Старушок звертав мою увагу на ці малюнки по стінах, що звуться "фресками". Незважаючи на те, що їх мальовано вже кілька соток літ, вони ще й досі цілі. Правда, їх поправляли якісь московські малярі й дуже попсували. Але ж тут є й такі, що їх ніколи ще не підправляли. Це — єдині на всю Європу. Дуже знаменита в цім соборі старовинна мозаїка на стінах, а також схована під чавунними плитами старовинна мозаїкова підлога. Взагалі будівля цього храму — надзвичайна історична пам’ятка.
З Софійської площі ми пішли до Андріївського собору. По дорозі, коли ми виходили з Софії, Старушок показав мені на Михайлівський монастир і промовив:
— Подивись добренно: такого паскудства не побачиш ніколи на цілому світі. Он, на вершечку церковного хреста начеплено царського двохголового хижака. До того москаль дійшов, що вже свого царя вище Бога поставив!
А який чудовий краєвид з Андріївського собору! Та й саму церкву поставлено дуже красно. Вона наче висить над Дніпром. Старушок говорив, що це одна з найвидатніших будівель на Вкраїні, але ж ставив не українець, а італієць Растреллі . Всередину ми зайти не могли, бо, на жаль, вже було замкнено. Тоді ми трохи вернулися назад, сіли на трамвай і поїхали на Печерськ. Там спинилися коло військового собору Миколи, який було збудовано гетьманом Мазепою на місці винограднику, що виріс знов-таки на тому місці, де був старовинний монастир і де була в чорницях мати святого Федосія Печерського. Це — українська будівля. Над входами пороблено янголів, які тримають корону. Раніш під тими коронами були герби гетьмана Мазепи, а їх потім москалі понищили.
— Дивна річ,— каже Старушок,— у Києві — серці України понищено мало не все, що було пам’яткою нашої історії...
Було вже коло двох годин, коли ми опинилися в Лаврі. Посідали за довгим дубовим столом і замовили собі обідати у товстого, червоного ченця. Біля нас сиділо багато людей: і панів, і селян, і всякі каліки та жебраки. Ці підходили до кожного й просили дати їм з тарілки шматочок хліба. Коли до нас підійшла одна стара-престара бабуся й Старушок хотів їй дати хліба, саме наш червоний чернець приніс нам обід. Він пхнув бабу так, що та аж заточилася.
— Нащо ж її штовхати? — голосно спитав ченця Старушок.— Вона ж не краде, а просить!
— Ми ім на кухнє дайом,— відмовив чернець.
— Таких самих стусанів, як і тут? — сказав Старушок знову.
Всі за столом засміялися й теж почали дорікати ченцеві. А В’ячеслав В’ячеславович звелів принести ще порцію борщу, а свій борщ та майже увесь хліб віддав бабі. Чернець так на нас розгнівався, що ми ледве дочекалися обіду. Довелося вже замовлять другому.
По обіді ми швиденько перейшли по Лаврі. До церков не заходили, а там їх сила. Дуже цікава одна церква українська, збудована полтавським полковником Герциком. Біля печер є ще й друга, теж українська церква, вже аж наприкінці так званих "дальніх печер". Цю церкву збудував полковник білоцерківський — Мокієвський.
Ми пішли в печери. Мені тут не подобалося: холодно, темно, й тісно; йдеш, мов у колодязь. Потім вийшли вниз над Дніпро й посідали на траві.
— Мазепа хотів був відновить Київ, як столицю будучої вільної й самостійної України,— промовив В’ячеслав В’ячеславович і тяжко-тяжко зітхнув.— Та не пощастило бідному гетьманові, от тепер його й проклинають, як "анафему". Тут, у Лаврі, в одній з церков є його портрет. Так що ж ти думаєш? З Петербургу було звелено замалювати ту стіну! Той портрет сфотографовано професором Антоновичем. Але кацапи силкуються все, що Мазепа збудував у Києві, переробити на московський копил: позбивали його герби, знищили його написи, попалили святі книги та образи, що йому належали, навіть зруйнували той монастир, де була ігуменею його мати. Каменя на камені від нього не зосталося!..
— Ну, та може ще "оживуть гетьмани, прокинеться воля, козак заспіва",— скінчив він, а потім спитав мене:
— А чиї це вірші?
Я почервонів і сказав:
— Ну, хто ж цього не знає? Це ж Шевченкові! Я знаю добре "Кобзаря"!
— Молодець! — похвалив мене Старушок.— То — золота книга й її треба знати напам’ять!
Коли ми повертали додому, В’ячеслав В’ячеславович розповідав мені про мого тата: як вони познайомились з ним у хорі, що утворив наш славний музика-композитор, Микола Віталійович Лисенко. А потім розказав дуже цікаву пригоду. Я постараюсь записати, як він розповідав:
— "Одного разу зійшлися ми, київські українці, до покійного Михайла Старицького на вечірку з приводу Шевченкових роковин. Зібралося нас більш як 20 чоловік. Говорились промови, співали, Лисенко грав на піаніно свої нові композиції на слова Шевченка. Коли — дзвінок! Ну, вже, як дзвінок серед ночі, то не важко вгадати, які гості. Всі мерщій до їдальні, де була готова вечеря. Їмо, цокаємось: мовляв, справляємо іменини господаря. Аж тут з’явилися ті харцизяки, позаписували всіх, кожного потрусили. Отоді твій батько, був він вперше, здається, між нами й каже: "Оце й я маю "українське хрещення!"...
