— Ваше преосвященство хай утішиться послушенством іноків, людей робочих і оружних, усе бо зроблено за велінням вашим: на Реболді закинуто рибних сітей много, улов прегарний; хороми для його преосвященства, незважаючи на люту зиму, закінчили — над Червоним озером біля гори Сокирної, а лобне місце обійшлося без кровей, тільки двох ченців без пристрастія січено за крадіжку квасу. І ще один з архангельських богомольців не повернувся назад зі своїми, а, впертіший паче осла, на подвір’ї монастирському залишився і на постриження проситься, та про себе нічого говорити не хоче, каже, що одкритися може тільки вам. Чи не звелите привести його перед очі свої?
— Веди, — похмуро відказав Досифей.
Упертіший паче осла богомолець, напевно, вже знав про прибуття архімандрита, бо тинявся біля паперті Успенського собору. Він почув, що Досифей дозволив з’явитися перед його очі, швидко попростував через подвір’я і невпевнено зупинився оддалік перед своїми майбутніми доброчинцями. Монах–городничий кивнув йому рукою, тоді він підбіг і впав пластом до ніг архімандритові.
— Хто єси?
— Пахомій єсьм. З Москви білокамінної.
— Які гріхи відмолювати прагнеш у сій обителі?
— Не маю гріхів, отче. Я усе життя робив те, що повелівали. Не гріхи пригнали мене сюди.
— Що ж спонукало тебе йти на постриження? — допитувався Досифей. — Засумнівався у правдах віри або, може, душа забажала приблизитися до Господа?
— Віри в мене було і є стільки, скільки треба тому, хто службу чинить. Пристрастія до іночества теж не мав ніколи, а от жити світським життям уже не можу більше.
— Чому б то?
— Чорна заздрість до сослуживців опанувала мною, і я боюся вчинити гріх смертельний — убивство, а потім бути за це покараним. Тому втікаю сам від себе і хочу решту свого життя провести тут і чесною працею заслужити на благосхильність… — Богомолець підвів обличчя від землі. Рідка борода припала пилюкою й була сіра, як у тлінних печерських святих, вбраний він був у поношений яскраво–червоний каптан, а в очах таївся біль покривдженого.
Серце архімандрита торкнув смуток, він сказав м’яко:
— Говори, говори, сину.
— Я справляв свою службу довгі роки, як тільки міг, — провадив далі приблуда, шморгаючи носом. — Сумлінно. Чесно, до дрібнички виконував кожен наказ. І не вихоплювався вперед, не витісняв нікого, та все сподівався, що запримітять мої старання — підвищать по службі. І ось настав довгожданий день, мені сказали: "Нині виконаєш роботу свого начальника. Якщо добре справишся, сам начальником станеш, бо той старий уже і в нього при роботі тремтять руки". Я не тямив себе від щастя, цілу добу готував робочий інструмент, і коли вже прийшло до діла, пресвітла наша матінка цариця…
— Хто ж ти такий? — аж нахилився Досифей.
— Я кат, звичайний кат, — відповів простодушно богомолець, і дивно йому стало, що ченці враз сторопіло переглянулися поміж собою, а у преосвященного борода засіпалася. — Так, так, я служив підручним катом і чесно виконував, що наказували: виривав ніздрі, різав язики, таврував лоби, четвертував мертвих… І ніколи не хапався за велике. Аж оце взимку цього року найстрашнішого харциза привели — самого Омелька Пугачова. Скільки було суперечок, сварок, обмовлянь серед нашої братії, доносів, поки він сидів у борговій тюрмі, — кожному хотілося, бо такі лиходії не часто попадаються, а сказали мені, мені! Мовляв, головний кат уже постарів, ні рук, ні ніг живому за одним махом не відрубає, ти це зробиш. Та останньої миті, коли я уже бачив перед своїми очима заслужену нагороду за довгорічну службу, зрів її так, як нині вас, наша матінка цариця змилосердилася, а голови рубати я ще не мав права… І залишився тим, ким був. А він, стара порохня, далі в червоній машкарі ходить, погордливо блимає крізь неї каправими очима, і я боюся, що вб’ю його, а тоді ніколи більше не зможу виконувати катівської служби.
Келар Микита крадькома хрестився, поважні старці відвернулися, городничий насторожено стежив за обличчям архімандрита, а воно з кожною миттю ставало дедалі спокійнішим, і коли підручний кат Пахомій замовк, Досифей сказав городничому:
— Постригти без права відправляти службу в церкві. — Глипнув на Пахомія. — Чи ти, може, тут збирався катом бути?
— Радий старатися, ваше преосвященство…
Бридливо скривив губи Досифей, та враз зла посмішка заграла в очах, він мовив з єхидством:
— Приставити його напутником до колодника Любимського, що в шостій келії Корожної вежі.
