Іван (шуткуючи). Ой-ой-ой!… Який сердитий! Звиняйте, Микито Степановичу! Мені здається, що у вас мухи завелись у носі.
Микита. Чого ти чіпляєшся до мене, ідоле?
Іван. Та цур тобі! Я тільки так… Слухайте, хлопці, я вам розкажу одну казку.
Деякі. Ану-ну, що ти там збрешеш?
Іван. Е, ні, це не брехня! Давно це, братця, було, ще за царя Хмеля, як було людей жменя. У однім селі та жив собі заможний чоловік, ще за кріпацтва він отаманував, так грошей нагарбав стільки, що, може, його і в дві тисячі не вбереш. І був у того чоловіка один одним син, гарний парубок і здоровий такий, що й вола б надвоє роздер; і такий щирий парубок!… Тільки не до роботи, а до горілки та й до бійки… Ґуля той парубок та й ґуля! Чи то будень, чи свято, йому однаково. Б'ється, та лається, та бенкетує; і ніхто його не зупиня, затим що багатий!… Ото раз, насмоктавшись усмак горілки, став він думать та гадать, що б ще таке вигадать, щоб людей здивувать і себе вдовольнить? Думав, думав, а далі й каже собі: "Е, не достає мені гарної дівки!" А в тім селі та була одна сирота, та ще й убога, і щиро вона покохалась з таким же сиротою, як і сама, і вже вони мали собі побратись, тільки б діждати осені. Як ось багатир почав за тією дівкою зорити; і де б то він її не зуспів: чи на вулиці, чи на роботі — лізе їй у вічі та й лізе. Дівка плює йому межи очі, а він обітреться та й знов до неї…
Микита (скочив). Брешеш!
Іван. Хіба це про тебе? Правду ж, мабуть, кажуть, що на злодієві шапка горить!
Одарка. Правда, правда, Іване!
Семен. Стривай, Іване, я докажу твою казку.
Микита (виходить з-за столу). Всі ви брешете, як собаки! (Йде з хати).
Іван. Та хоч попрощайся!
(Регіт.)
Микита (до нього). Ну, сатано, одіб'ю я тобі печінки! (Пішов).
Іван. Отак! Спасибі тобі, паніматко, за вчорашню квашу…
Омелько. Молодець Іван, неначе окропом ошпарив!
Одарка. Добре відспівав!
Маруся. І за мене віддячив!
Омелько (частує Івана). За це на тобі. Іване, чарку горілки!
Іван. Та ти, Омельку, не дуже піддобрюйся, бо я й про тебе дещо знаю.
Всі (дивуючись). Про Омелька?
Омелько. Кажи, брате! Може, що лихе? Здається, за собою нічого такого я не запримітив, але ж збоку видніш…
Іван. Авжеж, видніш! А чом ти не випив повної чарки, як тітку частував?
Омелько (сміється). Та й тільки?
Іван. Ото й по всьому! Он, як я, раз у раз по повній п'ю. Не віриш? Ану, налий!
Омелько. Бач, куди гне! Дуже жирно буде! (Частує парубків).
Іван. Ач, який скупий! Хлопці, загадаю я вам загадку! Хто вгада? Чотири чотирники, п'ятий кавурник несуть кривулицю через тин на вулицю.
Семен. Я колись її знав.
Іван. Та й давно то, мабуть, було, ще за царя Гороха, як було людей трохи?
Омелько. А справді, і я знав її.
Іван. Та справді ж, справді у решеті дірки! Ех ви, неграмотні! Ану, вгадайте другу!
Маруся. Та ти-бо не забігай наперед, перш цю скажи!
Іван. Ти ж така догадлива! Чи вже й досі не догадалась? Чотири чотирники — оці чотири пальці, п'ятий кавурник — оцей палець, кривулиця — ложка, тин — зуби.
Деякі. Тю, диви!
Маруся. Ану, я загадаю!
Іван. Ох, ти, моя зозулечко! Ану-ну, загадай!
Маруся. Що буде, як козі мине сім літ?
Іван. Мати привела Каленика, та не скажу, як зовуть! Восьмий год піде! Ну, вже й загадку видрала! А що, братця, значить: Андрій, сім верст, по коліна?
Христя. І де він, матінко, повидирав цих загадок?
Іван. Це, бачте, так було: йшли три чоловіки над річкою, а їм назустріч іде чабан. Вони всі троє і запитали його заразом: один пита "Як тебе звуть?", другий — "Чи далеко до села?", а третій — "Чи глибока ця річка?" Він їм усім трьом і відповів заразом: "Андрій, сім верст, по коліна". Ну, годі теревені правити! От коли б це хто заграв, хоч на губах, доки музики прийдуть, я б учистив козака!… Ге, коли б ви, братці, знали, яке мене лихо спіткало!… Аж до плачу мені доходить!
Омелько. І певно, що лихо велике, бо й тварь тобі зморщило; неначе постіл.
Маруся. Єй-богу! Це вже знов щось вигадав!
Іван. Еге, добрі вигадки! Коли б тобі так, як мені, то тобі і голову повернуло б назад потилицею.
Маруся (зареготала). А хіба у мене голова потилицею наперед?
