«Розгардіяш» Марко Кропивницький

Читати онлайн п’єсу Марка Кропивницького «Розгардіяш»

A- A+ A A1 A2 A3

X р и с т я. Годі тобі, моя дитино, так тяжко сумовати,— хіба ще за рік не натужилася? Трохи було ніби й вгамувалася, а це знов третій тиждень мало не щодня голосиш. Пошкодуй себе, пошкодуй свого молодого віку!..

К а т р я. А нащо мені, мамо, те життя?

Христя. Коли не шкода себе, то хоч зглянься над моєю старостію... не знесилюй і мене внівець... Хіба моє старе серце не рветься на шматки через твоє горюваннє?.. Коли ж тобі про біль матері, про її муки байдуже, то жени її мерщій в домовину... доволі вона вже нажилася, доволі натішилася життєм, дякуючи тобі.

К а т р я. Мамочко, не докоряйте мене... Я... я... вгамуюсь... (Затуля собі рота долонею, щоб не плакать). Перестану... тужить... (Іде до порога, бере кружку з водою і промива очі, напилась). Вже вгамувалась ніби... (Сіла біля матері).

Христя (голубить її). Тадже ж пише, що рана не тяжка, що лікарі запевняють, що скоро загоїться...що кістка тільки трохи зачеплена... Дякувати треба господеві, що не перебили ноги, а не тужити...

К а т р я. За віщо ж дякувати? Кому він що лихого вчинив чи заподіяв?.. Ми, мамо, "господом забуті"...

Христя. Що це ти верзеш? Гріх так казать... А що поранено Прохора, то на те він солдат, воїн.

К а т р я. Хіба він по своїй охоті пішов на війну? Хіба йому потрібна була війна?.. Не одружився б він, коли б знав, що запротирять... Казав же, як прощався, що якби знав, що потягнуть на війну, не зав'язував би мені віку... Взяли, заслали на край світа і скалічили... Що я тепер? Салдатка, котру кожен, кому не жаль тільки, зневажа... За віщо ж, питаю, я мушу дякувати господеві?

X р и с т я. Не ремствуй, борони тебе боже ремствовати!..

К а т р я. Не ремствовати?.. Але ж і дякувати нема за віщо. (Похитала з хвилину головою). "Легко поранений..." А чому ж сам не пише, коли легко поранений?.. Навіщо сестра милосердна пише за нього?

Христя. Певно, він лежить...

К а т р я. Легко поранений нє лежав би... Мало хіба на селі ненароком калічаться: інший руку розруба сокирою, той ногу, а не лягають.. Савка Кугутенко як торік розрубав коліно, а не ліг, ціле літо волочив ногу, аж доки не взяли в болницю та не відрізали ноги...

Христя. І зістався навік калікою... А коли б загодя почав гоїтись, то, певно, і не скалічів би... (Помовчала). А й хороше ж милосердна сестра списала, вже так хороше, що й сказать.

К а т р я. Дізналася, що Прохор не з москалів, і сама призналася йому, що вона теж з наших.

Христя. Кортить мені ще послухати того листа, може, прочитаєш?

К а т р я. Прочитаю.

Христя. От і розумниця. Ще ні один салдат з нашого села так хороше не одписував. всі якось по-таківському закидають, як ото іноді наші началники наважаються балакати або хвершал...

Катря (розгорта листа і зітхає). Ох, боженьку милий!.. (Чита). "Люба моя дружино Катрусе!

Христя іноді залюбки голосно додає: "Так, так", або: "Ох як хороше!

Мушу тебе засмутити невеселою звісткою. Під Мукденом мене скалічено, ліву ногу кулею навиліт пробило і трохи пошкодило кістку, нижче коліна; через що дохторі звеліли мені лежати у шпиталю, доки затягне рану і кістка загоїться... Я почуваю себе дужим. У шпиталю доглядають за нами сестри милосердія, і ми їх звемо сестрицями; вони перев'язують нам рани, дають усякі ліки; а тих, що дуже покалічені та немошні, то таких сами і чаєм поять... Цього листа пише сестриця. Довідалась, бач, вона, що я з хахлів, та й пита: "Ви українець?" А я їй кажу: ні, я хахол. А вона й почала мені товкувати, що хахолце насмішка, все рівно, як москаля звуть кацапом або єврея — жидом... Ви, каже, українець, через те я і листа до вашої жінки напишу по-українськи. А потім як почала вона мені оповідати про давню давнину, про таку, що і батьки нам не розказували. Потім сказала мені, з яких книжок те вичитала; у нас, у школі, ми про такі книжки й не чули... Каже, що колись Україна була вільна сторона... Я почав її благати, щоб вона усе оце списала тобі, щоб і ти кой-що зрозуміла та щоб додала й про те, яка вона добра душа. Довго вона сперечалась, що про це не слід писати, що її обов'язок примушує пеклуватись біля хворих, але я сказав, що як вона не спише про все те в листі до тебе, то я затаю свого адреса. Тільки таким побитом я і прихилив її до свого благання, боюсь тобі оповідати про страшенні каліцтва, які тут доводиться щочасу бачити; хоч щодня на моїх очах сотні салдат в муках падали і помирали, одначе не зачерствиш себе так, щоб, глянувши на іншого пошматованого мученика, не здригнутись... Як бог. поможе повернутись благополучно додому, тоді розкажу тобі все, нічого не затаю. Не сумуй, моя голубко, та не журись дуже за мною, трошки заплач собі, бо без того не можна, але не плач на людях, а нищечком, та надійся на господа і молись йому, щоб допоміг мені скоріш вернутись у рідний край, у свою хатину, до любої моєї дружиноньки..."

