Преподобний Йов досягав з поличок уже оправлені, а теж побиті пліснявою фоліанти й пергаментні сувої, розгортав їх, придивлявся й захоплено прицмокував, з туском книголюба згадуючи, як спопеліла під час навали Батия володимирська бібліотека — небагато раритетів збереглося до сьогодні в літній резиденції князя Володимира Васильковича. Подібне сталося й у Києві: навіки пропала в зруйнованому Міжгір’ї ні з якими книгозбірнями світу не зрівнянна бібліотека Ярослава Мудрого… А тут і мінеї, і патерики, "Ізборник Святослава", "Повість про Варлаама і Йоасафа", "Ходіння Богородиці по муках"…
Й досягнув нарешті отець Йов з полички щойно оправлену монастирськими інтролігаторами, з тиснутими зо лотом буквицями найдорожчу для ігумена Миколая книгу, яку він колись, ще не знаючи їй ціни, вкинув з іншими книгами до мішка в келії святого Антонія… Над Дніпром уже іржали татарські бахмати й ревіли верблюди, а чернець Миколай з повним міхом книг пробирався Дальніми печерами до Святошина, щоб звідти податися на захід й назавше покинути золотоверху столицю Русі.
Ігумен ревниво придивлявся, як ієромонах Йов гортає листок за листком "Київський літопис", й з–під навислих брів світяться від захвату його очі. Й сталося те, чого найбільше боявся Миколай: рука Йова разом з книжкою рвучко звелася вгору, й він вигукнув:
— "Слово"! "Слово о полку Ігоревім"! Так що ж це ти, благочестивий Миколаю, — докірливо похитав головою Йов, — тримаєш у тайні такий скарб, мов той несвідущий отрок, який батьківський талант закопав у землю? Це ж, мабуть, єдиний на нині список "Слова", що його сто років тому невідомий бард прорецитував, приграючи на гуслях, в хоромах князя Святослава III — на бенкеті в честь повернення з половецького полону нефортунного Ігоря Святославовича!
Ігумен німував у турботі, що преподобний Йов забере із собою неоціненну книгу, хоча й усвідомлював, що було б краще, якби цей єдиний примірник "Слова" зберігався в столиці, а не у провінційному монастирі. Та розлучатися з таким добром було йому невміч, він простягнув руку, щоб забрати в ієромонаха книгу, вартість якої збагнув до кінця ще тоді, коли півчий Ісайя проспівав "Плач Ярославни".
Йов зрозумів тривогу ігумена й поквапився його заспокоїти:
— Цю книгу повинен побачити князь Володимир Василькович: він доведе її до належного вигляду, перепише й поверне тобі, будь певний.
Й подався ієромонах Йов до ридвана з книгою під пахвою.
…За два дні до світлого празника Петра і Павла із Страдчівської гори спускалися крутим схилом до Яворівського тракту на чорних мулах три вершники: ігумен Миколай і чернець Ісайя — в куколях і довгих рясах — та ктитор Пантела Маломужний у згрібній свиті — радше на ратая, ніж на паломника схожий. Стелилася їм неблизька дорога до літньої резиденції волинського князя — в Любомль, їхали мовчки, всіх діймала одна важка турбота.
Про те, що було причиною їхнього неспокою, звелів ігумен півчому Ісайї записати згодом у патерик таке…
…Найменші дзвони скрадливо заталаніли на дзвіниці церкви Різдва Пресвятої Богородиці, сповіщаючи про закінчення всеношної. Ченці розійшлися по келіях, а ігумен Миколай, скинувши в захристії богослужебне облачения, подався на плебанію, щоб перечитати те, що записав Ісайя з його розповіді напередодні: хай би ніяка блудна думка не вкралася бува в патерик.
Помітив, що віконце в плебанії чомусь синіє й світляні сполохи мерехтять на шибці — певне, забув загасити свічку, коли йшов до церкви на всеношну. Господи, таж так і до пожежі недовго…
Ігумен додав кроку. Почув, як у бібліотечній кімнаті щось грюкнуло й тихо рипнули двері, він підбіг до входу й на порозі зіткнувся з людиною, що намагалася вислизнути з приміщення й зникнути в темряві. Ігумен схопив чоловіка за руку, скрутив її до хрускоту в лікті, завернув до кімнати, де на столі ще пломеніла свічка, приглянувся до непроханого гостя й охнув з подиву. Був то вельми побожний боярин Кмита Судиславич з ростоцького хутора, обгородженого високими кам'яними заборами, куди втекли від Данилової розправи уцілілі бояри після битви під Ярославом. Ігумен бачив Кмиту на початку відправи — ревно бив боярин у притворі поклони, однак на "Вірую" його вже в церкві не було…
— Ти як тут опинився і що загубив у моїй книгозбірні? — суворо запитав ігумен боярина, який ніби до плачу скривився й зігнувся, наче на коліна збирався впасти; при цьому він запобігливо зазирав ігуменові в очі й, не побачивши в них справжнього гніву, задебелів:
— Це ж бо я запрагнув до твоєї мудрості причаститися, адже мовлять миряни, що вельми кебетний єси — богослужебні книги переписуєш, а світські сам твориш, де ж бо ще знайдеться такий любомудр у нашому краю… Та я захотів прочитати бодай одну сторінку у твоєму манускрипті, щоб крихту твоїх знань для себе почерпнути…
Ігумен Миколай умить збагнув боярське крутійство, однак не міг ніяк собі пояснити, для чого цей пройда конче хоче дізнатися, що записано в патерику й кому ігуменову таємницю намірився оголосити? Й подумав, що варто, аби Ісайя якось ускладнив почерк, бо ж, як видно, комусь конче хочеться знати, які відомості про нинішні події задумав ігумен передати для пам'яті у віках, і хтось то боїться, що про його неправедні діла дізнаються люди в далекому майбутньому…
Тільки про це подумав ігумен, як перед очима постав на кістяка схожий бродячий князь Ростислав, якого запам'ятав ще з тієї пори, коли вперше побачив його на учті в князя Василька Романовича ще за Батиєвих часів, а нещодавньої Зеленої неділі впізнав негідника в тлумачеві баскака Ахмета.
