— Щось ти стара, дуже запаніла. Нема панів дома, так ти й ручки зложила!
Але ж я й сам бачу, що то неправда. Харитина за всім доглядає, й у нас і в хаті, й у дворі так само все в порядку, як було й при татові... Я теж працюю: сьогодні знову поприбирав у садку. Позмітав листя й почистив на доріжках новий шпориш, що повитикався за час, поки мене не було вдома.
Одна тільки біда: не знать, де подівся Самзнай? Каже Харитина, що, коли я поїхав до Києва, він усе мене шукав, дуже турбувався й майже три дні нічого не хотів їсти. А потім на четвертий день зник і досі не повернувся. Може він побіг шукати мене? Так він же не знає, куди я поїхав і де дорога до Києва. Бідний, любий мій, милий товаришу! Де ж ти подівся? Може його впіймали гицелі ? Зараз же побіжу розпитати. Мушу ж і я його пошукати, як він мене шукав!..
— — —
Ой, яку ж неприємну боротьбу мені довелося видержати з дядею, але ж все-таки вийшло по-моєму!
Тепер уже я знаю, чого до нас ходив Афонька. Дядя хотів був віддати йому в оренду всю нашу садибу, Харитину розщитати, а мене перевезти до Києва тепер же. Але ж я так воював, що відстояв. Довелося тільки заарендувати садок за 200 карбованців. В цім році буде величезний урожай овочів, але ж в нашому саду порядкуватиме Афонька. При татові цього б не було. Ну, та вже нехай, принаймні в домі житимемо ми вдвох з Харитиною. Будемо жити на гроші з садка.
Спочатку дядя хотів, щоб Афонька віддав гроші йому, але ж я сказав, що Афонька може платити щомісяця частинами Олексі Івановичу, а той буде давати нам. На тому й погодилися. Це я вперше порядкую грошовими справами.
А я ще сподіваюся, що може до осені приїде мамуня, хоч і без тата,— й не допустить, щоб в нашому домі жили чужі. Може не буде треба переїздити й до Києва! Дай-то, Господи!
— — —
А, я й забув дописати, що знайшов Самзная. Коли я прийшов до гицеля й почав розпитуватись, тоді мене повели до заднього двору й я побачив таке, чого ще зроду не бачив. В низенькому сарайчику, зложеному з цегли, сиділо одна на одній мабуть з сотня собак. Вони скиглили, вили, скавучали, особливо, коли ми підійшли до дверцят, зроблених із залізних прутів. Тоді вони всі збилися до дверець, поспинались одна-одній на спину, силкуючись видряпатись нагору. Певне, кожна з них сподівалася побачити "свого" господаря. Були там собаки всякого віку й зросту: і маленькі, голі хинські , що тремтіли всім своїм тільцем, і величезні "сенбернари", з налитими кров’ю блискучими очима. І дивно, маленькі цуцики лізли на великих страшних псів, але ж ті не огризалися.
Я навіть спитався гицеля, чого зони не гризуться в цих тісних клітках? А він мені відповів, що цього майже не буває ніколи, бо вони всі однаково сумують!
Справді, нещасні створіння! Я ще й тепер бачу їхні сумні-сумні очі, повні благання й переляку.
Я обдивився всі три клітки, але ж між собаками не було мого вірного Самзная. Я так сумував, що один з гицелів змилувався над мною й почав розпитувати, який був з себе Самзнай. Звісно, мені легко було змалювати мого давнього приятеля, чорного, як чавун, пойнтера з білою камізелькою, у білих рукавичках на передніх лапах.
— Його купив один адвокат.
— Який, як його прізвище? — запитав я.
— Не знаю,— відповів гицель.— Почекайте, ось прийде хазяїн, то він сам скаже. Він напевне знає.
Я зостався чекати. Тим часом гицель пішов знову до собак, а я пішов за ним. Він уліз в крайню клітку й почав хапати собаку за собакою за карк. Вони не гиркали й майже не тікали. А він одну-по-одній вкидав залізними дверцятами до великої залізної скрині. що була примурована до стіни. Я налічив тридцять дві собаки. Потім він виліз з клітки й, міцно затуливши залізну заслону, що була в скрині, почав лити дудочкою з пляшки якусь воду.
Коли я почав розпитуватись, що він робить, то він мені пояснив, що це так отруюють тих псів, яких за чотири дні ніхто не викупить. Отруюють їх хлороформом, що наливається в залізну міцно зачинену скриню. За чверть години там уже не було жодної живої собаки!
Яка тяжка сцена! Як я був радий що мій любий Самзнай не попавсь в цю буду! Нехай він краще не вернеться до нас, думав я,— аби тільки зостався живий.
Я ще ждав довго. І гицель розповів мені багато цікавого. Дуже смішно він оповідав, як одного разу був загруз з будкою, повною собак, за містом, в калюжі. Навпроти їхали дядьки з базару. Гицель почав їх просити, щоб вони йому допомогли витягти будку. Тоді дядьки пожаліли собак й зробили їм "маніфеста" тобто відчинили дверці й усіх полонених випустили, а вже тоді витягли й будку...
Але ж Самзнайчик знову зі мною!