Павло Любимський довго сидів, не рухаючись, на вузькій прічі, що мала служити йому ліжком до кінця життя, дивився на заґратоване мале віконце, крізь яке виднівся лише надщерблений камінь муру. Нічого більше, крім того каменя, не видно було, та й думки раптом вимелися з голови. Не міг би зараз повторити тієї розмови, яку тільки–но провадив з архімандритом, і не існувало тепер для нього того світу, яким ходив донині і зрів його востаннє на монастирському дворі. Було глухо в казематі, вузькому й низькому, було глухо й мертво в душі. Не приходив до нього ні страх, ні жаль, тільки свідомість охоплювало здивування від того, що ось так скоро прийшло до нього оте неминуче — смерть. Бо існувати тут немає жодного смислу, користі ніякої не принесе більш нікому, надії вийти на волю теж нема, тож він знайде спосіб обірвати життя, що втратило сенс.
От і прийшли ми аж на самий край землі,
В безлюдну далеч Скіфії пустельної.
Пора, Гефесте, міцно прикувать зухвалого
Нерозривними ковами залізними… —
пригадався вірш з Есхілового "Прометея" і тут же зіслиз із пам’яті.
Крізь заґратоване віконце проглядав надщерблений камінь, а пам’ять була на диво порожня, наче бодня. Аж за якийсь час почали приходити до голови пошматовані думки, чиїсь обличчя, слова. Підвівся з прічі, закрокував казематом, але ходити було ніде, скоро закрутилося в голові, він ліг, а тоді виразно почув слова: "Руки, руки, голубе!" Це сказав земський ярижка, що замість Шарля прийшов до аристократичної остерії, скував йому руки й повів до поліцейської канцелярії.
Думав зараз Любимський про те, що не варто йому було заходити до остерії у Китай–городі. Краще б домовився зустрітися з французом у шинку, що у Конюшенному завулку. Якби–то… Видно, неправда, що на одному місці одне й те ж не повторюється.
Встав, підійшов до віконця, притулився до ґратів чолом. Нічого не видно, сусідній мур заступив світ, тільки більшим став камінь з щербиною й виступом, подібним до ікла допотопного звіра, і цегляна прокладка видніється між цим і нижчим валуном, який уже не потрапляв у поле зору.
Якби домовився з Шарлем зустрітися у шинку в Конюшенному!.. Що ж могло статися з ним, чому він не прийшов?
Ярижка привів Любимського до обер–поліцмейстера, обер впізнав його відразу.
Якби не приїжджав до Москви взагалі. Якби не заходив до директора Московського університету. Якби не зустрічався з Новиковим. Якби не вступав до Києво–Могилянської академії. Якби не вчився у Страсбурзі. Якби не народився в Лубнах. Якби не приїздив з Франції до Лубен. Якби десять років тому не зустрів Калнишевського і Сковороду…
Розділ п’ятий
Тиха Сула ледь–ледь забрижилася, легко сколихнулося широколисте латаття від недалекого тупоту — із–за Агарської гори Лохвицьким шляхом, що дотикався тятивою до лука річки, наближався хтось кінний. Піший подорожній саме присів спочити над річковим вигином, відклавши набік костура й торбу. Він чув повільний тупіт копит, та не оглядався: колихалася ряска, і верби пили віттям воду, і осокори сивіли од вітру на просторому Засуллі. Вода приковувала до себе зір: повагом і дужо йшла вона, як кобзарева дума або ж мисль філософа, розтинаючи степ на зелені обаполи.
Позаду тупотів світ. Той світ уже протягом багатьох років уперто ловив мандрівника: заманював золотом, лякав голодом, обіцяв спокій, розкіш і славу. А він обминав його, щоб зберегти себе самого. Даремно: світ тупотів. Метушливий, як муравлисько, марнославний, мов грозові бурчаки, непізнаний і таємничий, наче макрокосм, оголений і бридкий, як коростяні болячки. Світ цей до краю втомив подорожнього, знеохотив, образив, і він утікав од нього до батьківської оселі в Чорнухах, щоб там знайти спокій.
Не оглядався, та вже знав, що не заховається ніде, бо той великий світ увійшов у його сутність, і він сам є його частиною — малою, та вагомою, як атом в астральному тілі. Що легше пізнати: природу великого світила чи найменшої його частки? І те і те важко. Та якщо велике тіло страждає важкою хворобою чи стоїть на грані незвіданого розвитку, то починається цей занепад або розквіт у найменшій його крупинці. І треба передовсім пізнати ту крупинку. Пізнати світ, що втомлює, і вабить, і тримає людину у своєму полоні — через самого себе… Своєю думкою.
Тупіт уже за спиною, чути мову вершників, та не оглядався мандрівник, задивлений у плин ріки, заглиблений у себе. Аж коли рівномірне тупотіння копит уже віддалялося, він повернув голову: в напрямі до Лубен, що здаля позирали на Посулля церковними банями, неквапом їхали два вершники — один у козацькому жупані, другий у селянській свиті.
(Продовження на наступній сторінці)