Дівчата. То ви ось які, Нихвінт Варфоломеевич?!
Знаменський. Нікогда я не інтересовался недостатками тих особ, ібо вони мені без надобности малєйшої!
Козубська. Так ми вам і повірили!
Дівчата. Тепер же ми знатимем, які ви!
Олеся. А я дуже б хотіла, щоб Нихвінт Варфоломеевич мене окритикували.
Лукерія Степанівна. Що це ти, донечко, де ж таки!
Знаменський. Це б було совершенно напроти моїх чувств.
Воздвиженський. Пущайте!.. Олеся. Пожалуйста, окритикуйте.
Кіндрат Антонович. Ну і що ти, Олесю, вигадуєш?
Лукерія Степанівна. Де ж таки, щоб так ні з того, ні з другого. Чи вони п'яні, чи як?
Олеся. Хіба, щоб критикувать, то треба бути п'яним?
Лукерія Степанівна. Он вийди на шпиль проти греблі та послухай, як на тім боці, біля монопольки, один одного по морді критикують.
Воздвиженський (регоче). За таку критику покорно благодарю!
Кіндрат Антонович. Це вже ти попала пальцем у небо.
Лукерія Степанівна цілком розгубилась.
Олеся (до Нифінта). Пожалуста, окритикуйте мене!
Воздвиженський. Пущайте-пущайте!
Знаменський. Ви, певно, на щось натякаєте, тільки я ніяк не соображу.
Олуеся. Хіба ж не скучно з вами? От кавалери! Один похнюпа, другий тюхтій!.. Гайда, сестрички, від них! Цур їм!..
Козубська. З такими кавалерами можна у меланхолію вступить.
Дівчата. Невеселі собеседники!
Марфа Варфоломіїв на. І ніхто їх не вкраде!.. (Регоче.) Давайте продамо їх циганам! Ха-ха-ха!
Всі дівчата зареготали і побігли.
Воздвиженський. Весела особа Олександра Кіндратовна.
Знаменський. Це для мене иеожидана новина, що сказала Леоніла Агапоновна.
Лукерія Степанівна. Негонилі не дорогого заходу коштує і підбрехнути.
Кіндрат Антонович. Не все те слід переймати, що поверх води пливе.
Воздвиженський. Но паки непріятніш те, що ми тратимо дороге времня!.. (Дивиться на часи.) Вже й час адмиральський приспіє, а партньорів і досі нема. Невже старшина та писар не будуть?
Кіндрат Антонович. Обіщали посітить.
Воздвиженський. Довго баряться! Подивлюсь, чи не йдуть. (Пішов.)
Кіндрат Антонович (до Знаменського). Що ж, ви знайшли вже собі довжность?
Лукерія Степанівна. Тепер вже, мабуть, зайдете за тридев'ять земель?
Знаменський (зітхнув). Многоуважаємиє Кіндрат Антонович і-Лукерія СтепаноБно! Я вже однажди розкрив перед вами свій душевний план, і ви знаєте оний: сокруша мою грудь буря щоденних сердечних ураганів!.. Ізрекіте, возрадуваться ль смятенному духу моєму ілі суждено оному ввергнуться в пучину скорбей і скрежето-зубовного плача?
Кіндрат Антонович. Ви все своєї?.. Що ж, поштенний, ви ні при якому ділі, і званія у вас нікоторого!
Лукерія Степанівна. Як же без званія?
Знаменський. І званіє буде, треба тільки підмазать... Спершу писателем у суд, вже папаші обіщали; а через скільки літ судебним приставом...
Кіндрат Антонович. Обіцянка — то дитяча забавка. Як же це ви, паничу, маєте вже мало не тридцять років, а й досі баклуші б'єте?
Знаменський. Потому што страдаю, і ніяке занятіє не заохочує, откровенно говоря.
Кіндрат Антонович. Стражданія стражданіями, а званіє окроме, бо це дуже важна стаття!..
Знаменський. Но просив я вас однажди і нинє сльозно прошу вторично.
Кіндрат Антонович. Ось послухайте ви мене, поштенний, як у моїм мозкові складається оце саме діло. Балакатиму з вами не по-вашому, не по-вченому, а по-простому, як умію. Світ з кожним днем посовується вперед і переміняється, чи так?
Знаменський. Звичайно!
Лукерія Степанівна. Біда, як посовується!
Кіндрат Антонович (до Лукерії). А ти з своїм носом не посовуйся, коли я балакаю. Що було вчора, того сьогодня не буде; а завтра вже не буде того, що було сьогодня. Так і думки чоловічі, вони щодень міняються... Світ іде все вперед, і народ вперед посовується. І кожна людина, у котрої не вовною голова набита, щоб не зостатись у дурнях, мусить потрапляти за гуртовим розумом. І хто прозіва те, що сьогодня мимо рота пливло, завтра вже не здожене, бо завтра вже буде завтряшнє.
Лукерія Степанівна. А післязавтра післязавтрашнє!
Кіндрат Антонович. Ну да! Післязавтра післязавтрашнє!.. Тільки ти краще мовчи! Пантруйте, поштенний, далі за моїми думками. Наша Олеся не яка-небудь безприданниця, щоб нам надто хапатись її відданням,— розумієте? Був би я безштанько, а ви, як і тепер, дияконським сином, ви б зроду-віку і не подивилися на нашу Олесю..,
Знаменський. Напрасно, всегда, как нинє і прісно...