Коли прийшов найстарший гицель, то він сказав мені, що Самзная купив адвокат Цюруля. А він — татин знайомий. Я швиденько побіг до нього й, коли він дізнався, що Самзная було впіймано на вулиці, радо мені його вернув, а Харитина віднесла йому десять карбованців, що Цюруля заплатив гицелеві. Усе-таки вона добра: хоч як вона жаліє гроші, одначе за Самзная враз згодилась віддати аж цілу десятку. Але ж дядя рішучо не хотів й довго на мене гнівався!
І от, Самзнайчик лежить тепер переді мною й не знає, що я пишу про нього! Я ніколи не забуду, що ти мало не стратив свого життя, шукаючи мене!
— — —
Слава тобі, Господи: дядя сьогодні виїхав! Я знаю, що не годиться недобре думати про дядю, але ж справді з ним було тяжко. Він незадоволений зо всього, все йому не так. Все ходить, бурчить та кусає свою чорну бороду. Та то ще нічого, що він гримав на мене, особливо за те, що я "розтринькую батькові гроші на собак", ще й те б я йому міг вибачити, що він ні за що, ні про що увесь час нападався на стару Харитину,— але ж мені дуже гірко, що він лаяв та докоряв татуся. Каже: "Краще менше б займався дурними фантазіями, то й сам сидів би спокійно дома й другим не було б із-за нього клопоту. А то,— каже,— носиться зі своїми ідеями, як дурень з писаною торбою, а я — таскайся по всяких Полтавах!.."
Ні дядю, ви можете думати, що хочете, але цього не смієте говорити! Мій тато розумний і добрий; а ви...
Е, та вже все одно! Краще я буду сам-саміський, ніж жити з такими рідними. Як подумаю, що може мені й справді доведеться жити у дяді цілу зиму, то аж тремчу. Ну, та ще нічого не знати. Певніше всього, що цього не станеться. Я вірю, що мамуня швидко повернеться: вона снилась мені цю ніч, така ласкава, весела й так ніжно мене цілувала, й ми з нею ходили по саду. Вона тільки що почала оповідати мені про Москву, коли це з-за старого горіха, що стоїть коло альтанки, на нас плигнув, як пес, Афонька. Я злякався й прокинувся...
Така шкода!..
* * *
Харитина умовляє мене, щоб я відпочив від писання та читання.
— Всі хлопці, як хлопці,— а ти сидиш за столом, мов старий дяк!
А чому дяки повинні сидіти за столом,— вона й сама не знає. Отже, щоб вона не бубоніла без причини, я піду на річку. Може ще й риби впіймаю. Тепер ми повинні жити так, щоб менше витрачати грошей. Отже виходить, що коли вловлю риби, то завтра не треба тратити на базар.
Гей, Самзнаю! Ану, вставай!..
— — —
Сьогодні цікавий день. Я дуже добре зробив, що послухав Харитини й пішов на річку. Мені не хотілося спинятись біля купалень та мостів і я подався далі за двірець, аж туди до Нижніх Млинів. Вже далеко за двірцем я побачив чоловіка, що сидів на човнику під вербою й надив рибу. Я одразу пізнав човен Іоганна Карловича — "Лорелею". Ні в кого на все місто нема так гарно помальованого човна в чорний, білий та червоний кольори, як у нашого Шульца.
— Здрастуйте, Іоганне Карловичу,— привітався я, коли підійшов до човна,— щасливого лову!
Він повернув до мене своє поважне лице й, по своїй звичці поглядаючи поверх окулярів, протяжно промовив тільки одне слово:
— Та-а-г!
Через це "Таг", що нагадує вороняче крякання, вся семінарія прозиває його "Граком", хоча він русявий й з рудою борідкою.
Я спинився коло нього, а Самзнай поліз у воду й почав ловити жаб.
Шульц знову повернувся до мене й промовив:
— Пошему ті ходіш з собаком? Он тебє ловіл ріб? — і дуже весело засміявся.
— Ні, він ловить тільки жаб,— відповів я.
— Ні ріб, ні жаб он не пойміл!
Ми почали розмовляти. Спочатку мені було смішно, але ж потім якось пішло краще. Я також розпустив свої вудки й ми почали надити вкупі.
Ми неначе одразу подружились. А це досить дивно, бо Шульц мене власне й не знав: він навчає тільки в третій класі й німецька мова — необов’язкова. Так що в його класі завше буває мало учнів — всього 12–13. Я сказав йому, що тато мені радив, щоб я теж ходив на уроки німецької мови, бо треба знати нові мови.
— Знати не треба,— відповів Іоганн Карлович.— Мови треба вміти!
— Як то так? — не зрозумів я.
— О, ja! В Росії каждий всьо знаєт, а нікоторий нічого не умєєт. То не вашно, што ті снаєш: "Der Tisch steht in der Mitte", а важно знать: "Wo steht der Tisch?" Або "Warum steht der Tisch in der Mitte?"
Я попросив його пояснити, що він говорить, і він мені розказав, що не те треба знати, що "стіл стоїть посеред хати", бо це знається само собою,— а "де стіл стоїть?" Або: "нащо він стоїть серед хати?" Я попросив його написати ті вирази по-німецькому й він записав мені так, як я це переписав.
(Продовження на наступній сторінці)