«Дві сім'ї» («Де зерно, там і полова») Марко Кропивницький

Читати онлайн драму Марка Кропивницького «Дві сім'ї» («Де зерно, там і полова»)

A- A+ A A1 A2 A3

Роман. Он до чого вся балачка тичеться! Митці!

Писар. Смішно вам? Важна комерція. Що ж, Юхим Ничипорович, розговівшись, поїдемо на земських у проминаж?

Старшина. Ото тільки тобі і втіхи, що інколи проманажишся.

Писар (до Романа). Ви чванитесь тим, що вчилися у городськом училищі?

Роман. Збоку видніш, хто з нас чваниться.

Писар. Но і я, мілостівой государ, і по школах вчився, і промеж людей, можеть, боліє бував, нежелі хто? А при том захачу — поведу разговори; но могу і пренебреженіє сказать! (Іде).

Старшина. Поштеніє! (Простяга руку). Давай-те-бо руку? (Чоломкається з Романом). Чудний чаловек! А бодай вас!.. (Махнувши рукою, йде).

ЯВА 7

Тіж і Чикалка.

Чикалка (на порозі крамниці). Господа, неужто, дискать, ви обминьоте мою убогу хижину?

Писар. Юхим Ничипорович, зайдем "в хижину бедную, богом хранимую"?

Старшина. Та воно можна.

Чикалка. Не обідьте, дискать, господа, маленького чаловечка! Маленького, дискать, усякий можеть обідить!.. Милості просю!

Старшина. Що ж, вступим на часинку?

Пішли.

ЯВА 8

Зінька і Роман.

Зінька. Ти, може, не захочеш і похристосуватися зо мною?

Роман. Чому? Це ж закон… Давай похристосуємось.

Зінька. Обійдеться? Закон… А якби не закон, то тобі б і однаковісінько?

Роман. Чого-сь єретуєшся?

Зінька. Може, від того, що ти такий засмучений.

Роман. Ні, я… Не сам себе чоловік засмучує, а пригода: бажаєш супокою, а натрапиш на журбу.

Зінька. Виховуєшся, через те й балакаєш загадками?

Роман. Які тут загадки? Діло як на долоні.

Зінька. Ну й чого-таки й справді сумуєш? Хоч би ради празника повеселішав.

Роман. Не сплинуть радощі у думках, коли почуваєш в собі болячку, котра щохвилі гірш ятриться.

Зінька. Бо колупаєш болячку! Не колупай, швидш загоїться. Та що вже?.. Навіщо б я мала ховати очі та лисичити? Не зволікайся краще, а кажи прямо: Зінько, ти мені обридла!

Роман. З якого ж побиту так скажу?

Зінька. А як же ще? Здмухни зразу, як пилину з долоні!

Роман. Не з того краю починаєш, сестро, розмову, то ніяково й міркувати. (Хоче йти).

Зінька. Думаєш, що я й досі не догадуюся? Бачу вже я добре, що коли не тепер, то в четвер!

Роман. Неспароване нащо й розрізняти? Воно й без того нарізнь…

ЯВА 9

Ті ж і Ганна.

Ганна (до Зіньки). Ти осьдечки, а я тебе в церкві дивлюся.

Роман пішов у церкву.

Зінька. Душно в церкві.

Ганна. Давненько, давненько не бачилися! Я тебе насилу пізнала. Куди ж нам до вас: багачка! Воно вже й скрізь так повелося: багачі до багачів туляться, а злидні одно другого зажирають!..

Зінька. Не розберу, чого де ти і за віщо докоряєш?

Ганна. Та… як же тобі живеться-поживається?

Зінька. А так…

Ганна. Ніби збентежена чого? Догадуюся! Чи правда, що Самрось знущається над тобою й досі?

Зінька. Всі знущаються, кому забагнеться.

Ганна. А ти все не скоряєшся, не мовчиш? Чула!.. Кажуть, що якось Самрось вернувся п'яний додому, роздяг тебе до сорочки, а косу забив кілком у лаву та як почав тебе катувати!..

Зінька. І косу прибивав, і до стовпа налигачем прив'язував… Кому ж іншому боляче від того, як не мені?

Ганна. Ой лишко, лишко!..

Зінька. Жалібниць багато, та допомоги ані гич!

Ганна. Ох, жіноча доле, бодай тебе блискавкою запалило! А оце вже як Роман прийшов додому, то, кажуть, колотнеча утишилась? Нібито Роман, господи, як тебе жалує?..

Зінька (зітхнувши). Та жалує ж!.. Тільки що ті жалощі жалчіш від кропиви.

Ганна. Це правда, що як хто заступається, то ніби ще болячіш робиться!.. А свекруха ж як з тобою?

Зінька. Яким вітром на неї повіє, таким вона й диха… Цур їй, такій розмові, обридла! А тобі ж як дихається?

Ганна. Що мені? Хіба мені було з кого вибирати: у наймах зросла, з наймів і заміж пішла. Чула ти приказку про сірого вола, що робе він до втоми, а його за те ще більш поганяють? Отже, я, либонь, і сірого вола заламала б у ярмі. Десять діл за одним заходом і кипіло, і горіло в мене. Два роки мов у пеклі була!.. Чоловік у мене, він би й нічого собі, коли ж похнюпа: поскаржусь йому на свекруху, а він мовчить!.. Поскаржилася раз, поскаржилася вдруге,— бачу: не варто більш і скаржитись. Відтоді замовкла я, мов у рот води набрала! Та цим тільки й переважила свекруху.

Зінька. Зато ж нарешті доскочила щастя?

