Рано повесні з їхнього села та ще з кількох сусідніх вийшла на Київ валка прочан, самі баби, та два діди, а з ними — й Харитинина мати. Спочатку йшли вони добре й дійшли так вже аж під Лубни. І ось майже під самими Лубнами, коли прочани увечері переходили мостом річку Сулу, нагнав їх на самому мості якийсь великий пан, що їхав конем з кількома верхівцями-джурами. Їхав він дуже прудко, не зважаючи ні на кого, через те прочани сахнулись від коней набік, а Харитинина мати спіткнулася й влучила ногою в щілину між дошками та й звихнула собі ногу. Ледве вона додибала до Лубен, а через ніч у неї так напухла нога, що вона не могла йти далі. Але ж іншим чекати на неї, поки вона одужає, не було часу,— бо пани були тоді лихі та строгі й веліли всім повернутись додому якнайшвидше. От і покинули її товариші в Лубнах. Промучилась вона з ногою днів зо три, а коли напух зменшився й їй стало легше, вирішила, що мусить іти далі сама, бо ж не вертатися додому, якщо вже дала таку обітницю.
Шлях великий, зблудитися майже не можна,— тільки їй було страшно іти самій, бо зараз за Лубнами були тоді великі ліси, а крім того, за тих часів ще скрізь тинялося багато розбійників. Та вже ж що робити?! Харитинина мати помолилася в Лубенському монастирі, взяла шматок кори з того дуба, під яким сидів лубенський святий Афанасій Сидячий і подалася в далеку дорогу.
Ще за раннього вечора прийшла вона до якоїсь пустки, що стояла самітно в лісі, й надумала зостатися там на ніч, бо не знала, чи встигне до ночі вийти з лісу й дійти до якогось села. Мабуть, у неї ще боліла нога й вона не могла йти швидко. Обдивилася хату, де, видимо, колись був понаддорожній шинок й здумала, що ляже у маленькій кімнатці, де, певно, колись ховали горілку та гроші, бо там було тільки одне невеличке вікно з залізними ґратами.
Швидко в лісі почало поночіти, тільки не через те, що надходила ніч, а тому, що насунулася темна хмара й почалася громовиця. Страшно було самітній жінці в порожній хаті серед темного лісу, та ще, коли раз-за-разом грюкотів грім. Спочатку лежала вона на старій лавці, потім перебралася на піч, а, потім, коли блискавки не вгавали й лякали її своїм світлом, зі страху надумалася влізти в саму піч. От там, у печі й лежала вона, але ж заснути не могла: так вона була наполохана. І вчулося їй, що то вже не тільки грім гримить, а мов хтось з рушниць стріляє. А потім зачула якісь вигуки, галас, плач. Ще більш їй стало моторошно та лячно, а коли й справді почула, що до пустки підходять якісь люди,— перелякалась вже на смерть. Забилася вона аж в саме дно печі, а челюсті заставила якимсь шматком бляхи та трісками, що там були, притаїла дух та й слухає. Аж і справді: чує якісь голоси страшні гукають і наче хлипає та стогне якась жінка, а потім у ту кімнату, де вона була в печі, когось пхнули, затулили двері й чимсь привалили з зокола...
— "Покійна матуся,— каже Харитина,— мало ума не стерялися з жаху; думали, що вже їм неминучий рішинець прийшов, бо тож-таки були розбійники-харцизяки!.."
Але все ж таки вона виглядала щілинкою з печі й, коли блиснула блискавка, то побачила молоду, гарну та хорошу пані, яка стояла навколюшках, звівши руки до неба й говорила тільки одно:
— "Пом’яни, Господи, душу раби твоєї Катерини та убієнного Івана. Пом’яни, Господи, душу раби твоєї Катерини та убієнного раба твого Івана!"
А потім раптом скочила на ноги, підбігла до печі й щосили кинула щось всередину, в піч. Це була тяжка річ, бо так ударила по хворій нозі Харитинину матір, що та ледве-ледве втрималась, щоб не закричати.
Тим часом повернулись розбійники. Привели закривавленого машталіра , засвітили каганця й почали допитувати пані та його, чи є в них гроші й де вони? Мати Харитинина затулила й вуха, й заплющила очі, як ті розбійники почали знущатись з нещасних подорожніх, але ж, коли увійшов у хату, видимо, отаман розбишак, то вона глянула — й знов мало не скрикнула, бо впізнала в ньому сина сусіднього панка. А той панок, що раніш був страшенно зубожів, в останній час почав дуже швидко виправлятись, купувати скотину, кріпаків, тощо. Це так її вразило, що вона знепритомніла...
Ну, добре. Чи довго, чи ні була вона без тями, ніхто того не відає, отже, коли вона очутилась, то вже в хаті не було нікого, громовиця стихла, тільки коли-не-коли блимала далека блискавка. Спочатку їй здалося, що все то був тільки сон, але ж, як вона намацала щось у себе під ногою, немовби якусь важку кишку, то зрозуміла, що все те вона чула й бачила навсправжки. До самого ранку не могла заснути й лежала, не поворушившись, в своїй схованці. А коли зійшло сонце й вона побачила в хаті шовкову шаль та рукавичку, а також сліди крови,— то її знову охопив такий шалений жах, що, не дивлячись ні на що, вона миттю вилізла з печі й хотіла була тікати. Але ж, вилазячи, зачепила ногою ту річ, що вкинула до неї нещасна пані. Вона витягла те з печі й побачила, що то був червоний сап’яновий черес, а в ньому зашито повно червінців. Швиденько підв’язала вона його собі на поперек, взяла ту шаль і рукавички й, забувши про хвору ногу, майже тюпки побігла далі, з лісу.
