Чернець Ісайя розгорнув сутану, ніби з кайданів вивільнявся, й промовив гірко:
— Не очистилась іще наша земля од чужинецької скверни, добрий чоловіче: он на тому боці озера, заховавшись за дубами, зеленіє намет із півмісяцем на остриві. Там живе людоїд баскак Ахмет, від нойона Ногая з Пониззя присланий…
— Ахмет?! — розпачливо вигукнув Пантела, і його зойк зловісно відлунився в сосновій пущі.
Розділ одинадцятий
Не зуміли впору допасти до Сараю два найздольніші татаро–монгольські войовники: Телебуга із Суздаля і Ногай із Самарканда. Великий хан Батий не встиг іще гаразд упокоїтися в мавзолеї на околиці столиці, як ханський стіл посів спритний і в орді маловідомий темник Берке. Ногай примушений був зупинитися на Пониззі — подальшу його дорогу на захід перегородили тумени Телебуги, які тим шляхом, що його колись протоптав Батий, посунули у бік Хуста і Пряшева, минаючи окраїни угорських земель, щоб заволодіти серцем Польщі — Краковом й заснувати там новітню столицю світового ханства.
Князь Лев у Галицькій брамі визнав себе васалом хана Телебуги і за домовленням з ним подався із своєю дружиною Городоцьким трактом на Мостисько, щоб під Санчем з'єднатися з ордою і взяти Краків в облогу.
Звідавши про з'єднання польських і чеських військ на лінії між Бохнею і татранським Новим Таргом, втямив нойон Ногай, що крізь неї сам Телебуга без допомоги Льва Даниловича прорватися не зможе, — вирушив із своєю ордою з Пониззя на Львів, зайняв Високий Замок і, розставивши сторожові пости аж до Яворова, послав гінців навздогін Левові з наказом завойовника: негайно вертатися з військом до Львова, визнати Ногая своїм сюзереном, а суперника Телебугу залишити наодинці з польсько–чеським ополченням.
Князь Лев зрозумів, що може опинитися між двома вогнями — полчищами ворожих нойонів. Він квапно повернувся з дружиною до Львова, склав вірнопідданський візит Ногаєві, який ждав його в наметі на Високому Замку; Ногай прийняв від князя покору й, залишивши у Львові й на околицях залогу під началом баскака Ахмета, повернувся в Бакоту — столицю новітнього татарського улуса.
Телебуга дійшов до Санча, зупинився над річкою Дунаєвець й звелів напинати тут намети. Табуни бахматів розбрелися попасом по долині, згризаючи молоду траву, що поросла повесні з розталої землі; чекаючи підмоги зі Львова, ординці галайкали, їхні тягучі пісні, схожі на голосіння, долинали аж до Кракова й відлунювалися звідти брязкотом шабель та іржанням гуральських коней. Ті звуки навіювали на татар тривогу: львівська підмога не надходила, а самі вони не відчували сил устояти перед чесько–польським військом — татарські розвідники доносили Телебузі про незчисленні озброєні лави, розтягнуті півколом від Татр до гирла Дунаєвця у Віслу.
Нойон Телебуга сидів у своєму наметі почорнілий від непевності перед битвою з воями князів Лєшка Чорного й Вацлава Моравського, він зводив кущуваті брови аж під гостоверху кучму, й розкосі його очі зизувато бігали під навислими повіками; нойон вряди–годи зупиняв лютий погляд на поморщеному, немов квашене яблуко, обличчі бродника, який не відступав від свого покровителя, та й сам нойон не відпускав приблуду від себе ні на крок, маючи намір використати його для пертрактацій з галицьким князем. Він німо пронизував Ростислава підозріливим поглядом, ніби звинувачував його в тому, що зі сходу не долунював ні брязкіт зброї, ні тупіт коней, ані галас княжої дружини, лише від краківської межі чутно було бойові згуки.
Після цілоденної важкої мовчанки, коли вже ніч западала, а ранок мав прокинутися від трубних звуків ворожих сурм, схопився Телебуга з матраца, набитого верблюжою шерстю, й прошипів до самозваного галицького князя:
— То де ж ті полки шолудивого Лева, про які ти мені нагудів у вуха?
Мовчав Ростислав і тетерів від страху перед жорстокою розправою Телебуга, який на його очах велів ламати хребти розвідникам, котрі поверталися до стану нойона з поганими вістками — з Кракова, а з львівського боку — без звісток…
Позаду орди, з півдня, зловісно стриміли гострими шпилями засніжені кряжі татранського хребта, що протягнувся безкінечною стіною, яку ніхто переступити не подужає, — й притисне до неї орду вал чесько–польського ополчення, коли почнеться наступ з долини дворукавного Дунаєвця, яку мали, за домовленням з Телебугою, зайняти Левові полки.
