Лукерія Степанівна (зітхнула). Та що вже? Ні на кого я так не жалкую, як на Марину; і доси плачусь на неї: .за других, було, дасте стусана, та й годі, а за Марину ви мене найгірш били і голову мені розбили... Вже відтоді мало не два десятка годів пройшло, а голова і зараз морочиться, і у вухах гуде.
Кіндрат Антонович. Ну, то пусте, що гуде, то пройде. Можна буде у аптеці взять лікарства, і зараз пройде... Не досадно б було, коли б і справді варта було ревнувать... Нав'язла тобі в зуби Марина, а я її ніколи і пальцем не зачепив...
Лукерія Степанівна. Годі вже, боляче згадувати.
Кіндрат Антонович. Дурочко ти! Ну і навіщо мені чужі молодиці, коли у мене своя є голубочка-сизоперочка? (Цілує Ті.)
Лукерія Степанівна. Як ви отак приязно балакаєте до мене, то я все своє горе забуваю. (Плаче, припавши йому до плеча.) Ох, знівечили ви мій вік, погубили мою красу... Через ваші кулаки я двох дітей скинула.
Кіндрат Антонович. Це вже ти завела стару пісню... Годі минуле згадувать. (Цілує її.)
ЯВА 9
Ті ж і Воздвиженський.
Воздвиженський. Зрю і преклоняюсь перед стоустою молвою, несущеюся із края в край, о добронравном і благополучном житії вашем, ібо і сам нинє торжественно і громогласно реку: воістину треба примір брать з кроткого і голубиного житія супругір Кіндрата Антоновича і Лукерії Степановни.
Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна. Та то ми так, згадали молодощі...
Воздвиженський. "Блажен, кто смолоду был молод" — сказав господин Пушкін. Назидательно, весьма назидательно. Поздоровляю іменинника і з іменинником.
Чоломкаються.
ЯВА 10
Ті ж і Знаменський.
Знаменський. Многоуважаємий Кіндрат Антонович, з іменинами! Многоуважаемая Лукерія Степановна, з іменинником.
Чоломкаються.
Кіндрат Антонович. Дякуємо, Ніхвинт Варфоломеевичу!
Лукерія Степанівна. Ви з сестрицею чи самі?
Знаменський. З сестрицею! Сестриця зосталася біля річки з Олександрою Кіндратовною і другими дівицями.
Воздвиженський. Там гуси та качки плавають, так вони занімаються наблюденіями.
Знаменський. Чули новину: Аркадій Рафаїлович Арцибаш волію Божією помре?
Кіндрат Антонович. Царство небесне, вічний покій! Вимірає панство, біда, як вимірає.
Воздвиженський. Таков закон природи. Знаєте, як Гамлет2 розсужда: "Всім живущим умирать, таков наш жребій".
Кіндрат Антонович. Хто, кажете, так розсужда? Воздвиженський. Гамлет.
Кіндрат Антонович. Розумно і справедливо розсужда. Хто ж той Хамлет?
Воздвиженський. Це на театрі представляють: "Гамлет, принц датський".
Кіндрат Антонович. А, на театрі? Ну, це нас не касається, а я думав...
Знаменський. Я теж видав Гамлета. Ну, гробокопатель там чудак, так вже іменно сміхотвор!.. Сто страшна трагедія, та ще й з смертоубійством...
Кіндрат Антонович. Нам такі театри і дома остогидли: смертоубівства та крадіжки мало не щодня. Садовіться, господа, чого ж ми стоїмо? Остогидли, остогидли нам ці театри: таке пішло, що й не доведи Господи!..
Посідали.
І хто його зна, як вже воно буде далі? Всюди тільки й чуєш, що там обікрадено, там обмошенничано, там ограбовано... От ви, господа, більш нашого вчились, то повинні більше розуміти, і око ваше мусить далі і глибше заглядати; а ми, мовляв, як ті сліпі оводи, живемо навпомацки і того не добачаємо, що під носом коїться! Бо нас же не так і вчили, як вас, зовсім не так. Наша навука не мудра була: через спину або упоперек, коли не батогом, то налигачем... Мені дячок проказав разів з п'ять псалтиря: "Блажен муж, іже не іде на совет нечестивих, і на пуги..." 3,— та ото і по науці. У два місяці скінчив всі курси і всі екзаменти.
Знаменський (сміється). Ну, хитра була наука!
Кіндрат Антонович. Нас вчили на мідні гроші, а на вас то вже й срібних не настачили. От хоч і про нашу Олесю скажем: мало вона нам стоїть? У тисячу карбованців не вбереш всієї навуки, єй-богу, не вбереш!
Лукерія Степанівна. А клопоту з тією навукою, а гвалту!..
Воздвиженський. Ви куди ж, собственно, цю розмову ведете, до чого клоните? Балакайте не так широко.
Кіндрат Антонович. А до того, що інший, наприклад, як я, і тією навукою, що на мідні гроші, задоволняється, а другий не задоволняється. От наша Олеся щоразу бідкається, чому вона того не зна та чому її тому та іншому не навчено... Так от, як ви, господа, більш нашого вчені, то повинні понімать, куди воно тепер все йдеться і до чого воно дійдеться.
Воздвиженський. Ага, аж ось куди ви метнули?
Знаменський. Довольно пространно.
Кіндрат Антонович. Постерегаєте, як тепер у світі повелося: одні пнуться в пани, другі в мужики; одні товплються, давлють один другого, одіймають останній шматок з рота, другі самі віддають; інші аж тремтять до навуки і, скільки не дай їм книжок, все їм мало; другі і з однією книжкою не справлю-'ться. І знов которі благородні, прирожденні господа, кидають званіє прирожденне, надівають сіряки і беруться за плуг... І куди нам гнуть, до кого пристать, не розбереш!
