Не знаю, я, чи буде з мене козак, чи ні,— але ж мені дуже погано на душі. Боляче, що образили мого любого тата, й прикро, що я не зумів цього попередити, а ще й пустив мазку своєму гостеві.
За це б мене не похвалив і татусь...
— — —
От наробив я мороки! Сказано ж: "людей слухай, а свій розум май", а я,— як дурень: хто що не ляпне, зараз і послухаю! От тепер і ходжу з підсмаленими віями та бровами а Харитина лає мене, аж ногами тупотить. А я й не насмію з нею сперечатись, бо таки нашкодив що й казати!..
Вчора, коли я розповідав, які боти у Шульца, Копецький почав запевняти, ніби кожні черевики можна зробити такими, що вони не пропустять жодної краплини води, а сніг до них нізащо не прилипатиме. Каже, що в його дяді-доктора є такі мисливські чоботи. Зробити ж це можна так: треба налити в ринку кварту нафти, прогріти й тоді всипати туди чайну ложечку живиці, пів ложки воску та трошки гумового клею й потім в тому зварити черевик.
От я сьогодні зрана накупив нафти та воску, а решта в мене було й, коли Харитина запалила плиту,— поставив гріти. Воно швидко нагрілося й розпустилося. Харитина саме пішла з хати, як я поклав туди свої ботинки. Коли я втокмачив обидва,— то нафта перелилась через вінця й разом спалахнула. Я злякався, почав заливати, а воно — ще гірше. Та такий чорний і страшний дим, як з горна!
Якби не прибігла Харитина та не накрила б мокрим рядном,— то могла б бути й пожежа!
Згорів один черевик, власне не згорів,— а зсохся і став манесенький, як дитячий, а в кухні все чорно, як у печі. Та сажа така масна, що не можна нічим і відчистити! Я теж опалився трохи. А Харитина — то стала просто несамовита: спочатку перелякалася, а як побачила, що я не дуже опалився,— то страшенно мене лаяла й казала, що піде до Олекси Івановича просити, аби він написав татусеві, що я мало не спалив дому. Ми сьогодні не обідали, тільки їли оселедця й сало. А Харитина ще й гиркає, щоб я їв юшку з черевиків!
Тепер вона маже кухню. Я просив, щоб дозволила собі помогти, але вона така, що її страшно й зачіпати.
Якби не дощ,— то пішов би хоч по рибу; а то ж шкода нових черевиків. Ах, як на себе жаль бере: таки дурний, що й казать!..
Сидітиму дома й читатиму Марка Вовчка.
— — —
Сьогодні Іоганн Карлович був незвичайно ласкавий добрий до мене. Тепер я вже знаю, чого ми так з ним подружились: у нього є син Фридрих теж 16 літ, і нібито я подібний на нього. А сьогодні день народження Фрица й через те Іоганн Карлович увесь час згадував і оповідав про нього...
Ми їздили вдвох аж до Сем’янівки. Які гарні, спокійні береги має Ворскла, а вода в ній така весела, ясна, наче всміхається білим хмаркам на блакитному небі. Мені страшенно також подобався краєвид з Сем’янівської гори: внизу срібною кривулькою повилася Ворскла, а далі йдуть сиві вербові левади на жовто-білій, блискучій піщаній пелені, а ще далі — сині-сині ліси. Цю ніч був дощ й через те вранці і повітря було таке прозоре, що видко було дим від паровоза й білі кам’яні будівлі станції Кочубеївки. Це, мабуть, верстов з 25!..
Ми замкнули на ланцюг "Лорелею", наняли двох хлопців за три копійки, щоб вони постерегли човна та весла,— а самі пішли на село, здобули у якоїсь молодиці молока та сметани й дуже добре поснідали. Потім знову пішли на річку, купалися й ловили рибу.
Дивно, що Іоганн Карлович дійсно все дуже добре вміє. Я непогано поринаю, а він так довше за мене може сидіти у воді й плаває краще, тобто не краще, а зручніше. Я пливу "наввимашки" й так, що в мене не стікає вода з рук, а він — "по морському": руки держить під водою, обидві разом виставляє вперед, а потім розправляє на два боки, як весла. Через те він пливе далеко швидше, як я, й зовсім не почуває втоми. Він навчив мене також плавати навстойки, щоб через річку переносити на голові одежу.
Цікаво було, як ми перепливли на другий беріг і пішли в шелюжині шукати крячкових яєць,— а Самзнай зостався біля човна стерегти нашу одежу. Коли це чуємо: гавкає наш "Цербер", аж надсідається,— а потім хтось як закричить Ми вибігли з лози й побачили, що Самзнай зіп’явся на плечі якомусь дідові-жебракові, що тримав в руках наше весло й боти Іоганна Карловича. Коли він побачив нас та ще як ми почали гукати,— враз кинув наші речі, почав тікати, и увесь час лаявся та держався за плече. Певне Самзнай його добре повчив, що тірольських туристичних ботів дурно не дістанеш...
Хоча я вже зовсім звик до розмов з Іоганном Карловичем, але ж сьогодні він сказав таке, що я мало не помер зо сміху. Я й тепер не можу згадати без сміху, як він мені оповідав, що "бальшой осел плівал через рєка, а маленькій не могіл, тонул і кричіл: і-а"...