— Ну, а після того вже його хрестили й перехрещували! Тільки все якось щасливо він з біди викручувався. А вже на цей раз запроторили бідолаху. Посумуєш ти, юначе!
— А хіба це надовго? — питаюсь я.
— Та мабуть надовго. Дуже тяжкі на нього обвинувачення. Якась проклята душа написала наклеп, ніби це він складав ту прокламацію, що впіймали в газеті "Рада" під час трусу в редакції. Ну, от, газету ледве не закрили, й йому пеня та ще й не маленька. Нарим — це, брате, така сторона що тільки туди доїхати, то часу треба чимало, не близенький світ, а назад вирватись — ще важче. Та тільки ж я сподіваюся, що швидко все в Росії поверне на інше. Вже 1905 рік дечому навчив, розкрив незрячим очі. А ось, тільки буде друга війна, то таке закурить, що й не сподіваються! Повернеться тоді твій тато просто на свято волі. Й буде щасливий він, і ми всі. А тепер, козаче, не журись та поважай свого батька: він терпить за свій рідний край. А мука за Батьківщину — то є найвища офіра . Ми, старі, мучимося за те, щоб було добре вам, молодим. А ви про це ніколи не забувайте, як добудете того, про що ми тільки мріяли!..
Як гарно й щиро він говорить. Я старався записати кожне його слово... Видко, що й справді він не пожаліє свого життя за рідний край!
Каже Старушок, що мамуня може повернутися тільки восени. Бо вона проведе тата аж до того місця, куди його заслано, та ще якийсь час пробуде там, поки всього не полагодить. Мене ж вона допоручила дяді Лавренюкові.
Як мені це прикро! Краще було б мені жити у Старушка, який кожної зими живе в Києві. Я йому про те сказав. Він на це згоджується, тільки каже, що вже раз мама так сказала, то треба слухатись. А, крім того, він самотній, то не буде кому мене в нього доглядати. Але ж це дурниця: мене не треба доглядати, я й сам шануватимусь. Особливо тепер.
Шкода тільки мені, що доведеться покинути Полтаву й свій рідний дім, і садок, і Харитину, й все те, що так нагадує моїх любих татуся й мамуню.
Та вже, коли вони терплять, то й я мушу: Київ — не Нарим, а в дядька — не на поселенні.
Якось витримаю.
А тут ще більша семінарія, як наша; найдуться товариші, буду читати добрі книжки!..
— — —
Я повернувся додому аж ввечері. Дядя питав, де я так заблукався? Я сказав йому:
— Ви ж знаєте: я ходив з В’ячеславом В’ячеславовичем.
— Ходи, ходи! З ним доходишся до добра! — буркнув він.
Рішучо не розумію, чого він так дметься на Старушка. Все-таки як я радію, що сьогодні вже поїду додому. Звісно, в Києві цікаво, а отже, нема мені краще як вдома. Тільки, як подумаю, що знову я буду самітний і так довго-довго, то краще б не жити зовсім…
Миша й Ваня так само хотять поїхати зо мною до Полтави, так тьотя не пускає. Каже, що вони поїдуть на дачу. Вони сьогодні зо мною більш ласкаві й радіють, що я вже буду жити в Києві. А мене це щодалі, то більш засмучує.
А може ще мама вернеться до осені?
З Москви ж вона пише, що ще на цім тижні вони поїдуть далі й що взагалі їх мало затримують в дорозі. А татусь мене переказує, щоб я не сумував та більше читав. Любий татусю! Я все зроблю, як ти радиш! Перечитаю всю твою бібліотеку. А насамперед завтра ж почну читати історію Аркаса , як радив мені В’ячеслав В’ячеславович.
От добра мені прийшла в голову думка! Ще є час: я побіжу до нього й попрошу, щоб він приїхав до мене в гості!..
— — —
20 червня.
Я знову дома. Дядя увесь час десь ходить, або до нього приходять різні люди. Найчастіше навідується Афонька Верхолаз. Обдивляться з ним всю садибу, й дім, і льох. Навіть лазили на горище. Дядя замикається з ним у татиному кабінеті, там вони вдвох говорять і щось рахують. Я бачив крізь вікно з садка. Про що вони говорять, я не знаю. При мені якось враз замовкають, тільки Афонька завжди примовляє:
— Всьо будеть харашо! Будьте благонадьожни, вашество!
Питався я увечері Харитину, а вона хитає головою:
— Ну, це вже добра не чекай, коли внадився отой цап. Він тоді тільки по людях ходить, коли злидні за коміром.
Але ж більше нічого не хоче сказати, а коли я допитуюсь, то огризається:
— Піди свого "дядіньку" розпитай: він же певне в опікуни тобі записався. О, то такий, що опече, е-ге-ге, ще й як! Аж шкварчатимеш!
Чогось вона не любить дядю, та й дядя її теж. Усе говорить їй:
(Продовження на наступній сторінці)