Христя. Бачиш, і він приказує, щоб не журилась та господеві молилась. Ну, далі.

К а т р я (чита). "Я розказав сестриці, яка ти у мене хороша і як кохаєш мене, так вона дуже тішилась. Сподівайся ж від мене скоро другого листа..." (Промовля) Сподівалась, та, мабуть, і сподіванку доведеться залишить. (Чита). "Сестриця каже, що як тільки мені покраща, зараз же об тім сповістить тебе сама. Сестриця ще каже і те, що нам, українцям, треба листи писати додому по-своєму. Кланяюсь низенько таткові і неньці, і тещі, твоїй неньці, братам, і сестрі, і невістці, всій рідні і всім добрим людям. Твій друг Прохор Шаповаленко, младший унтерофіцер". (Говорить). Слова останні він власною рукою дописав.

Христя. Стало бить, і не немощний... Ну що, полегшало тобі? А мені так теплом усю душу і обгорнуло.

Ка т р я. Вже скоро й місяць, як цей лист прийшов, а другого нема та й нема!..

Хрис т я. Може, завтра, може, післязавтра прийде.Он Гальчин чоловік як прислав одного листа та одіслала вона йому карбованця, та відтоді ані вісточки, отже пі ніби й байдужісенько.

К а т р я. Мені під того не легше. (Зажурилася).

ЯВА 2

Входять Степанида і знахар.

Степанида. Здрастуйте, свахо, спасибі, що запитали. (Цілується з Христею). Що, свашечко, і ви не заспокоїте вашої доні?.. Ми вже і руки опустили.

Христя. Не приберу і я ума, як її вговорити.

К а т р я. Я ж не плачу вже... (Понесла листа до мисника і хова у вузлик).

Степанида. Кажуть, що у розправі вже казету читають, певно, старий вже там.

К а т р я. Піду і я. (До Христі). Ходімте, мамо, у розправу.

Христя. Та воно годиться тобі пройтись... Прощавайте, свахо. (Цілується з Степанидою). Мені треба зайти до млина, воно по дорозі: ти до розправи, а я у млин... (Пішла з Катрею).

Степанида (до знахаря), Бачили?

Знахар. Ні, ще.

Степанида. Оце ж наша невістка, Катря.

Знахар. Ага, а я думав...

Степанида. Садовіться.

Знахар. Можна. (Сів).

Степанида. У будень ще сяк-так, за роботою та за клопотом, то й розважиться. А як прийде неділя або свято — цілий день виголосить...

Знахар. Невістка?

Степанида. Та вона ж... Як не плаче, то щось таке з нею коїться, ніби остовпеніе і мовчить-мовчить, хоч ти їй що хоч кажи.

Знахар. Мовчить все?..

Степанида. Еге ж, мовчить. Я чула, що як іншій людині дошкулить до болячого, то у неї усе в грудях замре,— чи так?

Знахар. Бува й так, а бува й не так.

Степанида. Спасибі вам, що потрудились пожалувать, може, вас почастувать?

Знахар. Якщо є, то... Мене люде частують.

Степанида (бере пляшку і частує). Дай господи, щоб ви допомогли їй.

Знахар. Допомогти можна... Жалаєм доброго здоров'ячка. (Випив).

Степанида. Мені здається, що ви неодмінно їй допоможете. Закусіть, будь ласка.

Знахар. Допомагав багатьом, то й вам допоможу. (Закусює).

Степанида. Звісно, побивається за чоловіком, бо його скалічено на войні... Прислав листа...

Знахар. У нас, сказать, мого свояка сина теж скалічено...

Степанида. Скрізь те лихо коїться...

З н а х а р. На те воно й лихо...

Степанида. Може, викушаєте ще?

З н а х а р. Як почастуєте, то викушаю.

Степанида. Я вам так вдячна... (Налива). Хто це вас напутив?

Знахар (випив). Василь... як-бо його? Ось що... Москаленко.

Степанида. Ага, це наш недалекий сусіда, от добра душа, спасибі йому.

Знахар. Ідіть, каже, там вас чекають.

Степанида. Хотіли ми вже кинутись до хвершала.

Знахар. То не хвершалове діло.

Степанида. І я так кажу... Як тепер хвершали понаставали, то такі, що краще б їх і не було: ні шепотіння він тобі не тямить, ні заговору...

Знахар. Без шепотіння та без заговору не можна.

Степанида. Скажи йому, щоб злизав зазіх або здмухнув пристріт, так він баньки витріщить...

Знахар. Може б, почастували по третій та й за діло?

Степанида. Викушайте. (Налива), Пожалуста, поможіть їй, сердешній.

З н а х а р (випив). Людським помагав... Ходім. (Встає).

Степанида. Куди ж це?

З н а х а р. До неї ж.

С т е па н и д а. Вона ж пішла у розправу, ось вернеться...

Знахар. Хто?

Степанида. Невістка.

Знахар. Ми її не ждатимем. А мазниця є?

Степанида. Є, є!..

Знахар. Коли б ще обичайка з старого сита або з решета...

Степанида. І обичайка знайдеться.

Знахар. Інші штанами або хвартухом шию труть, а я завжди обичайкою... Де ж вона у хліві, чи?..

Степанида. Хто?

Знахар. Телиця.

Степанида. Яка телиця?

Знахар. Та у вас же телиця захворіла, перелоги б то чи що?

(Продовження на наступній сторінці)