Іван. Догадалася! Знаєте, панове-товариство, хотів я порадитись з вами, що оце восени вже хочу оженитися; годі вже бурлакувать! Та не знаю, яку мені й брати: чи сліпу, чи криву, чи безносу, бо проста не піде за мене! От добре моєму побратимові Семенові, що йому й на думку не спада женитись!
Семен. От чортів парубок, яке приклав!
Одарка (засоромилась). Тебе, Йване, і за ніч не переслухаєш!
Іван (до Одарки). І ти обізвалась? Так і видко, що заміж не хоче!
(Регіт.)
Одарка. А, бодай тебе!
Маруся. Це не в віко, а прямо в око попав!
Іван (до Марусі). Слухай, чорнява, брови, як сметана, сажею підведені, глиною зашпаровані, — чи ти підеш за мене?
Маруся. Як за такого хорошуна не йти! (Регоче). Кругом багатир: від халяв до потилиці!
Іван (подумав). Ні, не буду я тебе сватати! Бо коли б ти була хоч трошки вища, або ж нижча, або товща, чи там тонша… А то якось не під лад. Та ще й зовсім не балакуча, неначе у тебе й язика немає!…
(Регіт.)
Христя. Іване, я піду за тебе!
Іван. Ти? Ану постривай, я придивлюсь до тебе. (Дивиться їй у вічі). Еге-ге, та ти ж каліка!
Христя. От ще що вигадав!
Іван (шепче їй на вухо). А правда?
Христя одпиха його і біжить між дівчат.
Омелько. Ну, хлопці, що ж ви стовбичите? Доки музики прийдуть, грайте у карт абощо.
Семен. Справді, давайте згуляєм у лави! А в кого є карти? Або у хвильки!
Один з парубків (виймає карти). Ось у мене є!
Іван. Ану, покажи!… (Придивляється на карти). Та й засмальцьовані! Славні будуть блини, як діждемо масляної!
Семен. Ну, хто у хвильки?
Семен і три парубки сідають на полу і грають у хвильки; деколи промовляють: "А в тебе дундик?", "Ходи кралю!", "Клади, чуть лізе!", "А в кого курятник?", "Клади стару!", "Та не поглядай", "Та ви-бо не зморгуйтесь!", "Заодно пропадать, козиряй нехвалидом…", "Клади попівну!".
Ява 6
Ті ж, Гриць і Василь (музики).
Іван. За вовка помовка, а вовк і в хату. Грайте мені зараз! (Схопив одного музику і почав пустувать). Ой грай, коли граєш!…"
Музика. Та ну-бо, не пустуй! Штрумент розіб'єш!
Омелько (частує). Випийте, братці, та вчистьте нам якої-небудь!
Музика. Можна, якої завгодно можна!
Іван. Заграйте мені такої, щоб я аж нестямився!
Музика. Усякої можна. (Настроює скрипку). Тільки щоб на струни було!
Іван. За це не турбуйся, я за все платю!
Омелько. Аз яких би то грошей?
Іван. З яких? Що з тобою розказувать!…
Омелько. Та ти, Іване, не хапайся, — нехай спершу дівчата потанцюють.
Іван. Оце вже не по-моєму!…
Музики заграли, дівчата по дві кружка танцюють.
Іван. (Довго дивиться, притопуючи ногою). Та вже більш копи лиха не буде! Трясітеся, рубці, дивітеся, хлопці!… Розступітеся, миряне, нехай гиря погуляє! (Схопив одну з дівчат і танцює з нею). ''
Ой піду я в ліс по опеньки,
Таки найду дуб зелененький;
Сюди-туди дубком стрепену —
Натрусила жолудиків пелену.
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
Через тиждень після другої дії. На кону ті ж обставини, як і в першій дії, тільки хата Одарчина трохи глибше к селу; проти хати, зовсім напереді, криниця і жолоб. Вечоріє.
Ява 1
Христя і Маруся.
Маруся і Христя (йдучи до криниці з відрами на плечах, співають):
За тучами, за хмарами
Сонечко не сходить;
За лихими ворогами
Мій милий не ходить.
Ой ви, тучі, ви, грізнії,
Розійдіться різно!
Прийди, милий, чорнобривий,
Хоч не рано — пізно!
Привикайте, карі очі,
Самі ночувати, —
Гей, поїхав мій миленький
У поле орати.
Бодай воли живі були,
А плуг поламався,
Щоб мій милий, чорнобривий
З волами пригнався.
Христя (набирає воду). Чи буде ж то Одарка кликати на сватання?
Маруся (теж перехиляється у криницю). А хто її зна? Ні, ти ось що скажи; що буде, як Микита довідається про це сватання?
Христя. А хіба ж він і досі не знає? Та мені здається, що Микита тільки так собі коверзує!…
Маруся. Ой ні, не кажи цього, бо знаю я добре Микиту!… (Озирнулась навкруги). Чи ти знаєш, що він ще позавчора пішов у Хвестунову до якогось ворса як-бита?
Христя. Ой лишенько… Еге!… Що ж той ворожбит зробе?
Маруся. Що? Перекине Семена вовкулакою, а тоді й роби, що хочеш… Я вже шепнула про це Одарці, так вона господи як плакала!
(Продовження на наступній сторінці)