В мене вже все готово. Поїду сам, Харитина тільки проведе мене до двірця й посадить у вагон. Вона теж хотіла їхати, але я рішуче не погоджуюсь: і сам добре доїду, а треба ж комусь зостатися й дома. Спасибі, що Олекса Іванович її уговорив. Він також буде навідуватись до нас.
Але, що ж трапилось, що ж трапилось?..
Як довго тягнеться час: ще рівно дев’ять, а потяг піде тільки аж в дванадцять і тридцять шість хвилин. Харитина уговорює, щоб я заснув. Та навряд, чи я зможу. Отже не можу й писати: якось плигають думки й я кожну хвилину кидаю, бо мені здається, що я забув щось покласти до куфра ...
— — —
14-е червня.
Уже тиждень, як я в Києві. Боже мій, як мені тут сумно й тяжко! Як я хотів побувати в цім місті, в цім "серці України", як завжди говорив татусь, і як тепер тут важко й трудно.
Я думаю, думаю цілими днями й нічого доброго не можу вигадати.
Тепер я й справді якийсь Робінзон, хоча навколо мене так багато людей. Але ж які всі вони чужі мені, й який я їм непотрібний і далекий! Правда, й дядя до мене привітний, і тьотя досить ласкава, й Миша з Ванею нічого собі, а жити мені межи них, як у пеклі. Їм все смішно, що я не скажу, що я не зроблю. Я вже знаю, що вони не того сміються, що я справді смішний, а лише того, що вони звикли до інших і зовсім по-іншому живуть. А особливо їх смішить, що я говорю по-українському. А я буду й буду говорити так і тільки так, як говорили зо мною мої рідні! Дивує мене, що спочатку й дядя відповідав мені часами по-нашому, але вже тепер говорить так, як і до всіх тільки по-московському.
Ну, а тьотя жодного слова не вміє.
Може так і негаразд думати, а отже вона мені приємніша, як дядя: принаймні вона не вміє, а він і вміє, й не хоче... І взагалі він при чужих людях не скаже й слова по-своєму. Лише, як виїздила мамочка, сказав їй на прощання зовсім голосно: "Щасти, Боже!"
* * *
Нене моя! Де ж ти тепер? Де тато? Перший лист був з Курська, а потім вже не було жодної звістки. Дядя говорить, що ви напишете з Москви, але ж той лист не може прийти раніш, як завтра або позавтрьому.
А куди ж я тобі буду писати, мамочко? Я буду писати тобі тут, в своїх записках, а потім, коли вже ви доїдете до якогось місця в цім Наримськім Краю, тоді я пошлю тобі всі листи заразом, щоб ви знали всі мої думки, все моє одиноке життя...
Але писатиму вдома, бо тут не можна: Мишка й Ваня чіпляються, що я пишу? А коли я сказав, що пишу листа мамі, то страшенно з мене кепкували, що я пишу листи в "общій тетраді".
Ну, вже позавтрьому поїдемо з дядею додому, а дома я писатиму, скільки схочу. А все ж шкода, що не можна тут: я в Києві нужуся, не маю, що робити, а вночі все одне не можна заснути: так страшно їдять оті блощиці. Бррр... Яка це гидь, як можна їх позаводити?
Чув сьогодні в Ботанічному садку одуда. Співав так виразно: "Худо тут, худо тут!" Це правда — дійсно кепсько!..
— — —
Сьогодні приходив до дяді пан Старушок, В’ячеслав В’ячеславович. Це — найближчий київський татин приятель... От щирий українець! Треба конче буде записати, що він мені говорив. Який він розумний, а вуса такі сиві та довгі, чисто, як у запорожця!
— — —
Чекаю сьогодні листа, а ще більше, здається, завтрашнього дня, щоб уже звідціль виїхати. Просто не можна витримати від хлопців. Власне, як подумати, то вони мені нічого дуже лихого й не чинять, але ж так по-дурному глузують. Той дурноверхий Мишка вигадав вчора мені прізвище: "Український человєк-собака з Костромських лєсов". Це ж чиста дурниця але ж мене страшенно дратує, що він цілісінький день гавкає мені те саме, те саме й те саме. Добре, що я втік до Миколаївського саду й захопив з собою свої записки. Принаймні тут можна писати...
Так про Старушка. Я знаю пана Старушка ще з дитинства. Він приїздив до нас щороку влітку, а часом, то на Різдвяні Свята. Завше тоді в нас у хаті було весело, шумно, повно сміху. Тато його дуже любить та й мама так само. Тато, я не знаю, чого, часто його називав "Пан Гипербола", а мама часами говорила, що він "наш благородний шовініст". А як цікаво його слухати, й чого, чого він тільки не знає! Та й не диво, коли він об’їздив мало не цілий світ і був аж в самій Америці! Він навіть особисто знайомий з Едісоном!.. Я з ним також приятелюю, ще змала. Кажуть, що як я ще був малий, то я звав його "дідусь Старушка". Але сам я того не пам’ятаю, пригадую тільки добре, як він вчив мене танцювати гопака. В Києві я вперше побачив його на двірці, як виїздила мама, у мене закапали сльози з очей, а він поклав мені свою руку на плече й сказав:
— Не плач, юначе! Козаки ж не баби! Вони не плачуть і при найбільшому горі. Вони тільки не забувають образи. А хто плаче, у того образа спливе з слізьми!..
