Кіндрат Антонович. Лукерія, ну лиш, розпорядись.
Сідають за стіл. Лукерія Степанівна пішла. По якій гратимем?
Старшина. Пожалуста, не по великій, бо я дуже гарячий, швидко спорожню партімон. Писар. Партманет! Старшина. Все рівно!
Писар. По дев'ять копійок обязательна. (Здає.) Воздвиженський. Почему не по п'ятнадцять? Старшина. Е, ні, то дуже дорого, ми не согласні. Чоловіки. Ми не согласні...
Воздвиженський. Не хотів би я, знаєте, бути і архієреєм, тільки б знати щоразу, які в прикупці карти. Втемну!
Кіндрат Антонович. Стукнемо.
Старшина. Та й я за громадою!
Писар. Скільки кому? А Кіндрат ДіЩшович, певно, з тузком або з королем і кралею?
Воздвиженський. Прошу дві! Кіндрат Антонович. Одну! Писар. Ну-да; так і єсть! Старшина. Чотири.
Воздвиженський (вЬяв карти). Ого-го! Це кеске-се, височайший сорт!
Починають грать.
ЯВА 14
Ті ж, вчитель, Олеся і останні дівчата.
Вчитель. Ну, панове, коли слухать, то просимо слухать мовчки. Яків Михайлович, підтягуйте!
Воздвиженський. Могу! (Відкашлюється.)
Вчитель. Прошу співать по руці, разом, і не наважатися перекрикувать одна одну. Заспіваєм: "Стоїть гора високая". (Задає тон, і починають співать):
Стоїть гора високая 4,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.
А під горою річенька, Як скло, вода блищить, Долиною далекою Кудись вона біжить.
ЯВА 15
Ті ж і Лукерія Степанівна, Павло (з підносом, на котрім три графинчика і чарки) і Горпина (з закускою).
Павло. Чого ти прешся наперед, чого? Всі. Ц-с, ц-с!
Павло. Та чого ж вона суне наперед свою пику? Горілку спершу п'ють, а потім закусюють. От і за покійного Петра Ригоровича...
Лукерія Степанівна. Та замовчи!
П а в л о. Та замовчать можна; а тільки кажу, що і за покійного Петра Ригоровича...
Писар. Ах, як жаль, що перепинили чудову пісню.
Воздвиженський. Но бувають случаї, що і поїзд зупиняють на всім бігу.
Старшина. Чувствітельна пісня!
Чоловіки. Дуже чувствітельна!
Воздвиженський. Вони вам ще заспівають. А тепер треба обратить вніманіє на причину, зупинившую поїзд, даби ізслєдовать оную немедленно і неукоснительно. (Наливає чарки.) Лампадки у вас, почтенні домохозяева, не безобідні. Господа, не теряйте торжественного моменту: за здравіє іменинника, істочкика безсмертного іспийте!
Випивають.
Писар. А тепер просимо баришень продольжать сладкозвучной мелодій.
Сідають.
Старшина. Такий вже сладкозвучний, що й сказать... Чоловіки. Біда, який слабкозгучний!
Починають грать.
Павло. За покійного Петра Ригоровича, як були ме-нини, зараз музика, півчеські... Для двірських бочку горілки, бочку меду, бочку...
Кіндрат Антонович. Ну, тебе про це ніхто не питає.
Павло. Цигане ведмедів понаводять...
Кіндрат Антонович. Іди вже, лагодься там до обіду.
Павло. Добро колись було! (Пішов.)
Кіндрат Антонович. Ну, Матвій Гнатович, ми слухаємо.
Вчитель. Третій куплет.
Співають.
На березі у затишку, Де в'яжуться човни, Там три верби схилилися, Мов журяться вони...
ЯВА 16
Ті ж і Павло.
Павло (вбіга). От так штука! Леонід Петрович приїхали, я зразу їх пізнав.
Кіндрат Антонович. Невже? Зовсім не сподівався!
Всі схопились і заметушились, одставляють столика, ховають карти.
ЯВА 17
Ті ж і 3 а г р и в а.
З а г р и в а. Здравствуй, Кондрат Антонович, каково поживаешь?
Цілуються.
Здравствуйте, Лукерия Степановна!
Чоломкаються.
У вас веселье?
Воздвиженський. Господар сього дома іменинник. З а гри в а. А, вот что! Никак, Воздвиженский? Воздвиженський. Узнали? За грива. Еще бы.
Чоломкаються.
Так я попав на семейный праздник? Поздравляю именинника! Не помешал ли я вам?
Кіндрат Антонович. Спасибі, що приїхали, якраз упору, дуже раді.
З а г р и в а. Рады — тем лучше. Познакомь меня з гостями, все это, разумеется, соседи? Оно и кстати. Ведь я предполагаю поселиться в деревне и превратиться в хлебороба. Помнишь, Кондрат Антонович, я об этом в юности мечтал и ты, бывало, меня экзаменуешь: заставляешь отличить яровой хлеб от озимого или плуг сложить? Теперь я думаю осуществить мечты.
Кіндрат Антонович. Це тепер, кажуть, у моді.
Старшина. Чутка йдё, що на панів ніби пошесть яка напала, що все до мужичків підсовуються.
Кіндрат Антонович. Це наші началники. — г господин старшина. Підходьте!
З а гри в а. Лицо знакомое.
Старшина. Невже не впізнали? А придивіться гарненько. Колись у коней заразом бігали, бувало, хвоськаєте мене по жижках, ґавенят укупі дерли, рибу вудили... Корнія Корлюка пам'ятаєте?
