Розпашілий кінь, що біг усю ніч степом через Україну, згадуючи свою колишню силу й відвагу, впокорився вдень і тепер сумирно пасся, чекаючи, поки його впряжуть.
Павло подався крутою стежкою на Мгарську гору й біля монастиря побачив парубка, що дивився на уквітчані зорями зелені бані. Став поруч.
— Що там бачиш? — спитав.
— Бога…
Пішов Павло, не бажаючи більше розмовляти з боговидцем, бо сам почерпнув у Дідро мудрості, яка сюди, над Сулу, ще не скоро прийде. Брів високою тирсою, що ніжно лоскотала обличчя, бачив тільки небо і був задоволений, що ніхто й ніщо не заважає йому дивитися в нього. Вщухали у душі роздвоєння, стривоженість і сумніви, бо впізнавав себе — жерця науки й висоти.
Та раптом крізь гущавину трави побачив постать дівчини у квітчастій корсетці. Дівчина швидко перетинала його дорогу, злякавшись, може, шелесту. Павло з цікавістю прискорив ходу і перейняв — хоч і не бажав цього, бо хотів бути на самоті, — перейняв її так, як переймають козаки дівчат, — схопив за руку й потягнув до себе. Вона збентежилася, смикнулася; вона була русява, як ряска тирси, туга коса впала з її рамена йому на руку.
Павло міцно тримав дівчину за передпліччя і сам дивувався із своєї сміливості, бо ж дотепер ні в помислах, ні у снах не леліяв жінок, і бридкі були йому оргії Кулябчиних синів у Страсбурзі, і сердився він у душі, немов аскет, коли вечорами на лубенських задвір’ях хапали козаки дівчат і тягли за собою у затінки дерев.
А тепер тримав незнайому дівчину так само — за руку, притягав її до себе, й соромився, і водночас радів, що може це робити й бачити дівочу вроду так зблизька.
Спитав, як усі питають:
— Як тебе звати?
— Уляна… — відповіла, і ще полохливо, та вже граючи очима, бо теж була такою дівчиною, як і всі, придивлялася до хлопця і, мабуть, упізнала, певно, що впізнала, коли сказала: — Пустіть, паничу, хорунжому поскаржуся.
— Звідки ж ти?
— З Лубен, а звідки б? — засміялась і таки висмикнулася, побігла рівною тацею гори і зникла у виярку.
Вертався назад. Здалося, сонце знову сіло низько над обрій і було червоне, знову парував сивий розгарячений кінь, примчавши з нічної волі в хомутний день. Ішов ще раз до нього, рукою обшморгував жорстку ряску з тирси і жбурляв нею, немов сівач зерном, ліворуч і праворуч, обшморгував і жбурляв — наліво й направо…
Парубок–боговидець усе ще стояв на тому самому місці й дивився тепер на баню церковці Святого Афанасія.
Любимський поклав йому руку на рамено і знову запитав:
— Що ж ти там бачиш?
— Людей бачу. Живих людей на мертвому іконостасі… Мовчи. Пильно дивись і слухай, — сказав Сисой.
І тоді почало діятися чудо серед білого літнього дня. Церковна брама тихо прочинилася сама, і з глибини церкви крізь урочистий сутінок, крізь густий запах ладану й воску пробилося миготливе світло престольних свічок, а за пучками жовтої полумені матово видніли дерев’яні колони. З їх підніжжя вихопилися паростки виноградної лози й поповзли в’юнко вгору. Лоза зелено цвіла, зав’язувалися на ній плоди, набрякали соком ягоди, жовтіли і тріскали від переситу. Внизу посередині виростав прямо зі землі колос, і не мав він стебла, і був широкий, як долоня, а зерно вилускувалося з кожушків полови і скапувало золотом униз. Угорі проступали обриси людських облич, їх було багато, та кожне інакше, і в очах кожного зоріло щось своє, затаєне і нерозгадане. Вони дивилися на виноградні грона і на колос, вони раділи й горді були, і якась тривога сповнювала їхні очі. Знизу до колон і стебла підповзали людиноголові дракони, вужі й ящери, згори злітали ангели, і святий Юрій уже кидав списа в пащу одній з потвор… Та враз полився сік і посипалося зерно: кривда, туга й образа діткнулися людських облич, вони ставали щораз рельєфнішими, виразнішими, і малювалися на них радість і печаль.
Розділ шостий
Коли вже несила було ходити по казематі, коли втомилися очі вдивлятися у надщерблений камінь на стіні за маленьким віконцем, він ліг горілиць на нари і склепив повіки, а тоді замиготіли жовтаві пучки полумені свічок і вихопили з темряви обриси Сисоєвого іконостаса з блідими силуетами людських облич.
Їх було багато, і всі вони намагались протиснутися ближче до пам’яті, але незримий різець казематної ночі натхненно різьбив лише один рельєф. Силуети тьмяніли і зникали; рисочка за рисочкою відточувалося й проступало вперед утрачене рідне обличчя. Улянчине… Таким самим воно було тоді, коли лубенська дівчина випадково перетяла йому стежку у високій тирсі на Мгарській горі й туго і назавше заарканила біженця з рідної землі, спинила, прив’язала для радості й муки.