В ближчому селі вона ще пересиділа день, відпочила й, нічого нікому не кажучи, подалась далі. А коли дійшла до Києва, то тільки там подивилася на скарб. В чересі було аж сто двадцять п’ять дукатів-червінців!
Спочатку вона була зраділа, що дав їй Бог таке щастя, а потім роздумалась, що гроші це не її й не може вона їх забрати собі. Вона вийняла тільки десять дукатів, і на ті гроші по всіх церквах київських замовила панахиду "по убієнних рабах божих Катерині та Іванові", скрізь всім святим становила свічки, а в Лаврі та ще у якомусь монастирі дала по три дукати на вічне поминовення тих, що, як вона думала, позабивали розбишаки.
З своїми земляками щасливо повернулася вона додому й принесла з собою ті речі: черес, а в ньому дукатів, шовкову шаль і рукавичку пані Катерини. Довго вона не знала, що з всім тим зробити і тільки вже аж у Петрівку пішла до попа на сповідь. Розповіла йому все, що з нею було, не затаївши й того, що бачила між розбійниками сусіднього панича. Старий панотець умовив її, щоб вона про все це сказала сама своїм панам. Вона так і зробила.
Потім був суд. Знайшли тоді, кого то розбійники забили: то були якісь чужі, далекі пани; вловили й тих розбишак, а між ними й сусіднього панича, та й послали їх у Сібиряку. А Харитининій матері на суді хотіли були дати аж сорок один дукат,— третину тих грошей, що зосталося в чересі. Але ж вона від того відмовилася, бо то було сирітське, а попросила тільки, щоб їй дали один, який у неї зоставався з тих десятьох, що вона вийняла з череса на поминання, та шовкову шаль на згадку. З того червінця вона зробила дукача Харитині, а шаль наділи їй на голову, як ховали небіжку. Харитина каже, що цей дукач — найдорожча її пам’ятка, якої вона не віддасть і не продасть, хоч би й з голоду довелось помирати. Це — пам’ятка про її неньку та про милость Божу до неї...
Взагалі Харитина така добра й справедлива. Якось я раніш того й не завважав. А тепер, коли вона часом прийде до мене в садок, де я працюю, то аж тремтить, так боїться, щоб я собі не врубав руку, або не понамулював мозолів. А часом то я помічаю, як жалісно вона дивиться на мене, й тоді мені аж душить у горлі. А вчора увечері, коли я писав мамуні листа й глибоко замислився, вона непомітно підійшла поза моєю спиною й ледве чутно поцілувала мене в голову. Я мало не заплакав, бо мені здалося, що я й справді сирота... Ні, тепер я вже не буду більше її дратувати ні "пужарними" ні "бибелями", ні "шумуварем".
Але, коли вона така жаліслива до мене, то мені все більш здається, ніби й справді з татусем дуже погано; ніби й не знать, як довго я його не побачу.
* * *
Сьогодні заходив Олекса Іванович. Говорили ми зовсім, як товариші; він на цей раз навіть не називав мене "Левитом з Скінії", глузуючи, що я не в гімназії, а в семінарії. Розпитував про тата, говорив, щоб я не хвилювався, бо його швидко випустять. Казав, що в управі все гаразд. Він сам заступає тата, а сьогодні говорив з головою й голова згоден дати татові відпустку на два місяці. Я тільки не розумію, чому аж на два місяці? Невже ж татусь раніш не повернеться? Як шкода, що мені не спало на думку краще розпитати Олексу Івановича!..
Олекса Іванович питався: чи не треба мені чого, що я роблю, що читаю? Дуже йому подобалось, коли я сказав, що прочитав Пейо. Він ще обіцяв мені принести "Сміливих мореплавців" й оповідання про Японію. Казав, щоб я приходив до нього, коли треба буде про щось порадитись.
Ах, ще цікаво: коли він побачив мамуніну листівку, то сказав, що тією жовтою фарбою її мазали в поліції, щоб довідатись, чи не написано в ній чогось "секретним атраментом ". Який жаль, що він не знає, де добути справжнього секретного атраменту, якого б навіть в поліції не зуміли вгадати! От тоді можна було би писати до мами все-все, бо ясно ж, що наші всі листи перехоплюють ті іроди...
Здається, треба лягати: й Харитина бурчить, що я й досі не ліг, сам почуваю страшенну втому в цілім тілі.
На добраніч, мої любі! Бажаю вам, щоб хоч завтра пропустили ваш лист до мене...
— — —
Так, дочекався!.. Тільки не листа, а телеграми. "Прієзжай нємєдлєнно. Не можеш сам, возьми Харитину. Лавренюк." Це телеграфує дядя. Чому ж не мама? Що сталось? Нічого не розумію. Харитина каже, що безумовно мама трошки заслабла й не могла сама піти на телеграф. Але ж можна й не самому відносити телеграму: я ж і сам носив на пошту татові депеші. Ах, як я тривожусь!..
(Продовження на наступній сторінці)