В день Сорока мучеників, залучаючи собі на допомогу Господню силу, розпочали наступ союзні війська, і був то теж день магометанського весняного свята Навруза, в небесну міць якого ще не встигли увірувати вчорашні безвірники монголи.
Першою рушила чеська кіннота з наїженими списами. Йшли навальною дугоподібною лавою вершники в кольчугах, сталевих нагрудниках, з обтягнутими лосиною шкурою щитами, й супроводжували їх піші лучники. Полетіли хмари стріл, орда подалася назад у бік гір, за чеською кіннотою ринула польська піхота, озброєна рогатинами. Тих лав, що йшли одна за одною, було незлічене число, й коли ординці проривали перший ряд — потрапляли в пастку лав, які йшли позаду, і там безслідно пропадали, ніби тонули в чорних крутежах.
Прорвати лінію воїв, які захищали підступи до Кракова, татари не мали сил й відступили до річки Віслок, проте й там спинитися не змогли. В орді почався безлад, нойон Телебуга із своєю тисячкою, яка його охороняла, зупинив орду біля витоків Дунаєвця, що випливав з–під покритої снігом Магури двома рукавами, обмиваючи видолину, і в тому межиріччі відбувся погром татарських туменів.
Позаду виростали, немов здувалися від вулканічних газів, один за одним гребені скованих льодом кряжів, й тільки вузькі ущелини наскрізь їх пробивали через кам'яний полон на південний бік Татр — до угорських рівнин… Чесько–польське військо нестримно наступало, притискаючи до гір збожеволілих від страху ординців, які не знали гірських лазівок, лабіринтів та ізворів; призвичаєні воювати на степових просторах, вони сковзалися, котилися купами й пропадали в проваллях; ущелини немовби всмоктували в себе холодними протягами втікачів і спиняли їх у земних тіснинах перед кам'яними стінами. А там, як з–під землі, вискакували татранські гуралі в кожухах і в закосичених китицями шапках, вони зрубували смереки топорами, загороджуючи ними дорогу, і в тих пастках добивали ординців.
На кривавий бенкет виповзали з яруг розбуджені із зимового сну зголоджені ведмеді, вони кидалися на татар, розриваючи їх на кусні, й сходили з верхів вовчі зграї гризти трупи… Ті ординці, які зуміли вибратися із щілин і зійти у видолини, де чапіли скотні двори, не знаходили й там порятунку: із стійбищ, стаєнь та куренів вискакували озброєні сокирами чабани й розчереплювали голови зайдам.
Орда розбігалася по горах і навіки там пропадала; Телебуга не мав змоги порятувати своїх воїв від соромоти нищівної поразки — він із своєю тисячкою зійшов назад у видолину, що зеленіла між рукавами Дунаєвця, й скликав сюди недобитків, яких ще не встигли поховати гори; до нього збігалися розгублені по бескидах кінні й піші татари й лаштувалися до оборони.
Й тоді враз залунали в горах дивні звуки, яких ординцям не доводилося ніколи чути. Були вони погрозливо притаєні, немовби сповіщали нечуване лихо, — то піворили в кущах ялівцю дикі півні, клекотіли, піднімаючись до хмар, яструби й кречети, няворили причаєні на смереках рисі… Гори на мить заніміли перед зловісним віщуванням природи — і враз захиталася земля, а тоді, немов Господньою дланню зсунуті, сповзали з піднебесних кряжів снігові шапки й сунулися долі. Спершу котилися м'ячиками снігові клубки; накочуючись, вони виростали в снігові баби, невпинно збільшувались, стаючи велетенськими оберемками, які в розгоні пригинали й ламали дерева; з неба падали на голови ординцям градові брили; землетрус розколював скелі, й із земних тіснин витрискувала руда бурхать; каламутні води ринули вниз водоспадами й затоплювали видолину між рукавами Дунаєвця, утворюючи внизу озеро. Вихоплювались на береги татарські коні, та їх було так багато, що вони витісняли воду з видолини, й болотяна гуща, спадаючи назад, змітала вершників і затоплювала в озері; коні іржали, ревіли ординці, в багні тонучи, а ті, яким вдалося зостатися на березі, гинули, вражені стрілами ополченців, що стояли внизу рівнобіжною до татранських піднебесних кряжів стіною.
Так у день християнського свята Сорока мучеників і магометанського дня весни — Навруза очистилася земля польська від ординської скверни, й безслідно пропав у лавинному болоті татарський лучник нойон Телебуга.
…Тієї миті, коли від першого удару чесько–польських полків заломилися тумени Телебуги й відступили з рівнини до гірської гряди, бродник Ростислав збагнув неомильно, що його покровитель битву програв. Мов боязливий тхір, він покинув свою нечисленну дружину, замішався в ординському натовпі й зник у вузькій ущелині між гранітними стінами прямовисних скель.
(Продовження на наступній сторінці)