Потім він сказав, що навчитись мови не можна в семінарії на уроках, а вчитись треба з розмов та з читання.
Шульц потім оповідав мені багато цікавого про всяких риб, що водяться в наших річках. Особливо цікаво мені здалося, як він сказав, що короп — то свиня між рибами, бо він живе в болоті й найбільш любить каламутну воду. А найбільш шляхетна риба — пструг, або форель, бо вона може жити тільки в цілком свіжий, чистій воді й завжди пливе проти течії. На жаль, у Ворсклі її не буває. Шульц каже, що наші річки взагалі не такі чисті, бистрі й прозорі, як в Німеччині. Особливо гарна там річка Ізар, прозора і зелена, як скло. На цій річці стоїть Мюнхен, найкраще місто в Германії. Це рідне місто Іоганна Карловича. Він довго мені оповідав про нього, та тільки я дуже багато не розібрав, бо він почав говорити цілком по-німецькому. Але мені здається, що він любить свій Мюнхен ще більш, як я свою Полтаву.
Вечір був тихий-тихий. З заходу почали надходити синюваті хмарки, такі, як тато по них вгадував, що на другий день буде дощ. Почала викидатись велика риба. У мене зачепилося було щось таке велике, що я не вдержав вудки й мало не впав з човна. Так і попливла моя вудка.
Іоганн Карлович думав, що то був сом. Але ж у мене зосталося ще дві й я наловив чимало бубирів та дві плітки. Шульц піймав окуня, шість пліток і маленького сомика.
Коли вже почало темніти, ми поїхали човном до купальні. Ах, як було гарно! Тільки нас смішив і лякав Самзнай. Він рішуче не хотів сідати в човні, бо там нахлюпалось води, а через те увесь час п’явся на облавок, намагаючись стати всіма чотирма ногами в одній лінії по облавку. Від того "Лорелея" все дужче нахилялась набік. Тоді я пхнув Самзная у воду. Він спочатку з сердитим виразом плив за нами, а потім повернув до берега, викачався на піску й весело біг понад водою, аж поки ми не приїхали до купалень.
Я згадав, що татусь часами бувало каже, коли хтось почував себе незручно: — "Почуває себе, як собака в човні." Це правда: Самзнаєві було в човні дуже незручно, хоча він і не боїться води...
Ми попрощались дуже по-приятельському; Іоганн Карлович подав мені руку й сказав:
— "Ауфвідерзейн!" Приходіл завтра.
Я пообіцяв, що прийду. Він дуже цікавий, й зовсім не такий смішний, як у семінарії, де всі з нього глузують і співають йому:
"Німець, перець, ковбаса,
Купив шкапу без хвоста..."
А які в нього чудові боти! Я ще таких ніколи не бачив: жовті, з товстющими підошвами й підбиті знизу гвіздками з великими головками. Він ніколи в них не підсковзнеться й в таких,— каже він,— ходять в Німеччині та в Тіролі по горах та на полювання. Вони нітрохи не пропускають води.
Коли я буду сам заробляти гроші, неодмінно куплю й собі такі. Їх називають "туристичними"!..
— — —
Вчора й позавчора нічого не писав до своїх записок. Щодня вертався дуже втомлений з річки. Ми з Іоганном Карловичем дуже подружили й він вчить мене гребти. У неділю поїдемо аж до Сем’янівки: це довга дорога й я буду сам гребти... Тільки чи попроходять пухирі на долонях?!
Шульц оповідає мені про Баварію, а я йому — про Україну. Він майже нічого не знає про Україну, й гадав, що українці живуть тільки в Галичині, а про Полтаву й Київ він думав, що то — російські міста. Коли я йому розказую щось про гетьманів, або запорожців,— то йому дуже подобається й він хвалить мене, що я знаю свою історію. Шульц каже, що людина може нічого не знати,— а тільки все вміти, але ж історію свого народу повинен знати кожен...
* * *
Кумедна та Харитина: то виганяла мене з дому, щоб я ходив гуляти, а тепер бурчить, що я тиняюся щовечора. От я сьогодні й не піду нікуди, бо Іоганн Карлович має якусь нараду з своїми земляками й не може їхати по рибу.
Треба буде йому розповісти, як запорожці ловили рибу. Він певне не знає, а я прочитав у Яворницького. Дивно мені: скільки я не пробую намалювати Іоганна Карловича — нічого не виходить.
О! Прийшов Онуфрій...
— — —
Я одібрав листа від мамуні. Вона ще й досі не знала, що я вже давно дома й писала дяді, а дядя прислав його мені.
Бідна, бідна моя нене!..
Як тобі тяжко, як тяжко нещасному татові! Тільки ви цілком зайво турбуєтесь про мене: я не голодний, не пустую, читаю; багато цікавого, навчаюсь у Іоганна Карловича, який завтра почне мене вчити німецької мови; працюю в огороді з Харитиною — і завше, завше пам’ятаю й молюся за Вас. А в неділю конче піду до церкви й поставлю свічку. Все у мене є. Хоч ми й їмо не так, як раніш, але ж мені того досить.
Ти пишеш, мамочко щоб я слухав дяді й тьоті. Не бійся: хоч вони мені й не дуже... рідні, але коли ти так хочеш, я буду їх слухати. Я зараз напишу тобі все-все. Добре, що я тепер знаю принаймні, куди тобі можна писати! Златоуст — місто Уфимської губернії на Уральських горах. В ньому добувають цінний камінь малахіт та всякі метали...
