Й думав теж ігумен про великих просвітителів Кирила і Мефодія, тезоіменитство яких в'єдино із Зеленою неділею відзначається… Що спонукало Кирила відректися від слави філософа при візантійському дворі, а Мефодія — від високої кар'єри войовника і присвятити своє життя для творення найціннішого дару людству, яке до них у пітьмі перебувало, — письма і мови, чинників, що відрізняють людину від тварі?
А таки врятували солунські брати болгарський народ від грецького засилля, ще й русичам дорогу до світла показали, то й повинні й ми піти услід за ними, чей не маємо права даремно споживати подарований нам скарб або закопувати в землю неоціненні таланти.
Ігумен підвів голову до церковної бані, яка десь там, у високості, єдналася з банею небесною, що таїть у собі Господню мисль, владу і науку, й бачив виписані на ній письмена, котрі йому, єдиному, належить відчитати. Й складалися букви в напутні слова, лише для ігумена зримі й чутні: не забувай молитов, які Господа хвалять, без них бо оскудіє твоя душа, проте пам'ятай, що бездумне повторювання молитовних стихів без зримого діла може прогнівити Бога, яко віра без діл мертва…
Тож подумав цієї миті ігумен Миколай про майбутню подорож до Любомля, де чекатиме на нього духовний учень Кирила й Мефодія, Богом народові даний, — руський просвітитель, волинський князь Володимир Василькович.
Ктитор страдчівської церкви Пантела насолоджувався церковним співом, однак і його душу визолювала трудна думка про те, що марно виглядати добра на цій землі, де за дубами над озером зачаївся в зеленому наметі найтяжчий, бо притаєний ворог. На бранному полі ворожий лик увіч зримий і супроти нього можна зібрати в собі всю внутрішню силу, щоб його побороти, але як уберегтися від укусу змії?.. Добре затямив Пантела, як баскак Ахмет проголошував бродника Ростислава князем віддертої від Галичини Болохівської землі; і рахманів, споєних отруйним кумисом, запам'ятав: одягали вони стуманілий народ у гамівні сорочки, волю їхню сковуючи. Не забував теж лакейського виду бездомного князя Ростислава — велика дяка Господу, що загубився він в угорських краях, хай би пам'ять по ньому навіки пропала!
Й немовби для того, щоб затінити в пам'яті гидкий лик зрадника, постав перед очима Пантели світлий образ послушниці з Мединського монастиря, вдови по Митусі — Зореслави, яка з'явилася йому колись на березі Лімниці й зникла, мов видиво, залишивши в душі Пантели свій благородний образ, що й донині в тямці не стерся. Подумав ктитор про Чудотворну Холмську ікону, яку Зореслава оберігає в монастирському тайнику, й постановив ще раз прийти до Медині й разом з послушницею ту ікону перенести до страдчівської церкви: хай народ припадає до неї й благає, щоб Матір Божа порятувала Галицький край.
Й ураз побачив ктитор, як з лівого боку царських воріт на новому іконостасі, Володимиром Васильковичем намальованому, піднеслася увись ікона із зображенням святого Іллі, попливла під церковну баню і зникла там, а після неї залишилося на іконостасі чисте місце — тож утямив Пантела, що то звільнилося місце для Чудотворної ікони, і, певне, це збагнули й прихожани: вклякнули разом перед іконостасом.
Тоді заспівав хор "Буде ім'я Господнє". Від луни канту заталаніли дзвони на дзвіниці й вихопилася у світ разом із своїм відгомоном найвища нута, несучи із собою заповітні слова — "Благословенне віднині і довіку!" То співав Ісайя, й коли його спів заціпенів під банею, немов чекав дозволу увійти до Господніх чертогів, Пантела побачив серед жінок осяйне обличчя послушниці з білою наміткою на чолі і впізнав її.
…До Мединського жіночого монастиря Святої Ірини дійшла чутка, що в Зелену неділю правитиме службу Божу в страдчівській церкві ієромонах Йов із стольного города Володимира. Послушниця Зореслава попросила в матінки дозволу піти до Страдча на прощу. Сама собі не признавалася в тому, що не віра спонукала її до такого вчинку, а незгасна пам'ять про шлюб з Митусою у це велике весняне свято: двадцять літ тому вона, русалкою ставши, закликала коханого в молоде жито для солодкого гріха.
