— Ви хочете мати свого князя? Що ж, ханові не важко таку ласку вам учинити. Навіть двох чи трьох, у вашому краю владострастними хоч гать гати: кожен десятий ладен надіти на голову княжий вінець. А нам не жаль… Адже всі ви будете сяк чи так іграшками в руках сонцеликого правителя. Ви ж не втямили одного: татарська орда прийшла до вас навічно. А те, що ми затрималися в передгір'ї Карпат, — то лише мить у нашому світовому поході. Сила орди в тому, що вона постійно самооновлюється. Загинув Телебуга — став удвоє дужчий за нього Ногай. Забере до себе Аллах Ногая — два нові хани стануть на його місце. Орда ж невпинно подвоюється за рахунок завойованих народів. Ви теж татарськими людьми колись станете… — баскак замислився, побожно звівши до неба очі. — Доля полюбила нас й віддала навічно весь світ у наше володіння… Минуть віки, й нова орда з'явиться — як не в кожухах вовною навиворіть, то в суконних свитах і з іншою, нині ще не відомою зброєю увійде вона в краї, в які нам не вдалося увійти, й допаде вона, допаде до останнього моря! Ви ніколи не будете вільні — кожне нове ординське утворення буде сильнішим і для вас жорстокішим… Ваш темний люд увірував нині в силу Чудотворної ікони й ринув до церков молитися, а новітня орда ті ваші церкви поруйнує, грецьким вогнем спалить, у стійла для худоби перемінить. Ніщо й ніколи не врятує вас від орди! То навіщо вам нині князь, коли завтра про такий титул забудуть ваші нащадки: зігнуть вони свої шиї в ярмі й наввипередки славитимуть новітніх ординських правителів! На цьому баскак обірвав свою мову й, блимнувши на Ростислава більмами, що викотилися з–під повік, нахилився до нього, обдав його зловонним запахом прокислого кумису й спитав:
— Ти хочеш стати галицьким князем? Гаразд, ми Льва Даниловича схопимо, переламаємо йому хребет, і він з лева в паршиве кошеня переміниться, тебе ж впустимо у львівський Нижній Замок — владарюй! Тобі лише аби крихту влади запосягнути: тут чи в Мачві, або ж навіть серед сибірських дикунів! Але як заплатиш за корону? Нам нині твоя плата ще конче потрібна: зроби так, щоб твій народ відрікся від церкви, цього ми самі домогтися не в силі. Усіх не перевишаєш, голови всім не постинаєш, хребти не переламаєш, народ доти залишиться для нас і для тебе небезпечним, поки молиться до незримої Чудотворної ікони. Як ти відбереш у них ту віру, яким напоєм витруїш її?
Відхилившись від Ахмета, щоб не вдихати в себе запаху кумису, Ростислав ураз ніби отямився від зливи Ахметових погроз і вигукнув:
— Я знаю, як це зробити! Тільки запевни, що хан Ногай найменує мене князем… Ми споїмо народ завороженим шаманами кумисом, як це зробили ви з болохівським людом на Пониззі!
…Боярин Кмита розповідав ігуменові все по правді й невинно заглядав йому у вічі — мовляв, хотів лише добро вчинити: треба ж якось заглагоїти баскака, який що не день, то більше звіріє, й мовлять очевидці — четвертує страчених і для постраху розвішує шматки людських тіл на палях при дорогах. А хіба ченцям і самому ігуменові не загрожують татарські розправи?
Ігумен Миколай з тяжким докором дивився на боярина й відчував, що не все ще сказав Кмита. Спитав вимогливо, чекаючи правдивої відповіді:
— З яким наміром ти сюди закрадався, яко тать? Й певне, не перший раз… Навіщо здалися тобі мої записи?
Відказав Кмита, блукаючи поглядом по долівці:
— Ростислав звелів мені відчитувати твій манускрипт й доповідати йому, що в ньому написано. А навіщо це йому, знає лише він…
— Я цього й сподівався: не кожна людина може втриматися від поганих вчинків, але кожний негідник боїться злої слави… Й просив тебе Ростислав викрасти мій патерик?
— Такого мені не наказував…
— А тепер признайся, як на сповіді, — ігумен поклав руку на плече бояринові. — Ті корчми з кумисом, до яких нині внадилися не лише пройдисвіти, а й чесні кметі — напиваються там татарської отрути, валяються на муругах, глузд втрачаючи й Ахмета славлячи, — ти їх понаставляв що десять верст на перехрестях доріг?
— Ні, то староста боярського хутора Доброслав Домажирич так розпорядився: яток набудував, а слугам наказав кумис туди доставляти.
Й тягнуться вони щодня на Левандівку до Ахметового маєтку, тарганячи за собою тачки з порожніми бочками; у стійлах, де татари кобилиць тримають, наповнюють їх кумисом; старий шаман, на каракатицю схожий, з довгим аж до п'ят рудим волоссям щось там пробурмотить над пійлом, а потім слуги розвозять бочки по корчмах…
— Бузувіри! — застогнав ігумен. — Кара від людей і від Бога впаде на вас!.. Иди геть, боярине, і кайся: може, Господь зарахує тобі сьогоднішню сповідь при твоєму покаянні…
…Ігумен Миколай, півчий Ісайя і ктитор Пантела вже поминули Яворів і Белз, перебрели Стохід і Тур'ю, залишаючи ліворуч стольний город Володимир, що підпирав небо вежами княжого замку й мерехтів золотими банями церкви Святого Василія. На другий день мандрівники вже досягли тихого й милого князеві Володимирові Васильковичу містечка Любомля.