Кіндрат Антонович. Не вірю. Придане вам муляє очі? Положим, що гроші всьому голова. Так-так... Ще позаторік оті панки, що тут навкруги мають клаптики землі, надимали проти мене губи, немов не добачали мене; а тепер, коли Господь благословив мої труди, коли я здобув оцю земельку, то вже вони повернулись до мене очима; я вже не хочу з ними чоломкатись, а вони самі хапають мене за руку... Виходить, що хвортуна повернула колесо у наш бік, і копитали щось обозначають... Ви, паничу, чоловік без званія, а ми піднялись вгору настільки, що ніби й на панів закандзюбилися. Не на рівній вже лінії ми стоїмо. Ні копиталу, ні званія у вас, то яка ж вам і ціна?
Лукерія Степанівна. Яка ж вам ціна? Нікоторої.
Знаменський. Чи давно казали, що не знаєте, куди йти і яким шляхом? Одначе ж за свою лінію здорово вхопилися!..
Кіндрат Антонович. Ну, то були розсужденія, а це... Треба ж про що-небудь розсуждать?.. А як діло доходить до...
Знаменський. Значить, всі мої надежда і упованія були всує?
Кіндрат Антонович. Це вже ваше діло... А нарешті мушу сказати, що тут, у цім ділі, головну силу, має Олесина воля... Розумієте? Вона у нас одна... (Одійшов до вікна.)
Лукерія Степанівна. А ви не сумуйте та сватайте собі Негонілу Агапоновну, у неї і земельки десятин з п'ятнадцять, і левада, і садок, і грошенята, мабуть, є,— бо дуже скупенька.
Знаменський. Да, пожалуй! Бить может, з отчаянія і Неонілу Агапоновну посватаю. Томиться, давно томиться грудь моя под бременем гроз!.. (Б'є себе в груди.) Мовчи ти, уязвленное серце! Ах-ха-ха!.. (Почав ходить по хаті.)
ЯВА 12 Ті ж і Олеся.
Олеся. Мамо! Дайте ключі! Достану альбома. І нащо ви його знов заховали?
Лукерія Степанівна. Щоб кожне не бабляло руками. (Дає ключі.) Послухай, донечко, що Нихвінт Варфоломеевич кажуть.
Олеся. Що таке, невже цікаве? Шкода, мені ніколи послухать.
Знаменський (зітха). Всеконечно, ви догадуєтесь?
О л е с я. Чи не знов про чувства? Коли б ви менш про них говорили, то їх видніш би було. Та й задля чого ви цим турбуєте тата та маму?
Знаменський. Або добийте мене одним словом, або звеліть жить і счастієм наслаждаться!
Олеся. Навіщо ви такі рогаті слова промовляєте, аж страшно слухати? Я ще так мало на світі жила, а вам і те заздрісно, хочете відняти у мене волю?
Знаменський. Ваша воля при вас і зостанеться.
Олеся. Ні, дівоча воля до шлюбу; а шлюб взяла — волю віддала.
Лукерія Степанівна. Ох, донечко, правда, правда...
Знаменський. Нікогда я так не мислив. Єто напрасно!
Олеся. Скажу вам пряміщ: не до пари я вам. (Побігла.)
Знаменський. Что сіє? О, невжелі же конець прибли-зився, душе моя, твоїм упованіям? (Мальовниче вхопився за одвірок.)
Кіндрат Антонович. Така вже вона у нас, як бачите. Лукерія Степанівна. Своевольна. Знаменський. Погибли мої надежди, погибли мечти!.. Тепер же я дожив до чермного дня!..
ЯВА 13
Ті ж, вчитель, старшина, писар, псаломщик і ще два-три
чоловіка.
Вчитель. З іменинами! (Чоломкається.)
Писар. Пожелав вам всього луччого в мирі, щитаю довгом виразить поздравленіє!..
Старшина. Щитаю довгом... Ми до вас гуртом, щоб поодинці хати не вихоложувати, як кажуть...
Воздвиженський. Тепер уже в зборі вся наша аристократія.
Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна (вітаються з кожним). Спасибі, що не забули, дякуємо!.. Благодаримо!.. Садовіться! Милости просимо!.. (Сідають.)
Старшина (після паузи). Ви, Лукеріє Степановно, чудові хазяйка. У наших бабів гуси ще тільки починають нестись, а у вас вже й гусенята повилуплювались.
Писар. Ви образцьовая хазяйка! Хоч на всемирну виставку!
Чоловіки. А так-так... Образцьові, образцьов...
Старшин а. Средствія, мабуть, такого знаєте? Правду кажуть, що багатому чорт дітей колише.
Воздвиженський (показує старшині карти). Не теряя дорогого времені, приступим?..
Старшина. Я можу, не знаю, як другі.
Воздвиженський. Господа!
Розбирають карти.
Вчитель (до Знаменського). Що це ви, Нихвінт Варфоломеевичу, носа повісили?
Знаменський. Все на світі пустяки! Вчитель. Що це на вас найшло?
Воздвиженський. Матвій Гнатович, а ви стукнете? Вчитель. Я згодом, а тепер щось неохота.
У цю хвилю чутно дівочий хор. Писар. Тихше, тихше, господа!
Слухають.
Какой дивной мелодій, вперше чую!..
Старшина. Чудово як у вухах відляск лунає!..
Кіндрат Антонович (до вчителя). Ось слухайте, Матвій Гнатович, підіть ви до дівиць та й присогласіть їх сюди. Олеся вас, певно, послуха, а за нею вже й останні.
Вчитель. Можна. (Пішов.)
Воздвиженський. Господа, на міста!
Спів замовкає.
Собірайтесь, ігроки, винімайте кошельки...
Кіндрат Антонович! Не мішає для вдохновенія, доки обід поспіє, іспить по одній лампадці. Господа, хто согласен зо мною, підіймайте руки.
Всі піднімають. Яке єдинодушіє і єдиномисліє!
(Продовження на наступній сторінці)