«Кужіль і меч» Антін Лотоцький

Читати онлайн історичну повість Антона Лотоцького «Кужіль і меч»

A- A+ A A1 A2 A3

— А ми його, наше щастя, кріпко держатимемо, не випустимо,— сказав князь Семен і пригорнув Настусю до грудей.

А вози торохкотіли, а свахи співали... А сонечко світило так ясно...

Гей, заторохкотіли вози на в'їздовому мості Слуцького замку, задудонів, міст їм у привіт, як четвертого дня в'їздили там карети й вози з Мстиславська. Ось уже молодята з боярами під дверми палати.

"Вийди до нас, матінонько, Приїхало дитятонько. Мала ти перше одноє, Тепер маєш аж двоє, співали свахи під дверима. А потім:

"Що ж ми тобі привели, Вийди, матінко, погляни, Чи калиночку, чи малиночку, Чи хорошую дитиночку". І вийшла княгиня Ганна на поріг молодят повітати.

На княгині кожух бобровий вовною наверх, щоб багатству молодят так не було ліку, як безліч вовни на кожусі.

У руках у княгині свячена вода на срібній мищині й хміль. І стала княгиня Ганна з порога молодят свяченою водою кропити, хмелем посипати.

Щоб життя молодятам йшло все погоже, як вода, щоб веселі були вони все, як хміль. —

— Вітайте, діти, вітайте, господарі молоді, на порогах старого замку Слуцького. Будьте в його старих стінах щасливі та вдоволені, любіть і цініть труд і працю, як цінили їх усі дотеперішні власники Слуцька, додайте до старої слави цих мурів нової слави,— говорила княгиня Ганна схвильованим голосом. У її уяві малювалася картина тридцятилітньої давності. Ось так, як тепер Настуся з її Семеночком, стояла й вона перед входовими дверима замку зі своїм Михасем. І теж кропила Михасева мати свяченою водою і хмелем посипала і цими самими словами вітала, щастя бажала їм, щастя для них благала.

Були щасливі та не довго. Що їх жде, її сина Семена та невістку її, Настусю.

Припала князівна Настуся до ніг княгині Ганни, свекрухи своєї, й припав князь Семен із подругою любою до ніг ненечки рідної.

Підвела їх, діток своїх, княгиня від ніг своїх, за руки взяла та й сказала:

— Увійдіть, діти мої, в хороми замку, що вже так довго сумували, хай повеселіють на вид ваш.

І ввела їх у світлиці.

Заграли музики, загриміли самопали й гармати замкові, новим господарям Слуцького замку на привіт.

А старий дворецький Самійло Курдієвич велів викотити з пивниць бочки меду на подвір'я для слуцької дружини й слуцьких міщан.

Винесли туди й м'ясива та печива всякого.

І їли люди та пили за здоров'я молодят і кликали:

— Многая літа княгині Настусі Слуцькій, пані нашій милостивій, і князеві Семенові Слуцькому, панові милостивому нашому.

Веселилися люди на Слуцькому замкові, та не тільки там — і в усьому городі Слуцьку, усіх землях княжих. Скрізь велів князь Семен гостити людей: і бояр, і шляхту, і міщан, і підданих. Підданих на дві неділі від всяких робіт звільнив, щоб разом із князем раділи, веселилися.

І повні дві неділі гостилися й веселилися люди на княжий кошт, журби й клопоти всякі на бік відкинувши. А молодята своїм щастям радіють...

VII. І СОНЦЕ, І ХМАРИ

Щаслива княгиня Настуся біля любого та милого дружини свого князя Семена, щаслива, тричі щаслива...

— Щастя крихке, як скло,— часом приходить княгині Настусі на думку,— тут є, манить око собою, а там несподівано виковзнеться з руки тай розіб'ється на дрібнесенькі шматки. Та ні, пощо думати такі сумні думки — тепер я щаслива біля любого мого Семеночка й радію щастям — я щаслива...

І на радощах княгиня й веселих пісень було заспіває. А знала вона їх багато. І від ненечки, і від дівчат перейняла їх. Радів князь Семен, як слухав її співу.

— Соловейку ти мій, щастячко моє,— говорив він, обнімаючи та цілуючи подругу свою...

Щаслива була княгиня Настуся. А як на четвертому році їх подружнього життя Бог поблагословив їх дитинкою, хлопчиком, то їй здавалося, що її щастю краю немає...

Гучні справив хрестини князь Семен Слуцький свому первородному синові, Юрієм охрестили його, бо на Юрія Великомученика він і родився.

А першими кумами були княгиня Уляна Жеславська та князь Юрко Пронський. А всіх кумів було аж шість пар.

Боярин Іван Рогатинський промову говорив, а в ній сказав:

— Рости, Юрчику, на дужого й славного лицаря, як усі твої предки були, як твій батько є, а прообразом твоїм хай буде оцей святий великомученик Юрій, що його ймення ти дістав у святому хрещенні. Рости на славу й велич великого дому князів Слуцьких і на оборону та добро рідному народові, країні рідній.

Щиро дякував щасливий батько промовцеві, щиро дякувала йому й тричі щаслива мати.