Слухала голос отця Йова, який перед престолом творив молитву: "Достойно і праведно єсть Тебе оспівувати, Тебе благословляти, Тебе хвалити, Господи, на кожному місці владичества Твого", — ревно, крізь сльози повторювала за отцем благодарні слова, а в думці бриніла зовсім інша пісня, яка колись до земної любові закликала, — "Ой летіла пава, у садочку впала, та прийде до мене той, кого покохала", а Митуса гасав на коні скраю ниви, зупинявся, прислухаючись до співу русалки, й, побачивши її, пришпорив коня й потонув у житньому дунаю. Дівчата на межі ниви, із заздрощів мліючи, виспівували молодим хвалу, а він палко кохав русалку в житі, а потім на руках виніс її, розплетену, без рутвяного віночка…
Зеленої неділі у синєвидській церкві стояли молоді на вишитому рушнику перед аналоєм із свічками в руках: у кого швидше догорить, той швидше помре. Й увійшов до церкви князь Данило, щоб поблагословити молодих; проходячи повз Митусу, необачно змахнув рукою корзна, й свічка в руці співця погасла…
А чи згасла? Хто ж це тоді голосом Митуси, тією двоголосою нутою, в якій одночасно з мелодією звучить її луна, виводить херувимську пісню "Животворящій Трійці пісню співаючи, всякую нині житейськую отложім печаль"? Це ж його, коханого, голос, чей у всьому світі ніде такого співу не було чутно, й зливалася херувимська молитва з русальною піснею в єдине многоголосся. Зореслава забула про свій чернечий стан і про вік свій забула теж, вона підвела до хорів голову, переводячи погляд із співця на співця, і врешті побачила його — високого красеня з довгим волоссям, що спадало на спину, з кучерявою борідкою — і був це він, Митуса.
Коли прихожани вийшли з церкви, Пантела наздогнав Зореславу, яка поволі, немов щось загубила, віддалялася до воріт церковного майдану, і не встиг він ще й заговорити до неї про те, що найбільше його турбувало, — про Чудотворну ікону, заховану в тайниках монастиря, як Зореслава запитала, вимогливо дивлячись Пантелі у вічі:
— Той півчий з відлунним голосом — хто він? Як його звуть?
— То чернець Ісайя, а голос у нього Митусин.
— Як могло таке статися?
— Видно, не вмерла пісня разом із співцем — спадкоємцям передалася.
— Але чому саме йому, Ісайї?
— Не тільки йому, — відказав Пантела. — Спадкоємцем Митусиних пісень став увесь народ.
— А може, Ісайя і є Митусою у другому житті… — промовила сама до себе Зореслава.
Втім на церковному майдані сталося щось несусвітне, богопротивне і блюзнірське. Хвіртка в майданній огорожі рвучко відчинилася — то штовхнули її ногами Ахметові опричники, впускаючи на подвір'я здоровенного монгола в хутряній шапці й виверненому кожусі. Він став перед людьми, які завмерли біля паперті, розставив широко ноги, немов боявся, що схитнеться й звалиться долі, коли на нього посуне натовп. Але цього не сталося — людей здолав страх. Й коли монгол упевнився, що йому ніщо не загрожує, повернув голову до хвіртки й змахнув рукою, зазиваючи когось до себе.
На майдан увійшов кістлявий, худий, як образ смерті, чоловік у зітлілому корзно, поморщений на виду, немов квашене яблуко. Він став поруч з монголом, а тоді дітлахи повибігали з–поза маминих спідниць — неналякані й збитошні — і, сміючись, закричали навперебій:
— Таж це галицький князь! А де твоя корона?
Навіть не зморгнув чоловік, лише став ближче біля монгола, притиснувся до нього, ніби захисту перед бешкетниками шукаючи; монгол підвів руку з нагайкою і стрельнув нею, аж луна покотилася майданом, і стихла дітвора. І заговорив худий чоловік до натовпу:
— Баскак Ахмет іменем богоподібного хана Ногая повеліває, щоб віднині і назавше на святцях під час богослужіння упоминалося поруч з іменами отців церкви благородне ім'я Ногая!
Занімів майдан, лише чутно було, як на липах, немовбито хижака побачили, заскрекотали сороки. Однак німота тривала недовго: юрба, очунявши від страху, посунула на монгола, немов отара овець на гадюку, — витісняючи його й опричників з майдану. Пантела упізнав бродника Ростислава, прискочив до нього, виштовхнув за хвіртку й, плюнувши йому в лице, мовив:
— Здохнеш під плотом жебраком!
А тоді люд вернувся до церкви, впав на коліна перед іконостасом, на якому біліло місце від ікони святого Іллі, який вознісся на небо, й заблагали прихожани в невидимої Чудотворної ікони:
— Пресвятая Богородице, спаси нас!
Печальне благання повторювалося безліч разів — вихопилося з храму й залунало над страдною землею.
Нахилившись до Зореслави, прошепотів Пантела:
— Перенесемо Чудотворну ікону з Мединського монастиря до Страдча.
Й відказала Зореслава, не підводячи голови:
— Не пора… Ще не прийшло до нас найтяжче лихо.
Розділ тринадцятий
Ієромонах Йов перед своїм від'їздом із Страдча до столичного Володимира побажав оглянути монастирську бібліотеку, яку впору врятував ігумен Миколай від загибелі, коли не в міру дбайливий до порядку й чистоти і темний у любомудрії покутник Ізидор понамірився відвезти зітлілі книги й манускрипти в яр і там закопати.
(Продовження на наступній сторінці)