Подорожній підвівся. Відлетіли думки, і Сула вже не здавалася більш стужавілим потоком людського мислення чи то думою кобзаревою — текла між кучерявими берегами спокійна річка, над якою він віднайшов щойно спокій і впевненість духу. Підняв костура, закинув торбу на плечі й подався услід за вершниками до Лубен.
— Тепер озирнися, Сисою, — промовив літній козак до молодого супутника. — Звідси видно Мгарський монастир у всій його величі. Я умисно вибрав цю дорогу, виїжджаючи з Ромна, щоб ти побачив це Богданове чудо скоріше, ніж хороми Кулябки. Он дзвіниця, яку видно мало що не з Полтави, за нею Преображенський собор, а ще далі — маленька церковця Святого Афанасія, для якої і робитимеш іконостаса, якщо дійдеш згоди з лубенським полковником.
Парубок спинив коня і довго вдивлявся на вершину кручі, де стриміла у небо триповерхова дзвіниця з колонами на кожному ярусі і зеленіло п’ять бань собору, уквітчаних восьмикутними золотими зорями, наче великими жоржинами.
— Зело чудесно! — вигукнув хлопець і, від’їхавши конем трохи далі, побачив у кінці просторого й рівного плато малу гранчастобанну церкву, подібну до скарбнички.
— Дивлюсь я на тебе, Шалматов, — мовив старий козак, — і серцем радію, що потрапив ти в мої руки. Дай тобі, Боже, ще краще чудо зробити для Кулябки, ніж те, що ти витворив для мене в Покровській церкві в Ромні. Бо, зрештою, не для мене і не для Кулябки докладаєш працю своїх умілих рук, а для Бога і нащадків наших. Ну, й гляди сьогодні: лубенський полковник — чоловік мудрий і чинний, та скупий надто, тож не погоджуйся на першу–ліпшу плату.
— Петре Івановичу, — відказав Сисой Шалматов, — купці у Твері, звідки я родом, радо платили б мені втридорога, аби я лише оздоблював їм церкви за їхнім смаком: ідолів полюбляють. Бездушних, пустооких, властолюбних — за їхньою ж подобою. А я шукаю волі своєму вмінню. У графа Розумовського купався б я у золоті, аби лиш погодився робити для його батуринського замку цяцьки на римський кшталт. Та хай те роблять інші, а в мене один регул: подамся до Арабії — вивчу арабески, в Елладі еллінську різьбу осягну, в Україні, що стала мені другою отчизною, збагнути мушу красу витворництва цього люду… У Твері я малював знедолених кріпаків у вінках тернових, за що й вигнано мене, а зображав би херувимів з пухкими личками панянок — багатим був би. Тож не для вигод роблю я свої витвори, а з душевної потреби, та ще й на хліб насущний.
Шалматов мрійливо вдивлявся у далину, що мерехтіла золотими хрестами, і вдоволено усміхнувся Калнишевський. Тепер він вже не випустить з України тверського майстра. Хай Розумовський спроваджує собі іноземців — сліпий не бачить, глухий не чує, — а Калнишевський руками Сисоя оздобить Україну диво–творами, і впізнаватимуть нащадки себе і свою душу не в гебрайських чи латинських ликах святих, а у своїй власній подобі.
Приблукав Сисой з Батурина на Січ три роки тому, коли Калнишевський був ще військовим суддею. Так і так — зроблю я вам для церкви щось на пробу. І зробив — цілувального хреста для січової Покрови. Здивувалися старшини, та віри не йняли — де ж бо отакий зачуханий парубчак міг так дрібно викарбувати узором трираменного хреста, а посередині страсті Христові ніби на монеті відтиснув. Сказали йому зробити царські врата для Покрови, а тоді вже не пустив Калнишевський Шалматова в мандри. Цієї осені послав його до Ромна іконостаса робити. Нині Калнишевський повертається з оглядин. Напевно світ ще не зрів такого чуда! Чи приїде коли–небудь Розумовський поглянути й пожалкувати, якого майстра не зумів оцінити, — того не знати, але люди ходитимуть до цього дива, поки вік. Не злічити завиток і гірлянд, що прикрашають дерев’яні колони; посередині іконостасу викладена рельєфна картина укріпленого Ромна зі стінами й вежами, а святі в шароварах і кунтушах козацьких — єресь яка! А чом же єресь? Благо ж бо чинять в Україні — не в Єрусалимі.
Сисой, надивившись, мовчки повернув коня й поїхав попереду, Калнишевський — слідом…
Здається, цим самим шляхом повертався колись козак Петро Калниш з Ромна додому, коли–то кошовий Гордієнко втік з полтавського поля вслід за Мазепою до Бендер, а Меншиков послав полковника Яковлєва руйнувати Чортомлицьку Січ. Довго не здавалися козаки, аж поки не повірили прилуцькому полковникові Гнату Ґалаґанові — мовляв, з миром іде військо Меншикова, — і пролилася невинна кров. Ґалаґан дістав за це села Моровицю та Вереміївку, а решта козаків під проводом отамана Якима Богуна втекла на дубах до татарів в Олешки, на Кардашинський лиман, Калнишевський повернувся тоді до Роменської сотні Лубенського полку.