Я дужий, мамочко. Мені здається, що я дуже поздоровшав. Шульц каже, що це від праці в огороді та гребки на човні. Й я помітно виріс; коли ми стоїмо обіч з Шульцем, то я майже такий, як він.
— — —
Сьогодні у мене були Копецький і Шавкуненко. Шавкуненко живе на Шведській Могилі біля Полтави й часто буває в городі, а Копецький — полтавець, як і я. Він би й нічого був хлопець, тільки якийсь лукавий: все хитрить та мудрить. Ми його звемо "Тхором", через те, що в нього маленька голівка й він такий, що може, куди хочеш, пролізти й нашкодити. Якби його тато не був протоієреєм, то мабуть би Тхора давно вигнали з семінарії, або ще й з бурси. Це ж він умудрився, як ми були ще в четвертому класі бурси, на чорному дворі в хліві висмоктати смотрителеву корову! От був скандал! Тоді всім у нашій класі поставили чотири за поведінку. Правда, у нас не було ябеди й ніхто не виказав на Тхора, але ж потім смотритель і сам довідався, та вже було пізно: саме скінчилися іспити й Копецький перейшов до семінарії.
У Шавкуненка є велосипед фірми "Енфильд". Шавкунів батько дуже багатий козак, а Шавкун — одинак, "мамин мазунчик". Він ще й досі шепелявить і не вимовляє "р"...
Ех, якби я мав свого велосипеда, і я б їздив скрізь; об’їздив би також всі ті місця, де вже бував він. А він був навіть в Диканьці, про яку писав Гоголь... Ну, та нічого. Я зате вмію гребти й теж поїду з Іоганном Карловичем кудись в екскурсію, аж на три дні!..
Спочатку ми грали в свинки, а потім я показував свою збірку марок. Коли ми почали розглядати відділ земських та ювілейних, то я показав ювілейну галицької "Просвіти" й сказав, що це найдорожча марка, бо українська!
А Шавкун мені й каже:
— Всі українці — мазепинці, а Мазепа — зрадник і проклятий!
Я спалахнув. Почав їм розповідати про Мазепу, що він не був зрадником, бо боронив свій рідний край, а що він хотів одурити Петра І-го, то й добре надумав, бо москалі перші одурили українців, коли прийняли переяславську умову, а потім її зламали.
Тхір не сперечався, бо він нічого не знає, тільки сказав, що Мазепа — анафема; а Шавкун думає, що, як він живе на Шведській могилі, то все знає про Мазепу. Він так розпалився, що почав кричати, ніби й мій тато також мазепинець і зрадник, і що так йому й треба, коли його послали на каторгу й він буде каторжником. Я так розсердився, що забув все, навіть, що я господар, а Шавкун мій гість, і з усього маху вдарив його по зубах!
По тому я враз опам’ятався й мені було дуже соромно. Це вперше в своєму житті я вдарив когось в лице! Фу, яка гидота!..
Тхір кинувся нас розбороняти, але я вже більш не бився, хоч Шавкуненко кілька разів кидався на мене з кулаками.
Потім, коли вже він хотів їхати, прийшов Олекса Іванович. Я йому все розказав по правді, а він сказав Шавкунові:
— Ти зробив недобре. Насамперед не слід говорити того, чого ти не розумієш, а вдруге,— коли ти прийшов в гості, то не смієш ображати господаря та його рідних.
— А ти, Максиме,— промовив він до мене,— повинен обороняти честь батьків, тільки не "мордобоєм", а словами. Коли ж ти будеш доводити в суперечці свою правоту кулаками, то не матимеш права називатись "джентльменом", тобто вихованою людиною! А позаяк ви обидва зробили недобре, то мусите один одного перепросити й простягти руки.
Шавкун довго не хотів дати мені руки. Воно й зрозуміло, бо я таки дуже його вдарив, аж у нього з губи показалася кров. Але ж все-таки Олекса Іванович нас помирив.
Тоді ми всі пішли з ним у садок, бо він хотів говорити з Афонькою про гроші. Поки він розмовляв,— Тхір накрав ранніх яблук. Афонька те побачив і зчинив галас. Я не знав, куди мені й діватись від сорому, та Олекса Іванович сказав, що він за все заплатить і купив ще яблук для всіх нас. Він заплатив Афонці аж 75 копійок за яблука з нашого ж саду!..
Після цього нам всім стало сумно, й мої гості швидко пішли. Олекса Іванович посидів ще якийсь час. Ми говорили про татуся, мамуню, українську історію, про Шульца. Коли Олекса Іванович відходив, він сказав:
— На Тхора не сердься: ти ж мусив щось купити на гостину своїх приятелів, от ти й пригостив їх яблуками. Не гнівайся й на Шавкуненка, бо він нерозумний і говорив з чужих слів.
Потім він усміхнувся, притяг мене до себе й сказав:
— Що ти б’єшся, та ще й б’єш гостей — це, брате, ще раз тобі скажу, свинство! Але ж дурнів та наха6 завше треба вчити. Не дарма ж і приказка каже, що "дурнів і в церкві б’ють..." З тебе буде козак!..
(Продовження на наступній сторінці)