«Кужіль і меч» Антін Лотоцький

Читати онлайн історичну повість Антона Лотоцького «Кужіль і меч»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ні; доню, годі! Коли я так зачну пускати всіх, то хто робитиме на наших полях.

А Настуся знову:

— Батечку, ти чув, як він казав: "Сама неволя кривда", святе письмо каже, що всі люди рівні.

— Те, те, те! Не я, доню, заводив цей лад, не я його й зміняти буду.

— Через це, батечку, що Лященків цих відпустиш, ще не зміниш старини! Відпусти їх, відпусти, батечку любий, батечку мій. Відпусти їх тому, що вони з Черкас, із неньчиного рідного міста.

А ненька говорила, наче до себе: ,

— Мої милі Черкаси! Гей, чи стоїть іще там наш дім батьківський? Зачув ці слова князь Іван і задумався. А потім сказав:

— Ну, добре, люди, я вас ^відпускаю! Зараз і відпускну грамоту напишіть їм.

Лященки вклонилися князеві низенько:

— Дякуємо, дякуємо тобі, князю ласкавий! Усі домашні й гості вернули в світлиці.

А князівна Настуся говорила до боярина Рогатинського:

— Ти бачив, дядечку, які щасливі були вони, які розсяяні були в них лиця, коли батько сказав, що відпускає їх.

— Воля всякому дорога, всякому мила! — відповів боярин Рогатинський.

А князівні Настусі вихопився оклик, вона й сама несвідома була відкіля прийшов:

— Чого ж не всі люди мають її, цю милу, дорогу волю!? Тут втрутився її батько:

— Не наша сила зміняти старину — видно, що так добре, коли так є!

— Ні,— відповіла князівна Настуся,— чимало є в світі такого, що не повинно бути, що треба замінити новим, кращим.

— Так, але на це треба людини, чи людей, що могли б це зробити,— зронив боярин Рогатинський,— а їх у нас немає.

'— Поки що немає,— повторила князівна Настуся й додала,— але можуть, ні, мусять бути. Так на завше не може зостати, як є тепер!

— Не наша в цьому голова! — відповів князь Іван Мстиславський.

— Твоя правда, князю Іване, ви, князі, й ми, бояри, з вами вже своє відбули! По нас прийде хтось новий і візьме верх у народі,— сказав Рогатинський.

— Хтось новий? А хто ж? Чей же не чорні смерди, не холопи?!

— Не знаю! Може, й вони, а може, й не вони? Одне знаю, що наше вже пропало! Княжі й боярські роди наші стануть, а то й уже стають, як ось у нас, у галицькій волості, чи то у "руському воєвідстві" — погноєм чужому народові.

— Так, так! Це сумно, що в вас там таке діється,— заявив князь Мстиславський.

— І в вас до цього прийде! Ми, бояри, й ви, князі, кажу, вже не здібні до проводу в народі, народ найде собі нових провідників.

— Твоя правда, Іване, народ найде собі нових провідників. Я вже потрохи й бачу, хто перейме керму від нас,— казав князь Василь Пинський,

— Хто саме? — спитав князь Іван Мстиславський.

— Міщанство, наше православне міщанство. Воно вже й гуртується в братствах. І ці братства стають силою,— відповів князь Василь.

— Хто? Ці кравці, шевці, кушнірі й купці! їм до верстату та до ліктя, а не до проводу,— заявив князь Іван із погордою.

— А таки вони, ці від верстату та від ліктя гуртом візьмуть провід,— сказав твердо князь Василь.

— А ми? — спитав князь Іван.

— Ми добровільно йдемо на погній чужим. У кого не завмерла ще народна совість і любов до свого рідного, той стане разом із свідомим міщанством,— сказав князь Василь.

— Із цими від ліктя та від верстату? Ні, я з цими ніколи не піду,— знову заявив князь Іван.

— То підеш із тими, що служитимуть погноєм для чужих.

— Ні, своїй вірі й народові свому я зостану вірний! — заявив різко князь Іван.

— Ти, може, але твої діти? ;

— Я теж буду вірна своїй вірі й народові,— заявила гордо князівна Настуся.

— Я того певний,— відповів князь Василь,— та чи багато буде таких?

На це ніхто не знав відповіді.

Отак розмовляли в світлицях княжих, а тим часом під вікнами терему задзвенів дівочий спів.

Бо скоро пішла вістка по Мстиславі, що, до князівни Настусі приїхали свати, зібралися мстиславські дівчата та гуртом подалися на замкове подвір'я. Задзвенів дівочий спів. Вийшли до них князь і княгиня та запросили в світлиці. А там і музики десь узялися. Почалися співи й танці. Тривали аж до світанку.

Лилися меди й вина, миски страв парували... Гей, щаслива була князівна Настуся. Така щаслива!

V. ЯК СМЕРТЬ ПРИЙШЛА ПО КНЯЗЯ ПО ІВАНА

Людина, що стебелина! Стебелина — іграшка вітру, а людина — долі.

Був гарний осінній ранок. Князь Іван Мстиславський поїхав на лови.

