Микита. Те, що чуєте!… Та це, бачте, я шуткую! Я вчадів; а з чаду я можу так зробить, що Семен і теля з'їсть .
Морозиха. Як? Що таке? І бога ж ти не боїшся отаке казати? Оце вигадав! Певно, ти, парубче, з жиру дурієш! Одно слово: дука, багатир!… Через те тобі отаке нікчемне і в голову лізе!
Микита. Що ж мені робити, коли я її люблю? Тут і не хотячи зробишся нелюдиною, коли серце болить, мов гадина його ссе!… Кажуть: сякий-такий Микита, бешкетник, каверзник… А ніхто не загляне Микиті в душу, ніхто не спита, що там у нього діється. (Надто зрушений). Знаєте, тітко, що іноді щось на мене таке находить, що, здається, коли б моя сила, то я б усіх людей порізав; а Одарку розчавучив би, мов ту гадину, на шматки б її роздер! (Помовчав). Нехай би я був паскудний на вроду або ж злодій чи шибеник… Чому ж Одарка не хоче мене любить? За що вона зневажає мене? Через що я їй осоружний?… Вмре, загине.
Морозиха. Та отже недаром, мабуть, кажуть: "Не родись багатим, а родись щасливим!"
Микита. Так отже кажу: хоч би я мав і душу свою занапастить, а не попущу, щоб Семен на їй оженився; не попущу, щоб надо мною узяв верх отой обшарпанець, голодранець! "Не родись багатим"!… Що з того, що я багатий, коли серце моє пошматоване гірш старцевої одежі?… "Не родись багатим"!…
Морозиха. Ти, мабуть, і справді п'яний?
Микита. Ні, я не п'яний, а упрямий! Що б то я був за парубок, щоб не посватав, котру схочу?
Морозиха. Бачу, парубче, що твоє багатство тобі вже зовсім забило памороки. Жируєш ти!
Микита. Та замовчіть ви, бога ради, не дорікайте, мене, не ворушіть мого серця!… (Довго ходить по хаті). Тітко, чи нема у вас чарки горілки?
Морозиха. Та в тебе й так хмелю того повно в голові.
Микита (сів за стіл). Не бійтесь, я розуму не проп'ю. А що у мене отут засіло, у цій кістці (показує на лоб), того ні горілкою, ні отрутою не занімиш!… (Співи).
Гей, і п'є козак, п'є,
Бо в козака гроші є.
Гей, за ним, за ним ненька старенька.
Дрібні слізоньки ллє.
Ой ти, синочку мій,
Ти, дитино моя,
Гей, не пий, не пий тії горілочки,
Бо зведе з ума.
Як горілки я нап'юсь,
Та й ума я наберусь,
Гей, з невірною дружиною
Жити не поймусь.
Ява 4
Ті ж. Одарка, Маруся, Христя, Горпина і другі дівчата.
Дівчата. Добривечір вам в хаті!
Морозиха. Здрастуйте, мої любі дівчаточка!… Отже й гаразд, що ви поприходили, а то тут Микита…
Микита. Я чув колись приказку: "їж борщ з грибами, держи язик за губами".
Маруся. А вгадайте, тітко, де це ми були?
Христя. Ну, та й язиката!
Маруся. Це ми у нас на горищі курей покрали!
Морозиха. Ой буде тобі на горіхи від батька!
Маруся. Про батька байдуже, аби мати не дізнались. Тоді буде мені сто чортів і сіра свита! (Регоче).
Микита. Тітко, дайте ж мені чарку горілки!
Морозиха. І де б то вона у мене взялась?
Микита. А, чорт батька зна що!
Маруся. Давайте, дівчата, поскубемо курей та зготуємо вечерю, а щоб не поснули — заспіваємо.
Морозиха. Оце розумна річ! Справді, заспівайте! Давно вже моя хата не чула співів… Візьми ж котра курей та поріж за хатою, а тоді вже й скубти!…
Микита скрутив цигарку, одвернувся від дівчат і затулив вуха; дівчата сідають на лавах, готують вечерю, інші ложки перемивають та полумиски; одна дівчина взяла курей і пішла з хати.
Дівчата (співають).
Та нема гірш нікому,
Як тій сиротині,
Ніхто не пригорне
При лихій годині. (двічі)
Та не пригорне батько,
Не пригорне мати,
Тільки той пригорне,
Що думає взяти.
Налетіли гуси
З далекого краю,
Скаламутили воду
В тихому Дунаю.
Бодай сірі гуси
З пір'ячком пропали,
А що нас розлучили,
Як голубів пару.
Як ми кохалися,
Як зерно в горісі,
А тепер розійшлися,
Як туман по лісі.
Микита. Ну, вже завели гарної! Хай вам враг з такою піснею!
Маруся. А ти заткни вуха та й не слухай.
Микита. Ба ні ж, завили, неначе по мертвому!
Маруся. Я знаю, чому тобі не по нутру ця пісня.
Микита. Ти знаєш з носа та в рот!… (Сміється).
Маруся. "Засмійся, Матвійку, дам копійку."
Микита (з серцем). Що ти сказала?
Маруся. Те, що чув! Хіба ти оглух?
Микита. Щоб тобі язик всох!
Маруся. "Бог — не дитина, не послуха дурного вина!"
Микита. Гляди, щоб я тебе іноді, бува, не мазнув по губах! Щось у мене дуже сверблять руки!
