«Кужіль і меч» Антін Лотоцький

Читати онлайн історичну повість Антона Лотоцького «Кужіль і меч»

A- A+ A A1 A2 A3

Чи ж ти, князівно Настусю, тут у батечка та в ненечки в неволі була, мов пташка в клітці? Чи ж не виповняли батечко й ненечка кожнісінького бажання, коли ти тільки прохала чого-небудь, чи ж не була ти для них, батьків твоїх, їх ясочкою ясною?!

І добре було в батьків, і всі бажання сповняли, але ж треба було прохати. А я, князівна Настуся Мстиславська, хочу власну волю мати, сама панею своїх бажань бути, сама свої бажання виконувати могти!

Гей, князівно, чи не жаль тобі ненечки й батечка самих-самісіньких зоставляти?!

Немає часу тепер про це думати, не пора. Тепер радощі, ясні радощі! Пташка радіє, впивається сонечком ясним! Пташка, що готова вилетіти з клітки.

IV. ПРИЇХАЛИ СВАТИ

Всі три князі враз із дружиною вже на подвір'ї замковому. Із коней ізсідають, у хороми йдуть. Уже під дверми вітальні.

А тим часом у хаті мала метушня. Служба готовить усе для зустрічі ' старостів.

Миттю й стіл застелили, й хліб святий на столі на покутті поклали.

А служебні панянки князівну Настусю прибирають, усе, що треба, готовлять: і рушники пишно мережані, й хустку дорогу шовкову, і золотий піднос заграничної роботи.

Застукали тричі старости шаблями в двері. А вдруге знов тричі, й утретє так само.

Аж як втретє застукали, тоді князь Іван:

— Коли добрі люди та зі словом добрим, то просимо в світлицю!— сказав князь і сів за столом на ослоні, засланому старинним грецьким килимом, а біля нього княгиня.

Увійшли старости в світлицю. У князя Василя білий хліб у руках. Князь Семен затримався біля дверей. І поклонилися старости образам святим, а потім князеві і княгині.

І питає князь Іван:

— Хто ви й відкіля та за чим вас Господь привів у наші пороги? От і став князь Василь законні речі говорити:

— Князю-батьку, й ти, княгине-мати, дозвольте перш за все поклонитися вам, а потім не відмовтеся, будь ласка, вислухати нас. Коли буде вам наше не влад, то ми зі своїм підемо назад. А що ми люди чесні й без лихої науки, то ось вам хліб святий у руки.

Князь Іван узяв хліб, поцілував його, поклав на столі біля свого хліба та сказав:

— Хліб святий приймаємо, а вас послухаємо. А вас, панове подорожні, просимо сідати, щоб усяке добро сідало, й прохаємо сказати, відкіля приходите, з якого царства, з якого государства?

Тоді князь Василь:

— Ми люди німецькі, ловці молодецькі, йдемо зі землі турецької. Ось ми з нашим князем-соколом пустилися на лови. А сокіл зобачив соколицю, хотів її спіймати й пустився доганяти. Трохи, трохи не дігнав та нараз із очей потеряв. Соколиця пропала, мов під воду упала. І пішли ми слідами, полями, лісами. Пройшли море німецьке й усе царство турецьке. Скрізь бували, питали, ніде про нашу соколицю не чували. Аж нам люди сказали, що у вас її видали, що в вас вона сонцем сіяє, соколів красою приваблює. А ця соколиця — ясна князівна Настуся красавиця. Тепер, батьку-мати, будь ласка сказати, чи соколицю соколові віддасьте, чи нехай іще підросте.

А князь Іван:

— Та що це, мостиві панове, за напасть така! Гей княгине-мати, як нам тут раду дати?! Хіба кличмо дочку на пораду? Князівно Настусю, будь ласка сюди!

Вийшла князівна Настуся, мов весна красна. Личко злегенька за-шарілося, чи то з радощів, чи з сорому дівочого? Мабуть, одне та друге! Вийшла, вклонилася та на боці станула, а там наче щось нагадала, усміхнулася, зір додолу потупила й підійшла до печі, наче колупає її.

А тоді князь Іван:

— Бачите ловці молодецькі, що ви накоїли? Мене з княгинею моєю засмутили, дочку засоромили, що трохи-трохи зі сорому печі не повалить. Мабуть, не думає вже в батька-неньки літа проживати. Що ж діяти? Нема іншої ради, треба хліб святий від вас прийняти, а вас пов'язати, щоб слави на нас не пускали, наче то ми соколиць-красунь переховали. Гей, доню, чи не має в тебе чого пригожого, щоб цих ловців-молодців та пов'язати?

Був радісний і водночас поважний.

Подала прислуга князівні на золотому підносі два довгі рушники, чудово орлами мережані, а вона поклонилася тричі до образів, поклонилася потім батькові та неньці й подала один рушник старшому старості, князеві Василеві Пинському, а другий другому старості, бояринові Іванові Рогатинському.

— Спасибі батькові й матері, що свою дитину раненько будили та на добре вчили, спасибі й князівні Настусі, що рано встала, тонко пряла й такі орлисті рушники придбала.

А потім старости пов'язали собі рушники й князь Василь сказав:

— А тепер в'яжіте князя Семена, привідця нашого, щоб нам не втік.