Давно це було.
А Мгарський монастир стоїть, як і стояв. Він і стоятиме, до нього не діткнуться людські пристрасті, воєнні завірюхи, то чей розкаже колись нащадкам історію краю мовчазними витворами майстрів. Розкаже без подробиць, проте засвідчить міць людського духу, котрого не могло здолати лихо.
Подробиці не знадобляться прийдешнім поколінням. Чи ж то їм треба буде знати, коли вперше обирали Калнишевського отаманом, коли його спихав за допомогою київського генерал–губернатора Леонтьєва той же Лантух, а потім знову товариство обирало Петра?.. Їх цікавитиме, на яку висоту розуму, духу, хоробрості спроможні були тоді піднятися люди. А може… Може, доскіпуватися будуть до кожної дрібниці й згадають колишнє колінкування отамана в Петровському… Але тоді, певно, згадають і його добрі, хай і малі, діла. Хоча б те, що ось недавно він у столичній депутації відстояв–таки в цариці Самарську паланку, яку хотіли прилучити до Новосербії, що подав Сенатові копії універсалів Хмельницького, що описав кордони Запорізьких Вольностей і подав на затвердження до Іноземної колегії. Хтозна, чи міг би це зробити, якби не став тоді перед царицею на коліна…
"Ні, не забуде історія нічого, — думав Калнишевський. — Згадає вона і Василя Мировича, страченого торік на Ситному ринку за те, що хотів визволити із Шліссельбурзької фортеці царевича–в’язня Івана Антоновича. Згадає історія навіть земноплаза Теплова, що намовив Розумовського домагатися в цариці спадкового гетьманства і тим самим спровадив на нього гнів її величності — гетьман мусив зректися булави. Дорікне історія й самому Розумовському, що через своє лінивство й жадобу до багатства та петербурзьких почестей дочасно поховав Гетьманщину. Усе запише. Та факти ці зостануться у книгах. А на землі стоятимуть німі свідки діянь людей всесильних і знедолених. Далекий нащадок побачить жорстокість царів у постатях атлантів, що на своїх шиях тримають тягар Катерининського палацу в Царському Селі; яхонтові й рубінові зали кричатимуть про злиденність кріпаків; батуринський палац стане ганьбою ледачому гетьманові… Іконостас Шалматова мовитиме про вічний дар народу творити велике й прекрасне".
Сисой їхав попереду, теж задуманий. Певно, роїлися в його голові химери майбутніх образів, бо коли–не–коли він по–дитячому сам до себе всміхався і раптом лунко зареготав.
— Якось я бачив скоморохів у Києві, Петре Івановичу. Вони саме приїхали на Поділ зі своїм балаганом. То дотепні й мудрі люди! А я собі тепер подумав: чей же ангели — теж колишні люди. Зроблю я Кулябці ангела–скомороха — не для сміху, а для радості. Бо віра повинна приносити нам не тільки страх і покору, а й втіху, і силу, і впевненість у самому собі…
Вершники під’їжджали з боку Пирятинських воріт.
— Дивись не пересаджуй у своєму захваті, Сисою, — проказав перегодя кошовий. — Бо куца й запорізька вольниця, а що казати про Гетьманщину, на якій уже й гетьмана немає. Наш патріарх не полюбляє посполитого малярства, ну, а києво–печерські отці — ті тобі не пробачать зухвальства.
— На Січі не дістануть мене голими руками.
Калнишевський спохмурнів.
Гай, гай… Гляди, як обгородився Кулябка, а до президента Малоросійської колегії графа Румянцева на поклін ходити мусить. Підземні ходи поробив від Сули аж під свій палац, а консистентів5 на постій пускає, кланяючись. Школи позакладав по всіх сотнях, світло науки ширить, а темне кріпацтво йде собі. Гай, гай…
Кошовий не пугукав за звичаєм перед воротами міста: вартові впізнали Калнишевського. Вершники в’їхали на Соборну площу, обсаджену крамницями, що купчилися оддалік, боячись підступити ближче до будинку військової канцелярії. Збоку хмурився заґратованими віконцями острог, а з–за Троїцької церкви, з–поміж тополь, визирав невисокий, зате чепурний дім полковника Івана Кулябки, внука гетьмана Данила Апостола.
Кулябку звідомили про приїзд знакомитого гостя, він заметушився, викотився надвір, навстіж відчинив браму.
— Це ти, Петре? А щоб тобі нудно було!
— Та я ж.
— Що ж ти, живий?
— Та начебто живий, та об тім добре не відаю, — потішався Калнишевський з розгубленості полковника.
— Чи ж ти не міг мені гінця прислати, щоб мої встигли ще щось спекти для такого гостя, який раз на десять років гостювати приїжджає?
Полковник чекав з розпростертими для обіймів руками, поки кошовий скочив з коня. "Ну й скаче дідуган на восьмому десяткові, хай йому біс" — позаздрив Кулябка, бо самого вже кілька років мучила задуха від ожиріння. Обнялися, тричі почоломкалися.
Через вікно визирнув гладколиций панич, примружено глянув на приїжджих і відійшов у глибину кімнати.
(Продовження на наступній сторінці)