Але ж моє навчання німецької мови йде дуже добре: я з кожним днем все більше й більше розумію, коли Іоганн Карлович чимсь захопиться й почне говорити майже цілком по-німецькому. Я вже навчився й печатному шрифтові й поволі читаю сливе без помилок. Іоганн Карлович каже, що я "вумний унд способний кнабе".
А коли я сьогодні радів з того краєвиду, який ми бачили з Сем’янівки,— він порадив мені, щоб я брав на наш виїзди альбомчик і рисував. Я сказав, що я дуже погано рисую, тоді він пообіцяв мене навчити й рисувати, й малювати. Ні, він рішучо все вміє! Я вже не знаю, чим я його й оддячу за те, що він до мене такий добрий? А головне, що він зовсім не такий сухий і поважний, як здається в семінарії або на вулиці. Навпаки!.. Ми сьогодні на тім боці річки поробили собі з лози пояси й впорядили таку "французьку боротьбу", що аж Самзнай на другому боці почав дуріти: пищав, скавулив, хотів був навіть кинути свої обов’язки вартового й пливти до нас…
Взагалі я дуже радий, що познайомився з Шульцем. Я навмисне записав собі той день, коли ми зустрілися вперше: це було в суботу 28-го червня, в 6-ій годині увечері... З ним куди цікавіше, як з Тхором та Шавкуненком, або навіть і з Кубом.
А чудно, справді, що я й досі не бачив Куба після тої зустрічі. Може, він кудись поїхав? А може хворий? Завтра зайду його відвідати...
— — —
Був у Куба й закаявся. Рішучо ніде нема мені проходу: всі говорять про татуся й пересуджують його. Тяжкі й образливі слова чув я від старого Кукубенка, але пригадав подію з Шавкуном і стримався. Ні, я таки вже маю деяку волю над собою. І от, тепер ухвалив, що ні з ким не буду в’язатись. Досить мені Харитини, Шульца й Олекси Івановича.
Сьогодні буду сидіти дома, читатиму, позаписую німецькі слова, яких не розумію, або які швидко забуваються, а увечері буду плести сачок на раків. Харитина обіцяла мені показати, як плетуть сітки, бо вона каже, що сама плела ятірі і навіть волок. А вночі напишу ще листа до мамуні.
— — —
Ну, Максиме, складайся. Готуйся й ти, Самзнає! Це, брате мій, не жарти: поїдемо в справжню екскурсію, може на три, а може, й на чотири дні!..
Харитина насупилася:
— І чого б я воловодився з усякими нехрещеними німцями? — говорить.
Тільки через те й згодилась, що Шульц — наш вчитель. А я думаю, що вона не так боїться мене пускати, як просто їй самій сумно.
Коли ми вчора плели сачок (а це зовсім легко, аби добра глиця!),— вона розповідала про свою молодість. Було в неї своє хазяйство, був добрий чоловік і двоє дітей. Прийшла холера й всіх поклала в домовину. А сама вона не могла справитись з хазяйством, особливо, коли два роки вряд була посуха й у неї все загинуло Потім випав такий сніг взимку, що закидало всю вулицю, аж під саму стріху. А її хата була на одшибі, біля самої царини . В сажу вона мала двоє свиней, а вночі прийшли з лісу вовки, розгребли сніг і крізь солом’яний дах влізли та й подушили її кабанів. Вона вчула вночі, як верещали свині, скочила з полу й не одягнена кинулась по снігу до сажа та й упала крізь дірку всередину. А відтіль, як не пручалась, вилізти не могла й просиділа там аж до ранку. Після того довго хворіла, але ж витримала. Й за той час так у неї все розповзлося в хазяйстві, як вона говорить,— "так злидні обсіли, що не зоставалося іншого, як іти жебрати з торбами".
От вона спродала хату й шматочок поля й пішла з того часу в найми. А якого вона горя набралася по чужих людях! Бо їй, справді, дуже не щастило: все потрапляла до лихих хазяїнів. Одного разу було їй зовсім добре, як вона каже — "у жидів нехрещених". Дарма, що жиди,— а були дуже хороші, чесні й до неї привітні. Вона прожила там кілька літ, за няньку; її любили й вона полюбила щиро дівчинку — Раю. Так гарно вона про неї оповідає. Найбільше мені подобалось, що та Рая, як каже Харитина, була — "мов ластівка" — мала чорну блискучу голівку, дві коси, як хвостик у ластівки, й блакитні очі. Але ж і тут не повелося. Трапилась пожежа, Харитинини хазяїни згоріли до пня, опалилася у вогні й Рая та й швидко померла. А старі, хоч і зосталися живі, але ж так зубожіли, що мусили самі нанятись до багатого жида.
Тоді Харитина знову пішла в найми до одного офіцера. Жилося їй непогано: й платили, й годували добре, та й роботи було не багато, бо помагав денщик. Тільки офіцерша була дуже лиха. А той денщик, Борис був добрий чоловік і жалів її. Та через рік офіцера було переведено до Маньчжурії. Поїхала зі своїми панами й Харитина. Знову вона вже була сливе щасливою, бо хотіла одружитись з тим Борисом, але він ловив рибу з корейцями й утопився.
(Продовження на наступній сторінці)