у Бога проситься: "Ой пусти ж мене, Боже, Хай злізу, хай погляну, Чи добре дитя наряджають, На, посаг саджають". , А як Настуся кланялася, пісня питалася:

"Ой, кому ж "ги, Настусечко, Поклонець складаєш, Коли батенька рідного Дома вже не маєш?" "Ой, є в мене Родиноньки не мало, Буду їй кланятись, Щоб за батенька стало", х "Ой не стане, Настусечко,

Не стане, Вже твій батенько На білі ніжки не встане!"

Потім Настуся тричі поза стіл ходила й до кута кланялася. І сіла на посазі, дорогими килимами накритому. Заспівали їй:

"Знати-Настусечку,

Знати сирітоньку,

Бо її віночок

Весь із фіялочок,

А її батенько

Перед богом служить,

Ясним світлом горить,

Милого Бога просить:

"Пусти ж мене, Боженьку,

Із хмарою на села,

З дрібним дощем на землю,

З ясним сонцем. Віконцем ,

Нехай я подивлюся.

На своє дитяточко,

Хто йому справить весіллячко".

"Справлять йому люди,

Жаль батенькові буде".

Служба внесла дорогі вина й мед та осухи зі сиром. Сама молода припрошувала всіх дівчат, що, мов маків цвіт, стіл обсіли. Дівчата гостилися та приспівували. А музика духу додавала. Дружба Богдан Рогатинський попрохав Настусю в танець. За молодою й усі дівчата встали від столу й теж пішли до танцю.

А за столом на їх місце засіло жіноцтво.

Вечоріло.

Тоді староста князь Юрко Пронський закликав:

— Гей, посланці, час до молодого з даром від молодої та з грамотою йти.

І станули попереду музики, за ними посланці, а за посланцями дівчата. Настуся принесла сорочку, свахи звинули її, зв'язали стьожками, а поза стьожками позастромлювали барвінок. Потім вложили сорочку в середину тригільчатої різки теж прикрашеної барвінком, вівсом і стрічками. У споді прив'язали звинений пергамент, наче то лист від молодої до молодого. І віддали сорочку посланцям. Посланці взяли зі собою й бутлю меду та скляницю. Музики заграли, похід рушив. Жінки співали:

"Посланці-коханці, Вибирайтеся, скоро Із князівної дому Та й до княжого двору". А як прийшли вже під двері молодого, то заспівали: "Повій, вітроньку, Попід нову світлоньку, Хай будемо знати, Кому Настусин дар дати!"

Хочуть посланці ввійти в хороми молодого, та стережуть дверей: староста домовий князь Василь Пинський і весільні бояри з голими мечами в руках. Посланці кажуть:

— Гарно, пане старосто й ви вся дружино, що так князя свого стережете, та ми не прийшли як вороги, а з даром від княгині Бранської до князя Бранського. А щоб знали, що ми вам не вороги то напийтеся з нами меду нашого.

— Гаразд! — каже князь Василь Пинський.— Меду вашого нап'ємося й своїм вас почастуємо, але впустити до князя, вас не впустимо, бо вас не знаємо.

Тоді пан писар молодої розвинув пергамент і став читати на голос:

— Від княгині Бранської до Ясного Князя Бранського привіт і поздоровлення...

А один із сторожі перебиває:

— Не ймемо тобі, бо ти грамоти не вчився й читати не знаєш! Хай прочитають другі!

Та другі вичитали те саме. Тоді посланці стали торгуватися.

— Ми заплатимо вам медом і вином, тільки впустіть нас! Згода4 чи ні?

— Хай буде по вашому! — каже князь Василь Пинський. А провідник посланців;

— Пане писарю, спиши все як слід.

Писар наготовився до писання й пише, що кажуть йому.

— А це запиши,— додають посланці,— щоб дали кілька світлиць для нас, для коней наших стайні й вівса подостатком.

— Немає у нас місця для всіх і для коней ваших, та й вівса обмаль,— відповідає князь Василь.

— Ми вам віри не ймемо й без цього відсіля не підемо, сорочки князеві Бранському не дамо! — грозять посланці.

— Як так, то хай буде по-вашому! Що з вами діяти? — каже князь Василь.

А посланці:

— Пане писарю, пиши!

ї впустила сторожа посланців до князя молодого. Із гуком та стуком увійшли вони, а за ними дівчата.

А молодий-із боярами за столом сидить. Посланці заспівали:

"Князю наш, Семеночку, Несем тобі сорочку Мережану, новеньку На неділю раненько, Вбратися до шлюбоньку. В щасливу годиноньку". І пустилися-в танець по світлиці. Гей, як не кинеться між них староста князь Василь Пинський і ну ж сорочку віднімати. Відняв і передав молодому. А музики молодого як ударять такого живого танцю, що аж! Усі пішли в танець.

Як уже перетанцювали, тоді молодий:

— Просим вас, гостоньки любі, посланці славні від княгині Бранської, за мої столи тисовії та поживитися, чим Господь, дав.

І засіли посланці за столи. Служба розносила страви та вина й меди, а староста князь-Василь припрошував: *

— Живіться, будь ласка, гостоньки любі, живіться.

По вечері гості піснею дякували за їду й пиття та за гарний прийом. А як заспівали:

"Ой, де ж тоті кухароньки,

Що варили їстоньки,

Сухих дров не палили,

Красно їсти зварили.

Старосто старенький,

Як голубок сивенький, Треба кухарів шукати, На весілля показати",— тоді князь Василь узяв попід руку княгиню Уляну Жеславську. Дружбове станули біля порога з добутими мечами, із свічками в руках.

А князь Василь танцював із княгинею Уляною. За ними пара за парою всі пішли в танець. І так до світання.

(Продовження на наступній сторінці)