За царювання її величності Катерини II архімандрит Досифей…"
Ударилося судно об кам’яний берег. Архімандрит прокинувся від задуми. Височенний мур, викладений з диких нетесаних валунів, випнувся до причалу Корожною вежею, далі мур постугонів угору до вежі Нікольської, праворуч збіг, вигинаючись, до Прядильної. А ген за громаддям церков, майстерень і казарм височить вежа Головленкова.
— Хай буде благословенне сіє царство земне й Господнє, — проказав пошепки Досифей і задивився на набубнявілі налитою бростю ліси, що простяглися уздовж острова — замріяні, розспівані весняним птаством.
На березі очікували на архімандрита монахи. Богомольці юрмилися на палубі, чекаючи дозволу зійти. До борту приставили дошку, і Досифей ступив на неї. Його підхопили під руки монахи, допомогли зійти на землю. Один чернець накинув йому на плечі пурпурову мантію, а тоді на судні запа–ла мертва тиша. Враз хтось зойкнув, почувся лемент. Ні монахи, ані архімандрит не оглядалися. Вони простували до церковці Петра і Павла, що стояла навпроти Прядильної вежі: на Досифея чекав ще ритуал облачення. Тим часом на палубі билася в істериці єрусалимська паломниця, вражена чудесним преображенням старого монаха, з яким вона тільки–но розмовляла про чуда.
Згодом відкрився на палубі люк, і з трюму виліз озброєний солдат, за ним другий. Вони стали по боках отвору, наставивши перед собою карабіни, гаркнули до зацікавлених прочанів: "Відступись!", і цієї миті сполохані богомольці побачили, як з нори трюму підіймається зарослий чоловік у чорному сурдуті й зимовій шапці, брязкаючи кайданами. За ним виліз третій солдат. В’язень глянув на юрбу, потім повів очима по застиглому спокою моря і, підштовхнутий вартовими, ступив на дошку.
Натовп мовчав, деякі хрестилися з жалем, бо колодник був ще молодий і обличчям наче й не подібний до вбивці чи варнака, лише єрусалимська прочанка, що тільки–но отямилася від благоговійного екстазу, пройнята вірнопідданською люттю, заверещала, потрясаючи кулаками:
— Анафема лиходієві! Анафема проклятому!
Архімандрит Досифей вийшов із церковці Петра і Павла у святковому вбранні й у супроводі монахів підійшов до Святих воріт, що виступали півокруглою аркою з муру, наче витиснуті громаддям валунів і важким куполом Надвратної Благовіщенської церкви.
Залізна брама була ще замкнена, з того боку воріт зазирали в замкові шпари городничий, келар і поважні старці, чекаючи, поки архімандрит махне догори двома пальцями на знак, що він підготувався вийти з грішного світу і зайти до світу Господнього.
З–під арки дивився на нього лик Спаса, під яким золотився півколом заспокійливий напис: "Всяк уповай на мя"; праворуч благословляла парафіянів Оранта: "Прийдіте і аз упокою ви"; ліворуч приглядався до архімандрита розумними очима молодий Іоанн Предтеча.
Досифей зупинив погляд на іконописному обличчі Іоанна, і йому здалося, що він десь уже його бачив, навіть зовсім недавно, серед облич світських людей: таке ж молоде, з кучерявим коротким заростом, а очі спокійні й ледь зухвалі. Досифей перехрестився — що за єресь лізе до голови! — і звів угору два пальці.
Загримотів замок, упала з брязкотом клямка, відчинилися навстіж Святі ворота; вгнутим рядом стояли схилені старці, поштиво поступаючись назад, а від гауптвахти марширував до рапорту підпоручик Інков з карабіном "на караул".
Архімандрит уже знав, що в тюремному замку все гаразд, але рапорт вислухав і поблагословив офіцера. Подавшись у двір між рядами поважних старців, він хазяйським оком окинув спершу настоятельський і братський корпуси, з любов’ю глянув на величний фасад Спасо–Преображенського собору, потім звів очі на своє власне творіння — високу двоповерхову дзвіницю з трьома велетенськими дзвонами, що виглядали чорною міддю з–під арок, терпеливо чекаючи менту вдарити дружно на архімандритську відправу.
Монахи пасли свого наставника очима, дивилися туди ж, куди й він, і очікували, що зараз скаже Досифей: кого звітувати покличе, кому докір кине, за яким піде услід кара, знали бо крутий норов преосвященного.
— Інков! — голос архімандрита прозвучав різко, а втім, Досифей ніколи іншим тоном не розмовляв зі залогою. — Підпоручику Інков, ти прийняв за артикулом колодника, якого привезли нині на судні?
— Так точно–с, ваше преосвященство, — стукнув закаблуками підпоручик, — колодник прийнятий на пайку "проти одного монаха"4 і стоїть під вартою біля Нікольських воріт. Куди накажете його примістити?
— Приведи сюди!