Старушок тепер прийшов до дяді, щоб розпитати, чи не чути чого про тата? Мама також обіцяла йому писати з дороги й він так само має картку з Курського, майже таку ж, як і ми. Мені здається, що дядя або ж його не любить, або ж трохи боїться, особливо, коли Старушок починає гарячитись й кричати. І я помітив, що дядя з ним говорить тільки по-українському, бо Старушок страшенно лається, коли почує від когось з наших людей кацапське слово. Мишу й Ваню він через те інакше й не називає, як кацапчата, або так кумедно говорить: "Мішутка, Ванятка, под-кась сюда!" Але, мені здається, що мене він дуже любить найбільш за те, що я дома ніколи не "штокаю". Я був на початку розмови з ними, але ж, коли Старушок спитав, а що буде далі зо мною — то дядя звелів мені вийти. Мені те було прикро, бо дома мене б ніколи не вигнали,— й я пішов за ворота. Швидко вийшов і Старушок; спитався, чого я тут стою, а потім сказав мені побігти до дяді й повідомити його, що ми підемо вдвох до міста, а він покаже мені старий город. Дядя спочатку пом’явся, але дозволив.
Ми пішли пішки до Софійської площі й спинилися біля пам’ятника Богданові Хмельницькому.
— Ти знаєш батька Богдана? — спитав він мене.
— Знаю!
— І знаєш, хто й за що постановив йому пам’ятника? Постановили йому кацапи й не за те, що він зробив доброго, а за ту страшну помилку, якої він допустився. Бачиш оте: "Волім под царя восточнаго православного?" От ці слова — найбільший гріх Богданів... Є гарна пісня, якої ти напевне ще не чув. Ось послухай та запиши ті золоті слова.
Ми зайшли у двір Софійського собору, посідали на лавочці проти митрополитанського дому й Старушок проказав мені слова пісні, а потім потихеньку проспівав і мотив. Ось вона:
"Гей, Богдане, наш пане,
Ти наш славний гетьмане,
Нащо-сь Україну зруйнував,
Нащо-сь Україну москалеві дав?!
Чи ти, батьку, та й не знав,
Як москаль нас обкрадав,
Як він нашій нені,
Нені — Україні,
В світі жити не давав?!
Гей, Богдане, гетьмане,
Та най твій дух повстане,
Та най же він з нами,
З нами молодцями,
Помсти бурею гряне!
Най лицарську громаду
Скличе в полі на раду,
Та най же він свому
Ворогові злому
Відплатите за зраду!"
На мене ця пісня зробила велике враження, а особливо, коли він так чуло почав її наспівувати.
— Через тую Богданову помилку й досі над нами кацапи поневіряються,— говорив Старушок далі,— через неї не маємо ми життя в своїм ріднім краю, через неї й твій татусь подався туди, де "роги козам правлять". Але ж не довго вже їм над нами панувати! Я вірю, що не тільки ти, але ж може й я, старий, побачу, як засяє правда на землі. Й тоді будемо становити пам’ятники Богданові ми за його добрі діла, а не за його грішні помилки!
Він говорив зо мною зовсім так, як з рівним. Я все гадаю, що от такі були наші запорожці: завзяті, сміливі, гарячі, з блискучими очима!.. Може й я колись буду такий?!..
Ми встали й пішли в церкву. В соборі було напівтемно, коли зразу увійти знадвору. Такі темні стіни, й так від них повіває приємним холодком. Ми одразу пішли на хори. До нас при початку сходів підійшов був якийсь диякон й почав нам щось оповідати, але Старушок його припинив:
— Дякую красненько, я тута знаю все, мабуть не згірш, як і ви, панотче.
Мене дуже вразило, що на стінах в церкві понамальовувано всяких звірів, людей на конях з списами, собак мисливських. Це старовинні малюнки ще з XI століття, які нагадують собою малюнки з веж Царгородьского собору св. Софії. А ці малюнки полювання та різні сцени з давнього цирку (Колізею). Старушок, справді, знає кожен малюнок: і полювання на "виверицу" (вивірку), і полювання на різних звірів з прирученими барсами, вченими ведмедями, соколами та псами. Далі — бій навкулачки; далі — картина, як підносять хабара — свинячу голову та шинку; ще вище — борці, танцюристи, музики, причому один грає на бандурі! Далі — царські забави, різні звірі, двохголові страхіття, лев з крилами та орлиною головою, що зветься "гриф", і тому подібне.
Я ще ніколи нічого такого не бачив по церквах. В’ячеслав В’ячеславович каже, що це мабуть частина давнього княжого терема, який безпосередньо притулявся до церкви.
(Продовження на наступній сторінці)