Мало, мовляв, шанувати й любити лицарський епос сусідніх народів і, знаючи чужі мови, з насолодою їх рецитувати, дух свій збагачуючи чужою славою. Та чи доступні ті скарби простому люду, який навіть церковних книг, написаних солунським діалектом болгарської мови, не розуміє доладно? А подумаймо, що зробили для болгар великі їхні просвітителі Кирило і Мефодій, щоб виховати свій нарід у вірі й героїзмі: допомогли йому вберегтися від грецького засилля — і не стали болгари греками завдяки кириличному письму. Винайшли солунські брати властивий для болгарської мови алфавіт і світські та церковні книги на рідну мову переклали, поставивши в такий спосіб перегороду для відступництва. А хіба ми можемо свій нарід навернути на праведну стезю, звертаючись до нього по–чужинецьки? Таж ні… Це добре зрозумів Мономах, який заговорив до своїх дітей чистою руською мовою. Щоб розуміли його! А моління Даниїла Заточника — тож мова руських скоморохів. Наш люд впивається нині чужим трунком тому, що не просвіщаємо його рідним словом, не примушуємо пишатися своїми звичаями, правилами, законами: ми, отці народу, самі захрясли в чужинстві… Та хіба немає в нас свого руського епосу? Є!..
Мову княжу перебив гридень, який доповів князеві, що до нього просяться прочани із Страдча.
Князь повернув голову до вікна: троє спішених вершників стояли у дворі. Ігумена Миколая не міг впізнати й ктитора Пантелу — теж, бачив–бо їх давно у Володимирському замку в часи Батиєвої навали. Та погляд його зупинився на ченцеві Ісайї — півчому й регентові кліросу в стольному соборі, й зрадів князь, що Ісайя знову завітав на Волинь — мав півчий такий голос, що його до Митусиного хіба що можна б прирівняти. Тож з його участю втішить князь гостей величною ораторією, яку готував для цього дня із зібраними з волинського краю музикантами, коли із Страдча вернувся ієромонах Йов з неоціненною пам'яткою — "Словом о полку Ігоревім".
Першим увійшов до княжої світлиці ігумен Миколай, поруч з ним став Ісайя, й обидва в пояс вклонилися князеві. Вельми здивувався ігумен, побачивши волинського властителя — звичайного, земного, з добрими мудрими очима — такого самого, як був у отроцтві, — і якби не княже облачения, то й зовсім на вінценосця не схожого.
Здивований був і ктитор Пантела: не міг збагнути того, що цей непоказний чоловік огріває своїм духом весь Галицько–Волинський край — церкви будує, витворними іконами, які малює сам, прикрашає собори й наповнює монастирські книгозбірні мудрими книгами, просвічуючи уми і душі підданого люду… Ця простота князя додала Пантелі відваги, й він, не чекаючи дозволу, звернувся до нього з похвальним словом.
— Достойний господине нашої землі! Ти князь тільки за титулом і одягом, та завдяки розуму твоєму великий любомудр, який помножив славні діла свого вітця Василька і вінценосного стрия Данила не мечем, а мислію. Ти не проливаєш крові на бранних полях, бо маєш відвагу й уміння виходити на рать із кунштом. І тому безсмертний будеш у віках!
Князі краківський і моравський з подивом поглядали на простолюдина у згрібній свиті, в якій дозволено заходити в княжі хороми, що у їхніх краях немислимо, та ще й доладним словом вітати володаря. Звідки в простака взялася відвага і де він набрався вміння складати вітальні промови: напевне, цей край має зезвол від самого Господа огороджувати простих людей із світлими умами, а може, то скуток княжого вміння навчати розуму свій народ: звісно–бо, що на Волині й Галичині існують при церквах школи, в яких вчені дидаскали навчають міських і сільських хлопчиків переписувати манускрипти, відчитувати ормологіони, нотні позначки яких дивно перемінюються в божественні звуки гуслів і дуд, а теж прочитувати грецькі письмена й розмовляти латиною — таке право в польському й чеському краях мають діти лише високопосадних батьків…
Тож сказав Вацлав Моравський:
— Зело толковий у вас нарід, коли цей кметь спромігся так достойно князя привітати… Це твоя заслуга, князю Володимире.
— Моя заслуга лише в тому, — відказав Володимир Василькович, — що я не дав зачахнути просвітництву, запровадженому на Русі Ярославом Мудрим… — І додав по хвилі, звернувшись до прибулих: — Та, мабуть, не для похвал моїй особі здолали ви таку довгу путь, благочестивий ігумене і славний мій регенте Ісайє… А ти, златоусте, — мовив князь, усміхнувшись до Пантели, — назви спершу своє ім'я, а потім доповіси, з чим прийшов до мене…
Пантела мовчав, зніяковілий, і заговорив ігумен Миколай, приклавши руку до грудей:
— Знаю, князю, що ти вже дізнався, яке лихо впало на наш край, і ми до тебе за порадою: лише ти зможеш нам допомогти.