Ганна. А що воно таке, оте щастя, скажи мені? Та й задля кого воно, мовляв, писане? Не зазнала його змалку, то вже враг матиме й до останку! Що ж, дітки у мене підростають, свекруха втомилася гримати… Неначебто благодать у нас в господі. Хлібець у нас не позичений, є й худібка, є одежинка,— сказать: заталанило! Тільки що сила вже не та в мені… (Зітхнула). Ось чого мені тільки й шкода: силоньки моєї!

Зінька (промовчала). І невже, Галю, ніякі думки тепер тебе не турбують?

Ганна. Які думки? За клопотами чи знайдеться час баблятися ще з якимись думками?.. Колись і думки цвіли і рясніли, та пополовіли і зав'яли… Цур їм! Ходімо, гей, у вограду та посидимо: ноги біда як болять! Четверо день то, либонь, і не присіла, і на часочок не прилягла! Паски сама попекла, свекруха й за холодну воду не взялася, хату пошпарувала і вибілила, дітвору пообшивала і пообмивала!.. Коли б ти заглянула в мою хатину, сказала б, що в раю!..

Пішли.

ЯВА 10

Хведоска, Мотря і Любка.

Мотря (оглядається). Це ж Жлуденкових невістка, Зінька. Ач, як гарно вбрана! А доброго намиста скільки, аж шия вгинається!..

Хведоска. Чи не пішли вже батько додому?..

ЯВА 11

Ті ж і Роман.

Любка (побачила Романа). Він, він!.. Глянь, Хведоско!

Хведоска. Хто? (Побачила Романа). Байдуже.

Мотря. Ач, неначе той яструб зорить! (Ніби голосно). Кого ти там визираєш? Куди ти очі зводиш, осьдечки вона!..

Хведоска (затуля їй рота). Чи ти при своїм умі?

Мотря. Він хоче, Хведоско, похристосуватись з тобою; зостанься тут, а ми підемо.

Хведоска. З якої речі? Нізащо не зостануся!..

Мотря (схопивши її за руки, крутить навкруги).

Керелесі, керелесі,

Ходе Керел вздовж по плесі,

Керелиха понад плесом,

Керелята попід лісом…

Хведоска. Що-бо ти робиш? Та ну, не пустуй, відчепися!.. Пусти-бо!.. Ой, що ж оце, Мотре, ти зробила зо мною? Хі! У голові, мов у дзвони гуде!..

Мотря і Любка хутко втікають від неї.

Роман. Це вони чи не нарочито покинули її?

Хведоска. Чи не чудасія! У очах неначе колеса крутяться!.. От навісна дівка! Жовто як!.. Памороки геть заморочило!.. Не втраплю, куди і йти… Постою трохи, поки опам'ятаюся… (Помовчала). І що це Мотря вигадує? Раз по раз, каже, як тільки він увійде в церкву, то так і ввіп'ється в мене очима… Хіба тоді, як став насупротив мене, то ніби й справді впився? Еге ж, впився!.. Радій, Хведоню! Раденька, що дурненька!..

Роман. Піду їй навперейми. (Іде).

Хведоска. Байдужісінько йому до мене: і не до мислі я йому, і не під плече… Він дукар, багацький син, та ще й грамотний, а я… Бог з ним! Ніколи вже й не думатиму про нього, щоб більш і не снився мені…

Роман (підходить до Хведоски). Отак несподівано зустрілися!

Хведоска. От тобі й раз! (Засоромилася).

Роман. Христос воскрес!

Хведоска. Де ж це батько? Чи не пішли вже додому?

Роман. З празником! Не гнівайтеся, що я… Чи у вас христосуються з чужими парубками?

Хведоска. Де ж це дівчата?

Роман. Тепер вже так повелося, що: що вулиця, то й звичай; що хата, то й закон. Може, ви гніваєтеся, що я знічев'я перепинив?

Хведоска. Я… я не знаю. Чого мені гніватися?

Роман. Ви щоразу обминали мене, ніби полохалися або ж боялися зустрічі?

Хведоска. Може, й полохалася.

Роман. Чого? А писанку маєте?

Хведоска. Та що з того?

Роман (вийма з кишені писанку). Моя осьдечки!

Хведоска (глянула на писанку). Ой, яка ж гарнісінька!

Роман. Поміняймося хоч так, коли боїтесь похристосуватись.

Хведоска (дивиться на писанку). Городська! Мабуть, не дешева!

Роман. Візьміть же!

Хведоска. З якої причини?

Роман. Не хочете похристосуватися? І не гріх же вам?

Хведоска. Хіба ж гріх?

Роман. Так здавна заведено, не нами — Христос воскрес!

Хведоска. Та вже воістину.

Христосуються і міняються писанками. Народ виходить з церкви і розіходиться.

Зінька (приходить в глибині кону). То це ось з кого дівчата регочуть? Насилу, кажуть, Мотря звела їх докупи! (Наслухає).

Хведоска. Чи й не хитрі ж?

Роман. От ми й спізналися.

Хведоска. Еге… спізналися! Ой, хитрі ж!.. А цю писаночку покладу біля образів.

Роман. А я наважався було у церкві підійти до вас.

Хведоска. Де ж таки! Дівчата й так вже глузують з мене, а то б…

Роман. Як вийшли ви з церкви, я й подумав: це ж і сьогодні не доведеться спізнатись?

Хведоска. Велике щастя!

Роман. Вам, може, й байдуже, а мені то й празники були б невеселі!

Хведоска. Так би то я вам і поняла віри?

Роман. Невже ж ви й досі не постерегли, що я ніколи й очей з вас не зводив? Пам'ятаєте, коли я вас уперше побачив?

Хведоска. Пам'ятаю… Та що з того?

Роман. Ще відтоді запали ви мені в душу!..

ЯВА 12

Ті ж і Мотря.

(Продовження на наступній сторінці)