А князь Іван:

— Ну, доню, бери шовкову хустку та тяч князеві Семенові за поясок, щоб від тебе не втік, а найкращий на це лік, тепер князя поцілуй, а потім люби та шануй!

Тоді князь Василь:

— Тепер молодята кланяйтеся перше батькові, а потім матері в ноги тричі.

І поклонилися батькові обоє, а батько їм науку давав, як у світі жити обом. Потім поклонилися матері теж тричі. Мати не стрималась, заплакала, й словечка не сказавши, благословила.

Тоді князь Василь:

— От довели ми діло до кінця, а молодят до вінця. А за всю нашу роботу, дайте нам меду на охоту.

А батько й мати:

— Прохаємо, милостей, на хліб, на сіль і на сватання.

І стали слуги меди й вина та страви всякі на стіл приносити.

А молодят посадили на посаг на покутті. Батько сів біля молодого, а старости на ослоні. І старости пили, мед-вино хвалили, що де по світу не бували, таких напитків не пили, не видали.

А там уже під охотою трохи, князь Василь і боярин Рогатинський і жартами посипали, як із рукава. Тоді й князівна Настуся —не видержала й у боярина Рогатинського зі сміхом веселим спитала:

— Чи добре я, дядьку Іване, звичаїв держалася, чи як слід соромливо очі додолу спускала, чи добре колупала піч?

— Добре, добре! — відповів боярин.— Ти скажи мені, Настусю, чи ти це сама так гарно рушники ткала, пряла та мережила так чудово орлами?

На це мати-княгиня:

— Тут уже я скажу, що це вона пряла, ткала й вишивала, бо я сама подбала, щоб це з її власних рук вийшло. Так старий звичай вимагає, а я старину над усе шаную.

— Це гарно,— признав боярин Рогатинськінй.— Я бачу тут у Литві ще старі наші звичаї й мова наша в пошанівку. У нас під Польщею вже не так. Там уже все підлабузнюється під польщину. Ледь панят-ко — уже праці просто соромиться, щоб білих ручок не споганити.

— О, там у Польщі все панство, а то й підпанки на вигоди звикли, люблять із чужої праці жити,— додав князь Василь.

— Так, так! — казав князь Іван.—Знаю я, важко там живеться нашим. Там куди не ступи, скрізь латина, а в нас ні, у нас наша рущина має перевагу. Так і кажуть у нас:

— "Польська квітне лаціною, Литва квітне рущизною, Без той в Польщі не пребудеш. Без сей в Литві блазнем будеш!" ^

— За латиною там і чужі звичаї заводяться. У нас із рущиною й старі звичаї держаться.

—'.Так воно є в нас,— додав князь Василь,— та, на жаль, і в нас латинь починає брати верх. І в нас наші, що перейшли на латинство, хочуть верховодити, хоч вони в меншості.

А боярин Рогатинський:

— І будуть верховодити не тільки вони, а й зайди латинники з Польщі, коли не будете згідно виступати та ще між собою свари заводити. Живий приклад маєте на нашій Галицькій волості. Що ми там тепер значимо? Ніщо! Хіба що простий народ держиться кріпко своєї віри й мови, та бояри бідніші. А винна теж головно незгідливість.

Коли так у світлиці розмовляють, на замковому подвір'ї лунає гамір, стукіт, а там і крик.

Всі гості й домашні вийшли на рундук.

— Що там таке, що тут за крик? — спитав князь Іван грімко. Княжий тивун підійшов до князя, поклонився та оповістив:

— Це піймали втікачів. Вони люди непохожі й утекли без дозволу з землі.

— Це не так, милостивий князю,— заявив середніх літ чорнявий, високого "росту, худорлявий селянин,— ми з усім нашим родом, діди й батьки наші, й брати наші, й ми самі вільні люди, ходячі. І наші предки, ми рамі тільки добровільно служили князям Мстиславським, але перебували й у інших місцевостях?

— Як ти зовешся? — спитав князь Іван. .

— Я Гриць Лященко,— відповів селянин.

— Лященко,— повторив князь Іван,— назвище не тутешнє...

— Бо наш рід не відсіль виводиться, а з Черкас. Мій прадід Семен Лящ жив іще в Черкасах, як вільний, та дід тут оженився й осів у цих землях ще за князя Володимира Ольгердовича.

— Із Черкас,— сказала княгиня Уляна,— з мого родинного міста. А тивун говорив:

— Може, дід його й був із ходячих, та тут оженився з непохожою і сам став непохожим. І дід його, батько служили тяглою службою зі сохою, із серпом, з косою, сокирою, як і інші селяни. '

— Воно так,— признав Лященко,— але ми бували й у інших містах.

— В інших містах бували, як утікачі,— говорив тивун. На це обізвався молодший Лященко:

— Ми утікали перед кривдою.

— Не треба було втікати,— замітив князь Іван,— я кривди не терплю й коли хто з моєї служби кривдить людей, гостро караю.

— Сама неволя кривда! — відповів знову молодший Лященко.

— Батечку,— втрутилася Настуся,— відпусти їх, хай ідуть куди їх воля, вони з матусиних Черкас.

(Продовження на наступній сторінці)