Загрива. А, Корний? Давно ли, кажись, а уж мы почти старики.
Кіндрат Антонович. Ваша старість ще за горами.
Старшина. Тепер вже, мабуть, забули і по-нашому балакать, а колись ловко чесали!..
Загрива. Ні, маракую і тепер потроху.
Кіндрат Антонович. А це волосний писар. Підходьте!
Писар. Іван Семенов, син Трандафілов.
Кіндрат Антонович. Господин сельский вчитель; а оце синок нашого диякона. Ось і моя Олеся!..
Загрива. Олеся? Да неужто это она? Вот этакой крошечкой помню вас. Подумаешь, сколько времени прошло. В национальном костюме? Прелестно.
Олеся. А мама гніваються на мене, що я городської одежі не долюблюю.
Лукерія Степанівна. Не то що, а якось...
Козубська (присіда). Леоніда Агапоновна Козубська, потомственная дворянка. Покійні мої мамонька часто,, було, годують вас коржиками або вертутою, як заходите до нас з охоти.
З а г р и в а. Да, помню-помню. Очень рад!.. А что, Кондрат Антонович, с дороги не мешает пропустить по одной?
Кіндрат Антонович. Милости просимо! (Налива,)
З а гри в а. Господа, выпьем ради нового знакомства!
Воздвиженський. Не вредно. (До писаря.) Дерзай, Семен!
П'ють всі.
Павло (підходе). Левонід Петрович, а мене невже не пізнали? Ану, придивіться.
З а грив а (вдивляється). Не дурак ли Павлушка?
Павло. Так тошно. Тільки що вже тепер не дуряк.
Загрива. А помнишь ли, как ты покойному батюшке говорил: "Не поїду я в загряницю"?
Павло. Тепер поїхав би хоч і на край світа!
Загрива. За здоровье именинника.
Всі. Ура!.. Ура!!!
Завіса.
ДІЯ II
В глибині кону скалистий берег річки, подекуди порослий очеретом, кугою, лозою і терном. Біля лози прив'язаний човен; по той бік річки мріє село; на другому плані ліворуч сад, пліт і хвіртка, праворуч криниця з журавлем
і жолобом.
Я В А ^
Олеся і Марфа В а р ф о л о м і ї в н а (виходять з хвіртки і співають, підходять до річки. У Марфи Варфоломїівни в руці вузлик з роботою.)
Не там щастя, не там доля, Де багаті люде; Кого злуче коханнячко, Там і гаразд буде.
Ти, дівчино, засмучена, Скажи, що думаєш; Щодня нудиш білим світом, Рученьки ламаєш.
Ой тим же я та нудюся, Рученьки ламаю, Що літа мої минають, А долі не знаю.
Половина літ минуло, Щастя не зазнала, Біле личенько змарніло, Брівоньки злиняли.
Не втішайтесь, воріженьки, Моїй пригодоньці, Що йдуть марно літа мої, Як лист по водоньці.
Безталанною вродилась, Такою й загину, Породила мене мати В нещасну годину.
Марфа Варфоломіївна. Сонечко вже на полудень звернуло, довгенько я засиділась у вас; доки перехоплюсь через річку, почне вечоріти. (Іде в човен ) Коли ж ти до нас, Олесю?
Олеся. Коли надумаю. Що у мене — робота яка, чи діло пильне, котре примушує сидіти дома? Я білоручка: ні панянка, ні мужичка, ні Богу свічка, ні чортові кочерга! (Регоче.)
Марфа Варфоломіївна. Робиш те, що і всі роблять у твоїм становищі.
Олеся. Мені так не подобається. Що то за життя — без цілі, без напрямку? Я не можу, Марфушо, так жити, інша у мене натура... Коли б я змогла тобі розказати все, що діється у моїх думках, ти б зрозуміла... Не сила моя згорнути тих думок докупи, через те щоразу все гірш налягають вони на душу. Коли б змогла заразом обміркувати їх — не заморочувалася б до знесилення. Пригнічує мене переконання, що посте-регаю в собі що день все більший брак освічення.
Марфа Варфоломіївна. Он що? Мало чого кому бракує, та не все коїться по нашому хотінню, по щучому велінню. Це від байдиків лізе тобі таке в памороки: того хотіла, того брак, а того й надто... Понакуповувала усяких книжок, та й не даси ради ні собі, ні книжкам... Коли б попоробила щодня до втоми, наприклад, тягаючи горшки з печі та в піч або хліб вимісюючи, як мені доводиться мало не щодня,— не заморочувалася б.
О л е с я. Хіба я іноді не роблю до втоми?
Марфа Варфоломіївна. Що іноді? Іноді не щодня!..
Олеся. Роблю, і не помага!
Марфа Варфоломіївна. Стережись, Олесю, щоб ти зовсім не стерялася.
Олеся. А що, Марфушо, як я і справді стеряюсь? А воно ніби до того і йдеться! Ось слухай. Почну шити що чи вишивати — думки, як галич, вкриють, візьму книжку читать — і який-небудь факт так докірливо ущемить за серце, що годі вже й читать; зрадливі, болючі думки налопом обгорнуть душу і давлять її, і рвуть на шматки... Я кидаю книжку, біжу з хати в поле, на леваду... А там як спогляну, що як то другі за той гіркий шматок хліба день у день спину гнуть та крівавим потом умиваються, і тоді вже мені не тільки важчає, а й соромно робиться, так соромно, що хоч і крізь землю провалитись!..
(Продовження на наступній сторінці)