Й коли подорожні, з дозволу князя, повсідалися на бічній лавиці, Володимир Василькович повів таку річ…
— На кожну отруту знаходиться протиотрута, токмо треба вміти знайти… А де ми звикли її шукати — у змовах, підступностях, а ще в ратних битвах. І спільників, охочих для воєн, знаходимо. Але чи може дійняти наш біль чужинців — хоча б цих достойників, які тут сидять? Таж ні… У них свої болі, й кожен має їх доста. Й коли вони допомагають нам оружно, то дбають передовсім про себе. Але є й інша зброя проти лиха, і вона не за межею, а дома. Мій учитель співу незабутній Митуса визбирував серед свого народу такі словесні перли й такі пісенні звуки, які здатні розворушити родиму душу й витруїти з неї зневіру, страх і байдужість — немов ті дзвони, вилиті в галицьких ливарнях, які звуком розганяють чуму… Умів Митуса почути найсокровеннішу нуту у великодніх, різдвяних, весільних чи то похоронних піснях, й записував їх умілець у ірмологіони — для нас, наче відчував свою кончину. А наш соловій чернець Ісайя відчитав ті нуги й може він нині співати живі Митусині пісні й знешкоджувати ними чужинецьку отруту, яка в непам'ять людей заганяє, вбивати байдужість — мов той великодній дзвін чумну заразу…
Пантела позбувся хвилевого зніяковіння, посміливішав і в простоті своїй несвідущий щодо правил в розмові з людьми, чином вищими, перебив князя:
— Нам може допомогти тільки Чудотворна ікона Божої Матері, яку намалював сам апостол Лука, — вона колись врятувала хол мчан від татарви…
— Піп у дзвін, а дідько в клепало… — проказав тихо ігумен до Пантели, невдоволений його непоштивим втручанням у княжу мову. — Негоже, Пантело, малому великого повчати.
— Не сердься на нього, отче Миколаю, — промовив князь, почувши ігуменове зауваження. — Він згадав легенду, а легенди — то друге наше життя… Ніхто ж, наприклад, не вірить, що воєвода Дмитрій підняв на списа Золоті ворота й закинув їх у Царгород. Проте цей переказ живить надією серця людей, допомагає їм терпеливо чекати кращої долі, рятує їх від занепаду духа… А Чудотворна ікона, навіть якщо вона десь і зберігається серед людей, стала теж легендою — її з'яви в церквах чекають віруючі. І коли таке чудо станеться, то й надалі ікона залишиться легендою, яка в яву перемінилася для утвердження віри… І я знаю: Чудотворний образ Божої Матері засвітиться колись перед очима руського люду, бо ж намалював її не Лука, а наш славний ізограф Алімпій — з роду руський, про що сказано в Києво–Печерському патерику. Й створив він її не пензлем, а Словом, коли вже не міг тримати в пальцях ні вапниці, ні кисті. Словом! Воно стало нині нашою протиотрутою, й ми не лише з мечем маємо вирушати на прю із забродами, а й з гідною річчю. Мечі харалужні поламаються в битвах, і з часом іржа перемінить їх у червоний пісок, а Слово назавше залишиться в пам'яті народу, мов напис, видовбаний в камені. Зчахне трава, висохнуть дерева, чорнозем стане мертвою глиною, й навіть якщо народ втратить державу й воїни ізгоями стануть — Слово, у мелодію загорнуте, вічно будитиме сплячих і бодрим не дасть заснути!
— Дозволь мені, князю, висловити свою думку, — підвівся з лавиці ігумен Миколай. — Я здогадуюся, про чиє ти Слово мовиш… Невідомий скальд — нащадок Бояна й попередник Митуси — залишив нам "Слово о полку Ігоревім", до якого півчий Ісайя склав свій піснеспів. Дозволь йому виконати хоч одну пісню із "Слова".
— Не одну піснь, а всю величну ораторію вчуємо нині, — відказав князь. — Іди, Ісайє, в гридницю — там музиканти вивіряють міцність струн і силу дуд. Поклич їх до моєї світлиці.
Коли Ісайя вийшов, спитав князя улюблений його братанич Мстислав, син Данила:
— Ми всі говоримо про Митусу так, ніби він нині ще серед нас. А бачив його тільки ти один. Ким він був для тебе?
— Душею! — відказав князь. — Постава його вражала чоловічою красою, а пісню ангельську творив. Певне, вмів слухати голоси херувимів і їхніми тонами наповнював восьмигласні кондаки. Митуса поєднував слово з мелодією так, як добрий маляр насичує вапняну стіну фарбами, творячи фрески. Його гимни — то найвищий прояв людського духа — молитви, прохання, розкаяння… Він знав, що гимни мають не меншу, а може, й більшу силу, ніж маршові пісні, й виплекував ними в ратників мужність, сильнішу за крицю, й тому вої з його піснями перемагали в битвах…
І знову, не чекаючи княжого дозволу, заговорив Пантела урочисто, ніби молився перед престолом:
— Тому й смерть його благословенна, й не на тюремному подвір'ї повинен покоїтись його прах, а на високій горі в Галицькому краю, щоб народ в кожну трудну мить міг приходити до нього й утверджувати своє і його вічне буття…
(Продовження на наступній сторінці)