«Кужіль і меч» Антін Лотоцький

Читати онлайн історичну повість Антона Лотоцького «Кужіль і меч»

A- A+ A A1 A2 A3

А княгиня Уляна як побачила княгиню-вдовицю Ганну, так і впала в її обійми та гіркими слізьми лиця її зросила. А княгиня Ганна й собі сльозами рясними залилася.

— В обох у нас тепер доленька однакова,— сказала,— тільки ти щасливіша, кохана моя, твій чоловік помер у своїй хаті, оточений найближчими, а мій Михась, як злочинець який. Ой, виплакала я тоді свої очі, виплакала. Та й досі як згадаю, жалю не вдержу. Бо невинно, зовсім невинно пішов він із цього світу. Тільки свою батьківщину, що її незаконно відібрав йому князь Казимир, назад узяти хотів для добра землі рідної й віри нашої православної,— говорила княгина Ганна,— та не з власної волі думав він про визвольне діло. Спершу, як тільки помер князь Семен Олелькович, на заклик київських міщан кинув він Новгород Великий і поспішив у Київ, щоби перебрати "вотчину" свою. Та тим часом Казимир передав її католикові Гаштовтові проти волі Києва. Михась усунувся тоді в свої слуцькі добра, що на них князь Казимир видав йому грамоту, й там жили ми щасливо... Та що я тобі це все оповідаю, ти й так усе знаєш.

— Оповідай, оповідай, мені наче легше стає, як слухаю тебе, бо бачу, що моє горе ще не найбільше, що люди більше зазнали горя й куди тяжчого. ^

І княгиня Ганна оповідала:

— Жили ми щасливо в Слуцьку, аж раз в день Святого Михайла, на Михасеві іменини, заїхали до нас князь Іван Юрієвич Гольшанський і князь Федір Більський. Розмова зійшла на важкі часи для православних, на обмеження наших прав. "Виходить таке, що ми на своїй землі не господарі!" — казав князь Гольшанський. "А всему виною ми самі!"— відповів князь Більський. "Немає в нас єдності, то й сили немає. Була б у нас єдність, ніхто й не важився б посягати по наші права, відбирати їх нам, ломати закони. А так — кожен із нас жиє своїм богом, кожен тільки про власну користь думає. То як же "добрим" сусідам не користати?" "Ваша правда!" — сказав на це мій Михась.— "Як помер мій брат Семен, київський князь, на зазив киян явився я зараз у Києві. Усі кияни були за мною. Та другі князі не станули по моєму боці й тепер замість князя сидить у Києві намісник-латинник Гаштовт". "Бо ти не повинен таки зрікатися київського престолу!" — сказав на це князь Гольшанський. "Треба зробити таємний з'їзд князів і розважити добре, як узятися за діло". Князь Більський радив удатися по поміч до московського князя. Він же навіть споріднений із нами. Та ще нічого й не було, як уже вістка про змову докотилася до Вільна. Поніс її туди Іван Ходкевич. 3$ те й став він київським воєводою.

— А він довідався про розмову у вас? — спитала княгиня Уляна.

— Господь його святий знає! Може, через слуг, або як інакше.

— Щасливий князь Більський, що завчасу втік, треба було й твому Михасеві поспішитися.

— Він не хотів. Вірив у справедливість суду. Уже як його брали з дому, говорив: "Я певен, що суд викаже мою невинність!" Та віра в справедливість завела його. Щоб бодай дійшло було до чого, а то на одній розмові скінчилося. Зрадник підслухав і використав.

Отак розмовляли обидві княгині, д тим часом гостей щораз більше прибувало. Прибуло багато близької й далекої родини, князі й бояри, кілька владик та чимало духовенства білого й чорного. Почалися похоронні обряди. Злягло-народу сила-силенна. І князі, бояри, шляхта, посполитий народ. Величаві похорони були, яких давно не бачив княжий город Мстиславль. Ще як князя Юрія, батька князя Івана ховали, то був такий похорон. Та то вже тому, чи не тридцять літ буде, тільки старші люди тямлять.

І згадують вони:

— Отак величаво ховали й батька князя Івана, князя Юрія. Величавий був похорон. Надгробне слово говорив сам владика

Слуцький. Згадав усіх предків покійного князя від Володимира Ольгердовича, київського князя, їх діла й заслуги, згадав потім труди й заслуги князя Івана, як вірного сина святої церкви й народу рідного, доброго громадянина й господаря, сердечного мужа й батька доброго. Порівняв його з князем Володимиром Васильковичем, волинським князем, що теж у святому хрещенні дістав імення Івана, що такий розумний був і господарний такий, і так про церкви дбав та про духовенство, про ченців і черниць, про вдови й сироти, про вбогих земель своїх.

І плакали всі убогі й багаті, владичої проповіді слухаючи. Мов стогін осіннього вітру нісся плач і хлипання понад здвигом, що залив собор і площу перед собором.

Княгиня Уляна стояла сперта на рамені князя Василя й увесь час аж заходилася від плачу.

Бліда, як стіна, стояла князівна Настуся. Та сліз ніхто в неї не бачив.

Аж як прийшло "послідне цілованіє" припала вона враз із ненькою та зі сестрою Уляною до дорогого тіла, тоді вперше поплили сльози з її очей. Виплакалася за всі дні та наче важкий камінь упав з її грудей. Перша підвелася й уже спокійна стояла, поки похід не рушив до гробниці.