Гей, славні лови були: дичини, як давно не бувало! Уже смеркати стало, як князь побачив оленя дужого, роги, як ро-сохаті гілляки.

Князь націлився, та олень шугнув убік, стріл схибив.

— Гей, щоб я тебе не дістав, це не може бути! — скрикнув князь і пустився в той бік, куди завернув олень.

Має вже його на оці.

Та швидконогий мчиться стрілою.

Князь за ним, І де та сила в ногах у нього взялася? І завзяття?

— Мушу, мушу, тебе дістати,— вирішив князь. Олень пристанув1, розглядається.

Треба підійти ближче, щоб певною ціль була. Скоро, скоро підбігає князь...

Нараз — наче земля під ногами усунулася. Князь поковзнувся на сухому листі й упав у якусь дебру.

Дебра була заросла кущами й князь зачепився за них. На князів крик надбігли дружинники й видобули князя з дебри.

Князь стогнав. Як падав, побився сильно до пня, груди забив.

Про лови не було що й думати! Вернули до замку. Князя повезли на возі.

Сум загніздився в замку.

Князеві щораз гірше й гірше. Кликали лікаря з Вільна. Казав, що князь відбив собі легені. Лікував, та ніщо не допомагало. Князь Іван чахнув і чахнув.

Під зиму лежав князь, що снасть...

Подих смерті чути вже було в замкових світлицях. ,

Княгиня Уляна ночами не спала, сум і журба за її тінню слідком стелилися...

Настусю теж журба в'ялила. Та вона бачила, що нікому ладу в замку давати, й сама узяла все в свої руки, сама накази видавала, сама всюди виглядала, ладу берегла...

Із початком березня князь списав заповіт й висповідався та за-причастився.

Готовий був у дорогу на той світ, на суд перед престол Всевишнього. А як лід на ріках тріщати почав, кощава смерть станула вже в головах князя Івана Мстиславського:

— Підемо, князю Іване, в дорогу до предків твоїх славних!

І зрозумів князь Іван заклик, і очікував спокійно години відходу.

Ще кілька днів позволила кощава княжій сім'ї бачити князя живим. А на Благовіщення в понеділок рано, року Божого 1484 повела його на суд Господній.

І припала княгиня Уляна, як тая голубка сивенька до тіла дружини любого свого, слізьми рясними лице його холодне зливала, ридала — горювала:

— Ой, дружино мій вірненький, Іванчику мій дорогенький, на кого ти мене саму-самісіньку зоставляєш, безпорадну, безпомічну між людьми чужими? Що ж я без тебе, Іванчику, діятиму, сердешна! Ой, чому ти мене, Іванчику мій, з собою не забрав! Іванчику, сонечко моє яснесеньке, життячко моє!

І довго-довго так княгиня Уляна, вдовиця нещасна заводила, до мертвого тіла голубкою припадала, слізьми лице його й руки холодні обливала.

Насилу відтягнули її від постелі й у її кімнати повели. . А князівна Настуся сумна-пресумна стояла, як біль біліська. І дивом дивувалися люди, що сліз у неї не було.

— Батенько рідний помер та не плакати,— каже хтось зі служби.

— Ой, дитинко моя,— каже на це старий ключник Кузьма Петришин,— гірше, багато гірше тому, що в горю, печалі сплакати не може. Хто може сплакати, виплачеться та й легше йому, а в кого сліз хибне, то важко йому, дуже важко. Чи ж не бачите, яка вона бідняточко блідесенька, як стіна, Настусечка наша кохана.

А вона бідна справді в першу хвилю, мов громом прибита була. Та коли побачила, що бідна ненечка її з горя, мов не та стала, про все що круг неї діялося, забула, князівна всі сили свої зібрала й, як і досі, обладу сама скрізь давати почала.

Ходила, мов статуя біла й бліда, а очима скрізь була та всього берегла. І побачили слуги, що князівна одна за. всім дозирає та до неї в усьому звертатися почали, як уже й за час князевої недуги звикли були.

— Дивна ця наша Настунечка, якісь надлюдські сили в неї, таке горе, такий удар важкий, а вона й оком зірким усюди вгляне, всього припильнує, наче б із давна вже керму в руках держала,— говорили слуги й дивом дивувалися.

І справу, скрізь був видний лад і порядок у господарстві, приготування до похорону йшли як слід, до всіх родичів княжих князівна гінців порозсилала з вісткою про смерть князя Івана Мстиславського, нікого не минула.

Почувалася господинею.

І стали гості з'їздитися на обряд сумний.

Перший приїхав князь Василь Пинський, як і колись в свати, з князем Семеном Слуцьким. А з ними разом і нещаслива мати князя Семена, княгиня-вдовиця Ганна.

Як побачила князівна Настуся свого сокола ясного, князя Семена, то зразу так радісно забилося серденько в неї:

— Перший прилинув,— зраділа. Та враз і сум вповився круг серденька її.

— Ой, не зараз доведеться нам у купочці жити, соколе мій, Семеночку любий, прийдеться пождати,— подумала враз.

(Продовження на наступній сторінці)