Маруся (регоче). Ох, лишенько! Я ж тебе так точнісінько боюсь, як торішнього снігу.
Морозиха (до Марусі). Але й ти яка дівка! Чи вже ж не можна змовчати?
Маруся. Щоб я йому змовчала? Не діжде він цього, от що! Велике цабе!
Микита (скочив). Чи тобі заціпить сьогодні?…
Маруся (регоче). Ох, як же ти мене налякав, аж сорочка на мені пополотніла!
Микита (скрегоче зубами і кидається на неї з кулаками). Ну, ідолка, дамся я тобі взнаки!…
Ява 5
Ті ж, Семен, Іван, Омелько і парубки.
Омелько (кладе хліб на стіл). Добривечір вам, тітко! Чи приймаєте гостей?
Морозиха. А які ж там гості?
Омелько. Наше парубоцтво. Нараялись ми прохати вас, щоб знов прийняли нас на цю зиму у вашу господу.
Морозиха. Чесному парубоцтву моя хата навстіж. А якщо ти, Омельку, знов за березу, то за твоїм розумом і моя голова не болітиме.
Омелько. Спасибі вам, тітко! Тепер же, хлопці, звеселіть тітчину господу гарною піснею.
Іван (прожогом вбіга). Осьдечки й я! (Швидко говорить). Добривечір, тітко, га? Чи нема кота-тумана, кицьки-шкодливки? Пояси дітям дам; борщу забільного під лавою, хоч покришкою накритого — гребінка гарна є! Га?
Парубки тим часом чоломкаються з дівчатами; дівчата соромляться, штовхають одна одну. Інша ховається від парубка за дівчат.
Семен. Ну, замолов! Починай-бо пісні! Іван. Пісні? Ось зараз! (Співа й пританцьовує).
Заграй мені трандибала,
Щоб я трошки подибала…
Омелько. Не пустуй-бо, Йване, заводь гуртової!
Іван. Не гнівайтесь, ваше благородіє, зараз почнемо.
Співають.
Та лугом іду, та коня веду.
Розвивайся, луже.
"Сватай мене, козаченьку,
Коли любиш дуже!
А хоч сватай, хоч не сватай,
Та хоч присилайся,
Щоб і слава не пропала,
Що вірно кохався!"
"Я кохався, та не сміявся,
Думав тебе взяти,
За лихими ворогами
Мушу покидати.
Покидаю тебе, серденько,
Іншому такому,
Що не скажеш тії щирой правди,
Що мені одному!"
"Я ждала вечір та ждала й другий —
Тебе не видати,
Та й мусила чортзна-кому
Всю правду сказати!…"
Морозиха. Спасибі, добрі молодці, за пісню. Іван. Це я, тітко, добрий молодець, а то все шушваль!
Морозиха. Що й казать, без тебе яка й гульня!
Іван. Авжеж, який без цигана ярмарок? Може, вам, тітко, потанцювати?
Морозиха. Танцюй, коли охота!
Омелько і Семен становлять пляшки з горілкою.
Іван. Аж жижки (Співа й танцює).
Трусяться, так хочу танцювать.
Коли б мені жупан чорний,
Шаровари сині,
То б до мене дівки липли.
Як до браги свині.
Шабля збоку, сам без ока —
Схожий на козака,
А спереду на сову,
Ззаду на їжака…
От так, а не чортзна-як! Коли б це хоч невірненька музика, то я б танцював до самісінького світу. Як там кажуть: "Хоч погано, та зате довго!" (Побачив пляшки, починає стогнати). Ой, лишенько! Ой, пече ж мене, пече! Мабуть, соняшниці або пристріт!
Семен. Отак з ним, сіромою, раз по раз діється, як тільки вздрить горілку. (Сміється).
Омелько. Де ж там у тебе пече?
Іван. Та отут… і осьдечки… Ох, пропав же я! Омельку, рятуй мене, налий швидше чарку — я увіллю всередину, то воно там, може, й полегша.
Омелько (бере пляшку і чарку). Постривай, тут є й старші від тебе. (Частує Морозиху).
Іван (стогне). Слабий та малий — то найстарші в хаті.
Морозиха (до Омелька). У кого в руках, у того і в устах. Дівчатка, подайте ж там закуски, та хутенько!
Дівчата становлять на стіл закуску.
Омелько. Дай же, боже, гуляти нам тихо, без сварки і без худого слова! (Одпив трохи, частує Морозиху).
Усі. Дай, боже!
Морозиха. Щасти, боже, на все добре! Гуляйте, дітки, так, як колись гуляли ваші діди й батьки: чесно та тихо, як слід поважному парубоцтву! (П'є).
Іван. Та годі-бо вам причитувати! І почали: "І дай, боже, і не дай, боже!" Тут чоловік пропада, а вони завели такої довгої, що й до світа не переслухаєш…
Омелько (частує Івана). На вже й тобі!
Іван (випив). Чуєш, як задзюркотіло, неначе у порожнє барильце!… Чим би тут закусити? І нащо ви, дівчата, постановили оце сало? І хто його їстиме? (Бере сало й хутко їсть).
Семен. Одначе наминаєш, мов той кіт!
Іван. Та знаєш, аби чим-небудь напхати пельку. Тю! Я й не бачу, що Микита тут! Чого ти замислився, мов та панянка, що заміж хоче?
Микита. Піди собі геть, не твоє діло!
(Продовження на наступній сторінці)