— То син мій… Вчені синки приїхали зі Страсбурга до батька на літо, — пояснив Кулябка. — Тут ще й сусідський хлопець, теж з ними вчиться. Робити їм нема що, нудяться парубки. Молодші два повіялися до столиці… А ти, певно, з Ромна вертаєшся. Чув я, чув, усі хвалять… Постій, — полковник аж тепер помітив широколицього парубка, що стояв оподалік, — чи це не той чародій, якого ти обіцяв мені прислати, га?
— Оце він і є. Пригрій його і шануй: золоті руки в хлопця.
З хати вийшов молодий Кулябка, галантно розкланявся на порозі. Калнишевський скупо кивнув головою.
— Данило чи Григорій? — спитав полковника кошовий. — Змінилися відтоді, як я їх бачив, помудрішали, певно.
— Це Іван… Уже кудись зібрався. Та хай гуляють, тільки й їхнього, — вже менше метушився полковник, він ще не впевнений був, знає чи не знає кошовий отаман, скільки клопотів і розору принесли йому вчені синки.
Калнишевський знав про це. Синів у Кулябки аж восьмеро, і трьох з них послав батько вчитися за кордон, а ті, повлазивши в борги, процвиндрили там батькове багатство, й вичухується нині полковник з біди правдами і неправдами. Тож прославився нарешті поважний просвітитель Іван Кулябка неславною судовою тяганиною з козаками й посполитими за Солоницьке озеро, в якому Наливайко буцімто затопив шістнадцять бочок зі золотом. На суді виграв Кулябка, гадав уже покрити синівські борги, та скільки рибалки не закидали неводи, скільки не промацували дно озера баграми, бочки зі золотом не виловили жодної, тільки якось витягли сулію з горілкою, яку тут же розпили і п’яні, як чопи, заснули на березі озера.
Полковник повів гостей до саду, де вже застеляла стіл служниця: вдовував Кулябка.
— Вельмишановний пане кошовий, не погордуйте чим хата багата, — розводив руками господар, та вже не було в ньому тієї безпосередності, він запрошував до столу, але був скутий, немов соромився своєї козацької простакуватості після галантних розшаркувань старшого сина. Раз у раз глипав на Калнишевського, наче хотів з виразу його лиця пізнати, чи знає кошовий про його не вельми гонорові справи. Налив у мальовані квітами дерев’яні кухлі пахучої березівки; випивши, посміливішав — хіба Калнишевський завжди справедливий з черню, а Кулябці що було робити? — і заговорив, виправдовуючись:
— Сам відаєш, Петре, скільки труду і старань вклав я, щоб домогтися у Розумовського дозволу навчати в школах усіх козацьких дітей. І таки зробив своє: сьогодні й дівчата вчаться в парафіяльних, тугіші умом хлопчики — на екзерцяціях при сотнях, і за Румянцева ті школи не скасовані. А скільки в Києво–Могилянській академії учиться — з Пісок, із Плелова, з Лохвиці, з Хорошкова… Та хіба за це хтось гавкне вдячне слово? От і вийшла в мене з людьми лиха консеквенція… Скажи сам, людські діти вчаться, то чому б мої не могли? Розумовський — він сам у Страсбурзі едукацію здобував — порадив мені синів прилаштувати в королівському педагогіумі…
Калнишевський вихилив кухля і відставив його набік.
— Чував я дещо, чував… Не гоже сини твої чинять, бо річ не лише в полковницькому гаманці. Люди дивляться на нас, світ дивиться на дітей наших, які — там. І по них про край наш судять… Ну, а тяганина за Солоницьке озеро, — кошовий засміявся, — то ти вже кота в мішку відсудив! Хіба не знаєш, як то вивідують скарби? Треба з муравля видобути кісточку та покласти її за губу, а тоді все золото і під землею, і під водою як на долоні видно. Або кутнього зуба з мертвяка роздобути…
— А щоб тобі Бог снився та хліб родився! — полковник тихцем засміявся, а Калнишевський реготався, тримаючись руками за живіт.
— Ти хоч полизав тієї наливайківської сивухи, від якої твої рибалки три дні покотом лежали?
— Тьху, пипоть тобі на язик, — уже сердився Кулябка. — Я у боргах сиджу, а за Солоницькі степи не кори: їх разом з озерами подарував мені Кирило Розумовський для навчання синів за кордоном.
Сисой Шалматов весь час мовчав, чекаючи, коли лубенський полковник почне з ним розмову про діло, та останні слова Кулябки здивували його: він ходив чимало по Запорізьких Вольностях, але такого не чував, щоб хтось комусь дарував степи.
— А ті степи були безлюдні? — спитав наївно. Калнишевський смикнув вуса, повернув голову до Сисоя.
— Ти гадаєш, що з полковником судилися душечки небесні?
— А я гадав, що тільки в нас кріпацтво…
Кулябка підсунув до Сисоя тацю з хлібом і салом.
— Їж, хлопче, ти з дороги і напевно голоден.
— А я вже наївся, — сказав Сисой і вийшов з–за столу.