Ігумен зариґлював двері, силоміць посадив боярина на лавицю й звелів йому розповісти всю правду, хай би для цього спотребилася не одна ніч, а всі напроліт ночі Петрівського посту.
…Мешканці боярського хутора в Розточчі ледь не щодня чули розпачливі крики, які долинали з Левандівки: татарські опричники приводили на плаху провинених і страчували. Страченців хапали біля сільських церков, куди стікалося все більше й більше прихожан молитися до білих прогалин з лівого боку іконостасів, які чудом з'явилися у всіх храмах на місці ікон святого Іллі: люд увірував, що на тих порожніх місцях з'явиться лик Чудотворної Божої Матері, як колись у Холмі на валу, й порятує вона Галицький край від татарського лихоліття.
Опричники заходили до церков, ставали у притворах й прислуховувалися до упоминания на святцях імен духовних отців, й коли священики імені хана Ногая не згадували, ловили на виході тих молільників, які найретельніше били поклони перед царськими вратами, й відводили їх на плаху.
З кожним днем карателі ставали жорстокішими, й бояри, чуючи лемент мордованих, тремтіли в тривозі: татари — люд темний, не завжди розрізняють, де кмет, а де боярин, й скоріше чи пізніше прийде черга й на них. Тож дізнавшись, що все те лихо заправляв не хтось там, а бродник Ростислав, якого колись на Пониззі найменував васальним князем баскак Ахмет, — вирядили до татарського стану над озером найповажнішого боярина Кмиту Судиславича, щоб той попросив баскака ще раз підтвердити високий титул Ростислава, — свій як не заплаче, то хоч скривиться…
Ростислав перекладав баскакові те, що говорив Кмита, а той лише скоса поглядав на бродника, ніби й не про нього йшла річ, й віддано, з готовністю вірно служити, заглядав у вічі Ахметові, який крізь щілини між повіками сторожко пазив за боярином, наслуховуючи, де в його словах справжня покора, а де хитрощі — був він і до підступності готовий, чей від цього народу щирості марно сподіватися. Однак баскака щораз то більше зацікавлювала й водночас насторожувала бояринова мова.
— Високодостойний еміре, — говорив Кмита, — ти, немов дзеркало, відбиваєш волю богоподібного хана Ногая і його могутністю управляєш Руським краєм — влада твоя безмежна. Проте не кожен підданий так думає, а що він мислить чи замислює, може достеменно відати не повелитель, а васал, який добре знає не лише мову рабів, а теж їхні звички, добрі й лихі наміри. Хан Ногай і ти маєте такого вірного слугу в нашому краю: це родовитий нащадок руських князів Ростислав Михайлович, який не раз засвідчував свою слухняність Золотій Орді. То хай би милостивий і достойний емір Ахмет ще раз оголосив Ростислава князем галицького улуса і сповістив про це підданому люду ханською грамотою… А стане князь твоєю правою рукою, еміре, твоїм троєперстієм, що натягує тятиву лука: ти лише надумаєш випустити стрілу, а він уже знатиме, куди маєш цілитися. Й тоді піддані охотніше понесуть щедрі дари ханові…
Баскак уважно слухав боярина, та при останніх його словах наче терпець йому урвався:
— То як це ти собі мислиш, рабе, ми ще й ласки маємо у вас запобігати?
Він це сказав уголос, а по хвилині широко, як тільки міг, роздер повіки й додав, спопеляючи Кмиту лютим поглядом:
— Ми не за тим прийшли до вас, щоб узяти, що нам дасте, а для того, щоб у вас зосталося стільки, скільки ми залишимо!
Баскак засовався на войлоку, підібгав під себе ноги і, зручно вмостившись, заговорив, погрозливо підвівши вгору вказівного пальця:
(Продовження на наступній сторінці)