Різьбив різець овал лиця й ніжні впадини на щоках, і закрій усмішки на губах, і тихий погляд очей, спокійних і впевнених, виплітав товсту косу, перекинуту на груди, — вирізьблював на чорному іконостасі рельєф дівчини, яку наздогнав того самого дня біля руїн замку Вишневецьких, коли за гору сповзало сонце, а Сула знову втікала від захомученого дня у вільну ніч.
Павло сходив із висот на землю. Думки ширяли ще десь там, у височині, і кликали, і кликали: "Геть звідси!", а ноги вже торкнулися твердого ґрунту, а очі вже спіймали мить краси — і був то рідний ґрунт і рідна краса.
Він ще тоді не знав, що наступить новий день — примчить знову сивий кінь зеленою долиною і знов, як нині, зупиниться біля нього, а він вставить ногу в стремено і вже ніколи не вивільниться, і прив’яжуть його до хребта коня, мов бранця, предковічна й приспана нині туга і потреба, обов’язок і бажання, і що кожна дорога віднині завжди пролягатиме через цей шмат землі.
Він ще не знав. Але бачив перед собою дівчину, що назвалася Уляною, і розумів, що не тільки потяг, тамований роками захланного гарбання знань, і не тільки дівоча зваба погнали його сьогодні шукати Уляну. Він в один мент збагнув, що це майнула перед ним частка його власної сутності, частка, ймення якої не знав, та порожнечу, де вона повинна була жити, відчував завжди, а що не вмів заповнити її знаннями, то клубились у ній скепсис, байдужість до рідної землі й невіра в тих людей, що віддали його світові.
Павло ще не встиг заговорити до неї, а вже мав віру, що на кожне його слово вона відгукнеться, як перемовляються струни на бандурі, він ще не відав, що таке кохання, не скуштував і присмаку його, а воно вже налило його груди, не розпитав іще, чия дочка Уляна і чи не віддала кому дівочих рушників, а вже сказав так просто, наче про це давно мовлено–перемовлено:
— Я одружуся з тобою, Уляно.
— Вийду за тебе, Павле.
Уляна теж не могла знати його помислів, та готова була ділити з ним усе, що трапиться у житті, бо ж давно призначена для нього, як земля для цвіту, і для зерна, і для домовини.
Чинбарівна Уляна рушників нікому не давала: вірила, що прийде той час, коли син хорунжого Любимського опустить погляд від небес на землю й побачить там людей, які знають його, і цінують, і плекають, і надіються. А серед них уздрить її — народжену для нього, викохану для нього, щедро відвіновану вродою і добром, як він — розумом.
І в думках тоді не було в Павла: усе, що буде діятися на цьому світі, стосуватиметься саме її — Уляни. Закатує шляхтич у Смілі кріпака — заболить йому той куток серця, де житиме вона. Підуть ландміліцейські полки на запорізькі землі — її життя топтатимуть; візьмуть ясир татари — частку її долі вкрадуть; зневажить чужинець Україну — її зневажить. Болітиме йому доля свого краю болем коханої.
То була тепла літня вічність за валами над Сулою, а потім день, вбираючись у хомут, дивився на них — поєднаних і вільних, — нахмарившись легенько журбою.
Чорна казематна ніч вирізьблювала рельєф коханої над гронами винограду і над пшеничним повним колосом.
"Ти не журишся, Уляно… Твої очі й тепер, як завжди, ясні й спокійні. В них тільки бляклою тінню блудить затаєна тривога, але ніколи не повняться вони розпукою і безнадією. Як ти дісталася з Москви додому крізь довгий і холодний світ? Але дісталася, я це знаю. Бо ти впевнена в тому, що все йде так, як мусить іти. Як же інакше? Коли б у нас ішло життя по–іншому, то й ми були б іншими людьми. А якщо б хотіли, бувши такими, як ми є, кривулями йти по світу, тоді зневажили б самі себе. Ми не маємо чого впадати в розпач, бо такого життя собі бажали. Нас добре воно провадило, і ми горді з цього. Тому й не рисує різець казематної ночі тяжкої зажури на твоєму лиці".
Ніч різьбить рельєфи…
Хто ж це? З юрби проступають машкари і, мов запізнілий докір, блазнюють на іконостасі, як колись на сцені Києво-Могилянської академії. Щезніть, дайте уздріти живі обличчя!
Не щезають. Брязкає зброєю богиня Беллона, одягнена в пурпурові шати, хвалиться своєю силою богиня перемоги, рече: "Крепость моя і сила столь многа повсюду, коль от начала мира не бяше отнюду!" А Марс, обвішаний зброєю, стає враз таким жалюгідним, на коліна падає, благає: "Того ради тебе припадаю яве, да примеш мя, мужа, ко твоей державе". Та ось вибігає Бунт; роз’ярений, неприборканий, він обурюється: що трапилося з відважним Марсом? "Что се слишу, тошно і весьма ужасно, яко Марс поработился Беллоне напрасно!" Але прорікає всесильна Беллона сакраментальне "Всяк противяйся власти противится Богу, вижу, яко от него казнь приимеши многу!" Казнь, страту? Страх умить охолоджує бунтаря, він никне, ниціє, труситься і просить: "Помилуй мя, отселе не буду вашу грозну противиться суду…"
(Продовження на наступній сторінці)