Однак журба не полишала подорожніх, несподіване лихо, яке можна прирівняти хіба що до татарського ясиру, впало на Галицький край. По всій землі від Львова до Белза повиростали при дорогах, немов отруйні мухомори, кумисні корчми, які замінили людям церкву. Щораз то менше прихожан приходило до храмів: все менше їх припадало перед білими проймами на іконостасах, благаючи з'яви лику Божої Матері; заохочена блекотним пійлом галайстра горланила у кумисних вертепах сороміцьких пісень й ревіла, немов напасені бики в стадах; парубки хапали підпилих дівиць й тягнули їх у кущі для втіхи; поважні господарі, про сором забувши, валялися по ровах у блювотині, а очі у всіх стали на більма схожі — без кольору, без живих іскор в зіницях, байдужі.
Отруйний кумис був сильніший за людську волю: хто спробував його хоч один раз, мусив далі заливати себе трунком; пияки не відходили від корчем, щоб мати змогу чимшвидше допасти до бочок з кумисом, коли нудота засмокче під ложечкою; люди пропивали останній гріш, перестали працювати — усі збайдужіли, поникли, й лише при найвищому кайфі завсідники по–блазенськи вигукували:
— Вольно нині живеться татарським людям, такої влади нам треба! Нехай живуть князь Ростислав, баскак Ахмет і сонцеликий хан Ногай!
…Тяжка турбота запала в душі подорожнім й не покидала їх ні на мить. Їхали мовчки, мули дрімали, йдучи; просвітку ніхто не бачив, і думав Пантела Маломужний, що з тутешнім народом сталося те саме, що й на Пониззі, де люди рахманам із Лотосового острова уподібнилися.
Й коли завиднілися на обрії чепурні будинки Любомля, здалося подорожнім, що з містечка вихопилася нова білим ґонтом крита церква Петра і Павла й побігла назустріч їм, зпечаленим, немов квапилася принести рятівну пораду.
Розділ чотирнадцятий
Щороку на празник Петра і Павла князь Володимир Василькович запрошував до Любомля із сусідніх уділів, а теж із примежних земель достойних мужів на слухання рицарської поезії. Удатні читці виголошували у княжій світлиці вірші про Нібелунґів, про Роланда й Сіда й наспівували пісень скандинавських скальдів та німецьких вагантів.
Урочиста тиша западала тоді під склепінням хоромів; волинський князь, якого служебна челядь звикла бачити в робітні з вапницею в руці, в заплямованому фарбами халаті, тронно возсідав на чільному місці за тисовим столом — у каптані з грецького золототканого шовку, з срібним ланцюгом на грудях, з бранзолетами на зап'ястях та дорогими перснями на пальцях. Він вряди–годи підносив до уст тонкої роботи чашу з білого мармуру, що її привіз із угорської землі, надпивав хмільного меду, а тоді гості теж пригублялися до пугарів; у хоромах було тихо, хоч маком сій — чулася лише патетична рецитація читця…
Цього храмового свята гостювали у князя Мстислав та Роман Даниловичі, Вацлав Моравський з Праги та Лешко Чорний з Кракова. Покликав їх Володимир Василькович, пойнятий тривогою, яка для гостей здавалась маловажною, бо неспроможні були вони збагнути її справдешню суть.
Тож дослухавши жартівливі куплети вагантів, що їх виголошував для перепочинку від поважних декламацій знакомитий читець Базиль з Новогрудка, князь підвів руку, припиняючи словесну свободу, від якої недалеко й до скоморошого дійства, й стурбованим виразом на обличчі дав відчути гостям, що запросив він їх нині до Любомля не для насолоди від читання величних епосів і не для розваг баїшними жартами, а у вельми важливій справі.
— Ти пожартував, Мстиславе, — звернувся князь до братанича, — що кумис, мовляв, то кобиляче молоко та й тільки… Може, воно таким і є — звичайним, якщо не із татарських рук подане й не заворожене нечестивими монгольськими шаманами. Лише великого твого вітця не здолала згубна отрута, та й то бездумному гніву став він піддатливий: несправедливо забрав життя в славетного Митуси і з болохівцями криваво розправився. А Михайло Всеволодович навіть не зважився той трунок пригубити й поплатився за те головою, його ж син, бродник Ростислав, затруїв кумисом свою совість, та й не тільки свою: споює він, як стало мені відомо, галицький люд… Спершу від того напою стали перевертнями чесні кметі на Пониззі, а нині вже й галичани по кумисних корчмах почали себе називати татарськими людьми, ще й пишаються тим… Це лихо страшніше за Батиєву навалу, бо погибає люд не на плахах, не на палях, а душу втрачає, тварі уподібнюючись…
Князь підвівся, відсунув чашу з медовухою й повів річ, яка мовби й не стосувалася того лиха, яке сталося на Львівській землі.
(Продовження на наступній сторінці)