Похорони скінчилися. Родина й гості стали роз'їздитися. І зостали на замку дві самітні жінки: безпомічна мати й молоденька дочка.

Княгиня Уляна довго ні до чого не втручалася, сумом сумувала. Князівна Настуся всім правила й кермувала.

Аж приїхав князь Семен Слуцький, Тоді на диво княгиня Уляна прийшла наче до себе та стала залучатися в господарку. На руку було це князівні Настусі, бо так могла більше бути при боці князя Семена, сокола свого ясного. Та служба все-таки не раз зверталася в різних справах до неї. Тоді вона:

— Спитайте в ненечки, яка її воля. Та бувало й так, що тоді ненька:

— Настусю, як це зробити?

І так приходилося таки їй вирішувати. Радів князь Семен, коли бачив це:

Господинонько моя кохана, княгине моя,— говорив він.

— Ще я не твоя, любий мій,—відповідала вона.

— Задовго вже ждати мені,— говорив він.

— Та й мені, та що вдіємо...

А вінчання було назначене на день св. Бориса й Гліба другого травня 1485 року, у вівторок.

VI. ЯКЕ ТО БУЛО ВЕСІЛЛЯ КНЯЗІВНИ НАСТУСІ ТА КНЯЗЯ СЕМЕНА...

Діждалися.

Надійшов, нетерпляче вижиданий час

Субота, 30 квітня. Вінкоплетини.

А природа наче знала, яке то свято в Мстиславську.

Такий гарний вийшов день, такий чудовий.

Вся зелень, умита ранішньою росою, аж купалася в радісному теплому сонці. Високі трави зеленим шовком шелестіли, красувались квіти безміром кольорів, білі берези ясно-зеленими шатами пишалися. Із білого цвіту калини лящав любовний спів соловейка. Із високої трави нісся стрекіт веселого коника-стрибунця. А понад квітами ввихалися трудящі бджілки та метелики райдужнокрилі, солодощів у чашах квітів шукаючи.

Любо, любо було!

Настуся зі "Семеном, заки дівчата вінок вили, вийшли в сад*

— Яка люба, яка чарівна днина,— сказала Настуся.

— Коби все наше Життя таке було,— зітхнув Семен. ,

— Я так думаю, що людина сама собі творить своє щастя й горе своє...

— Не все, миленька,— відповів князь Семен..

— Любий мій, не в тому щастя, щоб завжди в розкошах і в дозвіллі жити! Саме чар і розкіш життя в поборюванні перепон, у боротьбі за краще. Коли б нам оте щастя легко приходило, то яке воно гарне й не було б, нудне стало би. Бодай мені так здається.

— Може, й твоя правда, кохана! Може, саме тому, що шлях до^ щастя такий тернистий, воно таке приманливе.

— Тому, милий, та іще чомусь. Іще тому, що його так мало в світі... Соловейко втих, а незабаром роздалося з гущавини голосно "ку-ку-куку" зозулі.

— Долю ворожить нам зозуля. Чую її вперше цього року. В день нашого весілля.

— І я вперше,— сказала Настуся,— лічім! Лічили обоє.

А із замку нісся спів дівчат, що вили вінок:

"Ой вийся, вийся, красен віночку, З хрещатого барвіночку,

Ой, вийся, вийся, красний і ясний " ^

Княжні Настусі на вік щасний!"

Гості з'їздилися. Карета за каретою дудоніла на в'їздовому мості.

Першого дня — найближча рідня.

Молодої.

Молодого.

Княгиня Уляна з князем Михайлом Жеславським.

Княгиня Ганна Слуцька, мати молодого. Княгиня Федька й її чоловік князь Семен. А за ними: князь Юрко Пронський із княгинею Оленою, боярин Іван Рогатинський із жінкой) Овдотією, дочкою Олесею та сином Богданом.

А всі з дарами багатими молодятам, із золотом, самоцвітами ви-саджуванним, із тканинами дорогими.

А всі зі словами щирими, з бажаннями сердечними.

Молодій і молодому.

Бучно й гучно заїздить родина молодят, із багатьма родичами.

А музики з Вільна самого. Грають — самі ноги в танок просяться. Не тільки в молодих, а й у старших.

А дружина весільна в молодої прегарна. Старостою — князь Юрко Пронський. Він і всім домом молодої править тепер. Першою дружкою князівна Ксеня Карачевська, а другою — Олеся Фогатинська. А дружбаіми — Олесин брат Богдан Рогатинський і кнйзь Ярослав Сангушко.

А молодому старостує князь Василь Пинський, а старбстинями — княгиня Федька й княгиня Олександра. Свашкує князівна Оля, синьоока, русокоса доня князя Василя.

Отакі-то бояри весільні. Та ще більше весільної дружини. Годі й вилічувати їх усіх: піддружбів, піддружок і світилок та силу-силенну інших.

Як дівчата вінок вили, старостині, княгині Федька й Олександра заходилися біля коровая.

Розчину робила сама княгиня Ганна, князя Семена мати. А старостині місили. Заки до роботи забралися,, пили вино й по мірці вливали теж у розчину.

(Продовження на наступній сторінці)