Воздвиженський. А ви ідіть своєю дорогою.
Кіндрат Антонович. Так хто ж його втрапе зосліпу на свою дорогу?
Воздвиженський. Це вопрос довольно сложний.
Знаменський. І нискольки не сложний!.. У газетах можна вичитать, там все сказано: куди, як і що...
Кіндрат Антонович. Я щодня в газету дивлюсь, а указанія не зустрічаю.
Воздвиженський. А я вам дам совіт боліє благий. Краще не підіймайте на свої рамена такої головоломности, а швидш сядемо в обязательну по п'ятнадцять копійок.
Кіндрат Антонович. От вам все шуточки, а я іноді цілісіньку ніч не засну та все думаю, куди воно йдеться.
Воздвиженський. А ви краще прийміть на ніч лампадки дві або й три очищеної і пречудесно спатимете. Від очищеної всякі вредні мислі ізчезають, яко таїть воск од лиця огня...
ЯВА 11
Ті ж, Олеся, Марфа Варфоломіїв на, Леоніла Агапонівна
і ще дівчата.
Леоніла Агапонівна. З іменинами!
Чоломкаються, другі дівчата теж роблють.
Марфа Варфоломіївна. Кіндрат Антонович, з іменинами! * Лукерія Степановна, з іменинником!
Чоломкаються.
Лукерія Степанівна (до Олесі). Ти хоч би ради хатнього празника, ради батькових іменин, одяглась як слід. Олеся. Хіба ж так не гарно?
Кіндрат Антонович. Молоді люде подумають, що в тебе немає, в віщо і переодягтись.
Олеся. Якщо ці молоді люде задивлятимуться тільки на моє убрання, то мені до них байдужісінько.
Кіндрат Антонович. Ач, як гостро відрубала, це вже так з'ясувала, що ні з якого боку і не підточиш.
Лукерія Степанівна. Балувана ти у нас, Олесю! Як же таки так молена?
Олеся. Яку ви з мене хотіли зляпать, такою я і вдалась: ні краща, ні поганша. (Регоче.) Зліпили дядю, на себе глядя, а тепер і цяцькайтесь. Сідайте, сестрички!
Знаменський. Но на мій погляд, Олександрі Кіндратовні українська одежа дуже пристала.
Олеся. А що, мамо, бачите?
Козубська. Нікоторого фасону!
Марфа Варфоломіївна. Кому що к лицю.
Козубська. Знаємо, у чий огород камінці жбурляєте.
Марфа Варфоломіївна. Відчепіться ви, Бога ради! Овсім ви мені і не на думці. Чого присікуєтеся увесь час?
Козубська. Не знаю, хто з нас сьогодня до кого присікується!
Марфа Варфоломіївна. Тільки не я.
Олеся. Оце вже мені прикро слухати. Годі, сестрички, змагатися, хоч ради сьогодняшнього дня!
Кіндрат А н т о н о в и ч. За це розумна, дочко. Це правда, що сьогодня якось не годиться.
Лукерія Степанівна. Не на те ж ми вас, справді, закликали, щоб ви одна одній очі видирали.
Олеся. Ходімо краще до мене у світличку, я вам дещо цікаве покажу. (Встає.)
Воздвиженський. Но українська одежа даже і на театрі приукраша взори.
Лукерія Степанівна. Не нагадуйте, пожалуста, про кіятри, хай їм цур. Нашій Олесі торік як зама руди лося — в одну душу: "Піду в актьорки!"
Олеся. Я ще ту думку не зовсім залишила.
Лукерія Степанівна. О, чуєте!?
Воздвиженський. Театр дуже соблазнительна штука. Колись і я подвизався в качестві хориста або безсловесних лицедіїв в українській трупі, но таланта не розбудив в собі.
Олеся. Невже?
Кіндрат Антонович. Театр — то баловство! У нас і своїх театрів доволі.
Козубська. По-моєму, іти у актьорки для тії особи, котра лічить себе благородною, зовсім непристойно.
Лукерія Степанівна. Отак же і я кажу.
Марфа Варфоломіївна. Дворянкам воно, може, і справді конхвузно.
Козубська. А дияконівнам саме під масть.
Марфа Варфоломіївна. Інша дияконівна бува звичайнішою від справжньої потомственної; коли не до неї п'ють, не каже: "Здорові пийте"!
Козубська. Ніколи хам панові під плече не підійде!
Олеся. І вже знову почали шпигатись! Марфушо, я розгніваюсь на тебе. (Цілує її.)
Марфа Варфоломіївна. Та цур їм, тим дворянкам!
Козубська. А дияконівнам пек!
О л е с я. Та годі вам! Краще давайте прохать наших кавалерів, щоб вони нас окритикували.
Воздвиженський. Я критикой не занімаюсь, потому што до многих предметов равнодушен.
Олеся. Чуєш, Марфушо? (Усміхається.)
Знаменський. Критикують, которі ідіоти і болвани.
Козубська (до Знаменського). Ну, ви вже, пожалуста, хоч і не говоріть, ви просто ужасть-ужасть якой критикан!.. Кожного з ніг до голови окритикуєте. Хіба то не ви пустили критику про Матрьону Петровну, ніби у неї одна нога куца? А про Сох-вію Дмитровну, що вона собі кой-що підмощує?
(Продовження на наступній сторінці)