Ректор Миславський вельми задоволений дивадлом "Образ страстей мира сего"; представник найсвятішого Синоду, на честь якого готувалася вистава, щось шепоче до вуха ректорові, той розпливається у щасливій усмішці. Спудеї мовчки перезираються, Миславський миттю гасить усмішку: чому тихо в залі, чому не чути оплесків, схвального гомону? Хтось викрикнув: "Зніміть машкари і покажіть пики!" — а машкари й справді треба знімати в кінці вистави, — і вже гордо позирає на публіку спудей класу богослов’я Михайло Щербак з Пирятина, знімаючи машкару Беллони, байдуже помахує личиною Марса гульвіса Данило Кулябка з класу риторики, а третій…
Новий рельєф на іконостасі…
Маски зникли, вирізьбилися контури обличчя спудея класу філософії Павла Любимського. Тиждень вивчав роль скореного Бунту, вжився у неї і зрозумів страшний її сенс: приниження, ганьба і безвихідь. Актора розчавила роль, він ще не вийшов з неї. Бунтарська машкара валяється долі, вигляд лицедія пригноблений — Бунт упокорений.
"Бунт упокорений", — збагнув тоді Павло і розпрощався з юнацькими мріями, що вимарювали степ, і переправи, і гик орди, і лемент шляхти, і шалений галоп із шаблею в руці, піднятою високо над головою. Бунт придушений, то де ж вихід, чим заповнити порожнечу, що зяяла на місці втрачених марень, як зберегти хоча б свою власну свободу, що робити, щоб не стати духовним рабом, коли тіло взяте на дибу? І тоді він відчув спрагу знань. Знань, які дадуть йому віру в себе, гордість за себе, створять власний світ, якого ніхто не зможе відібрати; світ цей дасть йому незалежність і волю духу. І він пішов здобувати його.
І здобув, і став високим — головою підпирав небо, зрів далеко, і марними здавалися йому потуги батьків, які ще метушилися зі затупленими шаблями, у дідівських кунтушах. Він зрів далеко і бачив високі п’єдестали, з яких колись покажеться мирові й дасть йому те, що набув сам. До землі було далеко, він не міг чути людських голосів, та й не хотів чути, бо все те здавалося йому дріб’язком і марними виглядали земні пристрасті — бунт же упокорений! — переступав через людську метушню і йшов упевнено у свої світи.
Та раптом хтось так виразно промовив, і він почув це й задумався: "Усі римлянами хочуть стати, а ти пізнай свій народ і в ньому себе". "Гучна фраза", — спробував відмахнутися, але таки поглянув на землю і сивого коня побачив — вітцівського, дідівського, — змученого денним підневільним гаруванням і нічним галопом до волі. "Не мій це кінь", — сказав і геть пішов, а тоді в очі увійшла краса його батьківщини, втілена в одному обличчі. І меншим тоді став, і враз міцнішим, і замість тім’їв очі людські уздрів, а в них тривогу й журу, а замість високих п’єдесталів побачив реальний жорстокий і правдивий іконостас Шалматова.
Рельєф стає чимраз чіткішим. Зіслизає з нього ганьба впокорення і фальшива бундючність. Вигляд збентежений, погляд розсіяний — як далі бути? Кидати все, за шаблю і — на Січ? Ні… А що?
Підкажіть, студіозуси королівського педагогіуму, порадьте, колеги, що має робити Любимський, козацький син, що раптом упав з висот на шмат зеленої землі над Сулою? Ти скажеш, Даниле? В тебе підпухлі від безпутства очі, животієш хіба що у своїй бандурі — ти нічого не порадиш. А може, ти, Михайле Щербак із Пирятина, інспекторе козацького земляцтва у Страсбурзькій бурсі? Михайло побоїться: у нього служба. То, може, ви, гостю–французе, мосьє Луї, студіозусе юриспруденції: ви ж не ризикуєте нічим…
А втім, не треба мені ваших порад. Там — Уляна, цього досить… Ні, цього мало. Ким я повинен повернутися до Уляни?
Вечір був звичайний, як завжди в бурсі за Даниловою бандурою, коли хлопці співають і тужать або ж витинають "тринди–ринди–триндиченьки, на болоті індиченьки", а потім розходяться. І розійшлися. Залишилося тільки три: Беллона, Марс, Бунт і ще гість — мосьє Луї. Ще гомоніли струни, ловили якусь мелодію, а гість отак, ніби між іншим, сказав:
— Вольтер на вигнанні у Ферне6 працює над історичними опусами. Нині цікавить його Московія. Дивовижна широта знань цієї людини.
— Ви маєте на увазі найновішу його працю про Петра І? — запитав Любимський.
— Так. Але що цікаво: концепція цього історичного дослідження полярно протилежна концепції "Історії Карла XII", що вийшла колись у Руані, маю на увазі місця, які стосуються України.