Підпоручик кинувся навскоси брукованим плацом, притискаючи карабіна до боку, щоб не бив по клубах, і за хвилину вже гнав поперед себе в’язня, який, дзеленькаючи важкими ланцюгами, повільно ступав нога за ногою, наче хотів викроїти для себе з прийдешньої пітьми хоча б мить цього блакитного дня, блакитного неба, повітря.
Архімандрит здаля приглядався до нього, а коли в’язень був уже зовсім близько, вражено прошепотів: "Ізиди, сатано!", зрозумівши, кого йому нагадали розумні й трохи зухвалі очі Іоанна Предтечі. Він бачив цього колодника ще в Сумському острозі, бачив тільки у пів–ока і все ж запам’ятав його погляд; видно, недарма найсвятіший Синод приписав напучувати книжника, вибити затятість із його голови.
Досифей ніколи не розмовляв з колодниками, ніколи їх не допитував, навіть не цікавився, яка провина в’язня. Та й резолюція Синоду не розкривала змісту злочину, а тільки вказувала на великоважну вину, "о которой явно по делу". Архімандритові залишалося тільки виконувати синодальний припис: до каземату його чи до земляної тюрми, під міцною вартою до смерті чи на розкаяння, тримати в кайданах або без них, прив’язати до стіни або ж дозволити ходити в казематі на довгому ланцюзі — і все, настоятеля більше ніщо не обходило. Проте з цим в’язнем, у вигляді якого таїлося щось дратівливе й воднораз цікаве, проти власної волі хотілося порозмовляти, щоб збагнути, що це за мудрець і за які провини розуму запроторили його аж на Соловки.
— Молодий ти, а знаю: єресь крамольна привела тебе сюди на смирення. Не відаю, що ти вчинив, але закон справедливий, тож, як мовив Соломон, хай понесе кару лихий, бо коли пощадиш його, то доведеться ще раз карати.
В’язень спокійно глянув на архімандрита, в його очах і далі стояла незворушна синява північного неба, кучерява чорна борода виклично подалася вперед, він мовив тихо:
— Чи ви ніколи не задумувалися, святий отче, над тим, що стається зі сорочкою безумця, коли він набирає у пазуху жару?
— Зухвальцю! — скрикнув Досифей, але докінчив свою річ зовсім спокійно: — Жар твій, отроче, тут скоро вкриється попелом.
— Попіл гасить солом’яний жар, ваше преосвященство, жару розуму не вб’є ні темниця, ні сама смерть, тому що по дорозі до пекла зерна його розсівалися.
— У кому прийметься твоє зерно, божевільний, навіть якщо воно розсівалося куколем? — звів руки Досифей. — Ти, знаю я, їздив по світу і по Русі, науки єретичні осягаючи, тож усюди бачити мусив: процвітає лише влада Божа і влада від Бога, все інше гине, не проростаючи. На кого ти підняв десницю? На силу, в котрої, як сказано в Писанні, "семеро царів з утятими пальцями збирали крихти під столом?"
— Я богослів’я не штудіював, отче, я — бакалавр філософії, проте пам’ятаю дещо зі Святого Письма. Ви навели, здається, слова з "Книги суддів", а там сказано ще й таке: "Вибився Ізраїль у потугу, зробив він ханаанів своїми рабами, а вбити їх не зміг".
Архімандрит забув, що він тепер не в богословській академії, а у своїй вотчині, де його слова — закон і кара, що перед ним слуги–монахи і цей колодник, а не спудеї: влучні відповіді в’язня перенесли його в ті далекі часи богословських диспутів, і замість прогнати зухвальця під караулом до каземату він урочисто виголосив вірш з Книги Мойсея:
— Вигублю вас, і розпорошу, і серця ваші зруйную, а хто лишиться живий, на того наведу страх, і гнатиме його шелест летючого листя, і втікатиме він, хоч ніхто за ним не буде гнатися! — Опустив руки і тут же спам’ятався: перед ним стояв не диспутант, а раб у кайданах, раб з розумними очима Іоанна Предтечі. І крикнув Досифей: — До Корожної! До шостої келії на слізний хліб!
Та поки солдати підскочили до колодника, той ще встиг відповісти преосвященному:
— Ламається лук у сильних, а немічні оперізуються силою, сліпі прозрівають, криві ходять, прокажені очищаються… — І вже через кляп, що його караульний запихав до рота неблагоречивому, прохрипів: — …глухі чують, убогі благовістують!
Досифей дивився услід в’язневі, подібного якому ще не знав Соловецький монастир, люто покусував губи, і чекали монахи: архімандрит тут же звелить повести сквернослова на лобне місце до Рибних воріт.
Та заспокоївся Досифей, довго мовчав, і мовчали у тривожному очікуванні поважні старці. Городничий Іларіон, що відав монастирським господарством і братією, тупцював згорблений перед преосвященним, покірними очима закликаючи його вислухати господарський звіт. Досифей кивнув головою на знак згоди.
(Продовження на наступній сторінці)