Незручну мовчанку перервали чиїсь кроки. З гущі саду, шелестячи яблуневим гіллям, вийшов чорнявий юнак у синьому жупані наопаш, скидався він на земського писаря. Юнак уклонився гостям і тихо про щось запитав у господаря.
— Іван у город подався, — відповів полковник, — ті ж два ще в Петербурзі. А ти сідай до столу, ласкаво просимо, випий ось з паном кошовим, не соромся.
Юнак нахилився вперед здивований.
— Я маю честь бачити Григорія Лантуха?
— Он як воно діється, Петре! — сплеснув у долоні Кулябка. — Ти спитай його за королів та короленят — усіх до єдиного знає, а про своїх полководців не чув і не відав. Лантух! А воно ж не так: Петро Калнишевський, паничу.
Юнак спалахнув. Кошовий добродушно усміхнувся, кивнув йому рукою, щоб сів.
— Не зважай, хай собі бурчить. Товариство не так давно мене обрало, міг і не чути. Ти ось скажи, хто єси і де науки вельми потрібні нашому людові здобуваєш?
— Я Павло, син лубенського хорунжого Антона Любимського, а вчуся…
Калнишевський звів брови, стукнув кухлем об стіл.
— Тю–у, діла твої, Господи! Меланії, моєї небоги, син! А ми й не бачилися з тобою ніколи. Заїжджав якось разок, ти вже в Києві вчився. А я оце гадаю собі: погомоню трохи з полковником та й зайду до неї. Як же там батько–мати?
— Спасибі, здорові. Отець до Глухова вчора подався.
— Та підійди ж сюди, пуцьверінку козацький! — ще не міг вгамуватися від несподіванки кошовий, але юнак стояв на місці, пильно приглядаючись до цього чужого і славного родича. Калнишевський сам підійшов і стиснув хлопця в обіймах.
— Он які вони, — зітхнув перегодом Кулябка. — Ти на них тратишся, учиш їх, а вони чужіють і свого цураються: одягу, мови, звичаїв — тільки відвернися, як вони вже гомонять між собою по–чужинецькому…
Любимський глянув на полковника й мовив поштиво:
— Своє, пане полковнику, то не тільки те, що в спадок дісталося, а й набуте.
— А розтрачене — то чиє вже буде?
— Пане Кулябка, я ж з вашими синами в карти не грав, хоч і вчимося у Страсбурзі разом. Не осудіть мене, пане кошовий, за одяг мій: не всі ж на світі в шароварах ходять; даруйте, коли не зумію по–козацьки випити: і це не конечна потреба для людини. На кобзі теж не граю, бо не злюбив її там, у Франції. Француз плаче, коли Данило Кулябка утне козацьку думу, потім же розпитує, де та Україна, що такі пісні народжує, чи не там вона, де берберійські племена живуть. А мови чужі щоденно вивчаю: на службу до Петербурга податися хочу.
— Я б тебе, далекий мій родичу, на Січ узяв, бачу, розумний єси, — мовив Калнишевський. — До січової канцелярії і газети французькі, й бомаги всякі, по–чужому писані, приходять, а ти б їх нам тлумачив. Або хоча б дидаскалом до січової школи. Чи не думаєш ти, що мудрі голови потрібні й в Україні?
— Що вдієш, коли багатьом захотілося римлянами стати, — почувся голос за хвірткою. Високий худорлявий чоловік, років під п’ятдесят, стояв спершись однією рукою на штахетину, в другій тримав кия і торбу з пожитками.
Кулябка почимчикував до воріт, перехиляючи голову, та впізнати пришельця не міг, хоч той усміхнувся до полковника, як до давнього знайомого. Тоді непрошений гість відхилив хвіртку й, минаючи господаря, пройшов до столу, сів на лавицю. Ніхто не знав, як з ним повестися, бо й на жебрака не схожий був, а от сів, уламав шмат хліба й почав їсти.
— Зголоднів я та й подумав, що хто–хто, а полковник Кулябка, якого я пам’ятаю ще з того часу, коли він лубенським обозним був, нагодує козака з Чорнуської сотні.
— Григорію Савичу! — скрикнув господар, але Сковорода чи то втомився, чи й не мав козацької звички чоломкатися, кивнув головою й узявся споживати, що було на столі.
Павло Любимський аж тепер присів до столу. Він чув про Сковороду ще в Києво–Могилянській академії. Багато говорили спудеї про те, як заманювали Григорія Савича до царського двору, а він відповів: "Я не покину батьківщини. Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця".
"А чи потрібен Україні отой сопілчано–овечий патріотизм, коли можливостей прикласти сили розуму в Україні менше, ніж у Росії?" — думав не раз Павло. А тепер мандрівний філософ наче прийшов на допомогу Калнишевському, який тільки–но переконував Любимського не кидати рідного краю. Павлові схотілося почути сковородинський афоризм з уст самого автора й переконатися в його правоті або ж відкинути назавжди як непотрібну патріархальщину.
(Продовження на наступній сторінці)