— Тут, очевидно, далася взнаки слабкість філософа — його пристрасть подобатися сильним світу цього, — мовив Любимський, спохмурнівши.
— А мені здається, — на губах Луї прослизла скептична гримаса, — що Вольтер просто розчарувався у можливостях козацтва, народу вашого. А гетьмани… Навіть Хмельницький страждав комплексом неповноцінності: розбивши наголову польське військо, вже під Замостям, звідки видно було Варшаву, дав згоду на елекцію короля Яна–Казимира і присягнув йому. Ніяк не можу зрозуміти, чому він далі називав себе підданим короля, коли в того фактично не було вже королівства…
— Звичайно, вам це тяжко зрозуміти, — відказав Павло. — Як і нам. Видно, непроста то річ — творення нації і держави…
— Останній же ваш гетьман, Розумовський, — продовжував Луї, — дав Вольтерові всі підстави для розчарування. Яке неоригінальне і примітивне його турне по Європі по тому, як у нього відібрали гетьманство. У дворі могутнього Фрідріха Великого гостює екс–гетьман, якому в обмін на булаву дали пенсію в шістсот тисяч карбованців річно і маєток у Гадячі! Вольтер з явною іронією називає його в листі Кандідом7, а він, приймаючи цей беклемес за чисту монету, подається до Франції, домагається аудієнції у Руссо — до Вольтера, бачте, не потрапив, — і, мавпуючи Катерину, пропонує філософові стати директором своєї власної бібліотеки на ренті Розумовського або ж переїхати до його гадяцького маєтку.
— Мені здається, мосьє Луї, що ви трохи несправедливі щодо Розумовського. Звісно, він не зразок державного керманича і міряти його аршином історію України не можна. Проте він людина насправді освічена і по–своєму, хай і пасивно, бажав добра Гетьманщині. Саме через це й постраждав. Домаганням спадкового гетьманства хотів зберегти автономію України…
Данила Кулябку знудила розмова Любимського з Луї. Повержений Марс закинув за плечі бандуру й попрощався.
— Річ не тільки в Розумовському, — уперто провадив далі своє Луї. — Ваша нація не дає ні видатних полководців, ні високих світочів духу. А Вольтер схиляється і перед одними, і перед другими.
І тут прорвало Любимського — несподівано для нього самого. Француз теж не сподівався такого спалаху, він знайомий з мосьє Полем. Поль — раціоналіст, зовсім не вражений національною сентиментальністю, він сам не раз глузував із Данилових шароварів і жупана, в які той полюбляв одягатися по неділях… Що сталося, мосьє Любимський, що я повів такого?
Павло підвівся зі стільця і сперся обома руками на стіл, пронизуючи знавіснілим поглядом гостя. Те, що сам про себе стверджував іноді, вважаючи, що має право на самобичування, — прозвучало в устах чужинця погордливо, набрало іншого змісту, образило і кривдою, хтозна–ким заподіяною, ударило в саме серце.
— А твій Вольтер знає мою землю? — проказав крізь зуби. — Знає він той молочно–медовий коридор між Європою й Азією, яким проходив хто хотів з вогнем і мечем, залишаючи по собі попіл, руїни, шибениці й палі, беручи собі за своє і силу нашу, і совість нашу, і дух, і розум? Знає він, що лемеші ми перековували на шаблі, шаблями землю орали, що вічний, щоденний ворог не давав нам скибу доорати, молитви домовити, дітей докохати? А може б, його Франція давно знефранцузилася, якби її Бог висквернив нашою фортуною… А ми вчилися і вчили, годувалися і годували, пили і поїли — усіх і вся! І бухало джерело достатку навіть тоді, коли землі не торкався леміш, а світло науки — душ людських. Нас убивали, нас навчали самоїдства, нас заманювали золотом і лівреями, нам ламали хребти, у диби брали наш вільний дух, але ми є!
— Мосьє Любимський, мосьє…
— Світочів духа не бачите в нас! А чи ви знаєте, що дочка київського князя Ярослава Мудрого, Анна провадила державну документацію французького двору, бо її муж, король Генріх І, був неписьменний? А хто розбив під Хотином Османа II — ви чули що–небудь про гетьмана Сагайдачного? Чия земля народила Сірка — пострах блискучої Порти? А славу їх ми зі своєї добродушності віддавали в чужі руки. Філософ Яків Козельський, що висунув ідею суспільного договору і переклав вашу "Енциклопедію", працює секретарем у петербурзькому сенаті, а вченого Симона Тодорського в гувернери царям приставили. А Сковорода, великий наш Сковорода, немов жебрак, з ціпком по Україні блукає і, певно, на своїй батьківщині не має і сотої частки тої поживи, що годує нині на вигнанні Вольтера!
Луї заспокоював Любимського. Він не хотів його образити, він розуміє, співчуває…
(Продовження на наступній сторінці)