На хрестини прибула й ненька княгині Настусі, княгиня Уляна Мстиславська.

І зять, і дочка стали благати її, щоб зосталася в них жити, не вертала в Мстиславськ. Далася намовити княгиня Уляна.

— Добре, діти мої,— сказала,— зостану при вас віку доживати, бо таки сумно мені там у Мстиславську самій, одинокій. Зостану при вас, та одне прохатиму тебе, зятю Семене, й тебе, Настусю, як помру, перевезіть моє тіло в Мстиславськ і там похороніть біля домовини мого любого Іванчика.

Сумувала тяжко.

— Ей, мамо, де вам іще про смерть думати,— відповів князь Семен,— там у Мстиславську вам самим сумно було, то певно, що й такі думки могли приходити вам до голови. Та ми вже з Настусею подбаємо, геть проженемо від вас ці думи сумні...

Княгиня Уляна на це:

— Ніхто, дітоньки, не знає ні часу, ні години, коли світ цей при-йдеться покинути. Не знаю й я, та чую, що вже незабаром зустрінуся з Іванчиком моїм дорогим, що мій час не за горами.

Раділа Настуся, що ненечка її біля неї, тішилася й княгиня Ганна, що матиме тепер із ким дні збувати...

Вона й.усі ключі віддала княгині Настусі.

— Тепер тут молода господиня,— казала княгиня Ганна,— хай вона клопочеться всім. Мені час на спочинок.

І не втручалася до господарства. Увесь час тільки з княгинею Уляною проводить. Своє минуле, літа свої молоді згадуючи, княгиня Ганна й княгиня Уляна дні збували.

Княгиня Уляна наче приходила до себе, смуток і туга щораз рідше загощували в її серці.

Щирими подругами стали вони одна одній.

— Я без княгині Уляни вже й жити не могла б,— було говорить княгиня Ганна синові свому,— така вона добра та щира.

— Правда ваша, мамо,— притакував князь Семен.— І моя Настуся в неї вдалася.

— Авжеж,— казала княгиня Ганна,— тільки Настуся більш рішуча, більш витривала, здається, її ніяке лихо, ніяке горе не в силі було б зломити.

— Так, мамо, така вона,— говорив князь Семен гордо та втішно, що його любу дружину так хвалить його рідна ненька.

А княгиня Настуся вся кермі господарства віддавалася, в вільні хвилини від господарських клопотів синкові Юрчикові свому посвячувала. Любо було їй глядіти, як маленький її Юрчик усміхався до неї. Хоч ще й не говорить, та вже щасливій ненечці здається, що розуміє її, чорними оченятками розмовляє з нею. Юрчик із виду, всі казали, в неї, в Настусю вдався, й із лиця, й очі в нього такі чорні, як у княгині Настусі.

ї коли хто це говорив, княгині Настусі так любо було слухати.

— Ти мій, мій Юрчик,— говорила вона й тулила дитя до грудей та цілувала.

Минали дні, місяці, літа минали — тихо, спокійно та щасливо плило життя на Слуцькому замкові. Хоч і часто вітали там гості, та все свої.

Тільки раз, ненадовго, наче зміна настала в старинному замкові.

Затупотіли кінські копита на замковому мості, заторохкотіли колеса пищної коляси, а за нею чимало возів та повозок.

Отворив воротар ворота, вточилася пишна коляса, запряжена четвіркою бистрих карих коней на замкове подвір'я.

За колясою вточилося кілька повозок, а за повозками два вантажні вози. За возами оружна дружина на конях.

Київський воєвода Гаштовт приїхав із жінкою до свояків у гості.

У повозках повно прислуги всякої, а вже найбільше панянок, придворних дам пані Гаштовтихи.

Не дуже радий був князь Семен цій гостині. Не любий був йому Гаштовт за пусті гордощі його та напушистість. Та не показав цього. Усе держався старого правила: "Гість у дім, Бог у дім".

І вийшов князь Семен, і вийшла княгиня Настуся гостям на стрічу, гостей вітали, в хату просили.

І відразу десь і пропало вже оте невдоволення з, душі князя Семена.

Щиро вітав він гостей та просив у замкові хороми.

Гордо входив київський воєвода в багаті хороми старинного замку князів С луцьких, гордо та й пишно входила з ним пані Гаштовтиха, жінка його:

— А ми до вас, свояче, на довше приїхали,— говорив воєвода Гаштовт,— спочити хочемо в тиші вашого замку від великанського шуму. А я особисто ще й вирватися від обов'язків та клопотів мого уряду.

— Дуже радо вітаємо вас у нашому затишші, в глуші нашій,— сказала княгиня Настуся.

— Незвичайно гарне положення Слуцького замку,— говорила Гаштовтиха, що в одній хвилині вже вспіла все обкинути стежким зором, ба, в душі теж і скритикувати старосвітську обстанову замкових кімнат і неновітні одяги домашніх.

— У нас глухо й тихо, не так як там у вас у Києві, де все шум і гамір, бурхливе життя,— говорив князь Семен.

(Продовження на наступній сторінці)