— Славен Господь, який добром і мудрістю наділяє наш люд, — тихо промовив сам до себе князь.
Утім з двору долинув веселий дзенькіт струн, тугий голос дуд, солов'їний свист сопілок, брязкіт мідних тарелів й гупання бубна — то йшли з гридниці до княжої світлиці музиканти й піснярі. Попереду крокував бубніст й лупцював квачем по лункій шкурі, за ним ішли гуслярі, дударі, трумбетники, сопілкарі та цимбалісти, а півчі, певне, для того, щоб перед виконанням ораторії продерти горла, затягнули скоморошної:
При битій дорозі там корчма стояла,
А в корчмі дівчина біла шинкувала.
Молода шинкарко, дозволь нам заграти,
Потанцюєм трохи та й ляжемо спати!
А бубніст після кожного куплету ще дужче вдаряв квачем та приспівував:
Ой гуп та ще й руп,
Штири баби — один зуб!
Сивобородий, мов старозавітний пророк, ієромонах Йов ішов позаду музикантів, дозволивши їм по–своєму веселитися, поки не пасе їх княже око. Та ось вартовий гридень відчинив навстіж двері світлиці — і враз стишилися музиканти й замовкли піснярі, поставали перед гостями й не відводили очей від князя. Володимир Василькович подав знак рукою, дозволяючи музикантам і співцям розпочати ораторію.
Тоді залунав чистий голос півчого Ісайї, що відбився від хоромних склепінь подвоєним відгомоном, мелодія щораз густіше помножувалась, нібито співав не один півчий, а восьмигласний клірос партесним хором, в якому відчувались гласи ангелам, Предтечі, Богородиці, апостолам і померлим — злетіла до небес молитва, кантом Божій Матері розпочався світський піснеспів:
Пресвятая Діво, Мати руського краю,
О дивнеє чудо — жизні істочник,
Дивная твоя тайна, Богородице!
Коли молитва стихла, вийшов уперед з гурту півчий Ісайя, сів на стілець й, поклавши на коліна тридцятиструнні гуслі, забігав по них пальцями, голосячи похвалу Боянові, котрий не десять соколів на стадо лебедів пускав, а віщі персти на струни клав, й вони самі князям славу рокотали…
Музиканти грали, спів і струнні звуки зливалися в єдине суголосся, — й пролунала вимога співця до роз’єднаних князів, слізна просьба бризнула із струн гуслів до властелина, який може Дон шоломами вичерпати: вступися, князю, за кривду сего времені, за землю Руську!
І вже сльози бризнули з очей співця, потекли солоні струмки по його щоках, та чи побачив їх той князь, який мав би лютим звіром скочити опівночі?
Й не переводячи подиху, просив співець іншого князя, котрий високо сидить на золотокованому престолі й угорські гори підпирає своїми залізними полками: вступися і ти, господине, за землю Руську!
Не почули, певне, князі молінь півчого, бо заголосила кривдно пісня, в черленій крові скупана: вже ж бо Сула не тече срібними струями, болотом взялася — о, стогнати тобі, Руська земле, споминаючи прежні времена і прежніх князів своїх…
Змовкла пісня, стихла музика, й промовив Вацлав Моравський до князя Володимира:
— Яке серце не здригнеться, вчувши такі слізні нути й гіркотою струєні слова, княже? Пісня ця, яка і молитвою, і розпачливим криком єсть, не дасть загинути твоєму люду. Князі, котрим несть числа у вашому краю, колись забудуться, а з усіх властелинів народу руського навіки зостануться у його пам'яті лише володарі духа, і першими серед них будуть бояни. А Митусу вашого назвуть господином душ. Ось він сидить над гуслями із сльозами на обличчі й непокірною іскрою в очах, — показав Вацлав Моравський на півчого Ісайю. — Чому ти правиш заупокійну по Митусі?
— Якщо пісня жива, то й співець не загинув, — відказав князь, і звернувся він до музикантів і співця з такою річчю:
— Невідомий бард залишив нам слово і пісню. Ідіть із ними по всьому краю, розходьтеся й будіть людей, чужинецькою блекотою вражених. Хай рознесеться між народом многоголосся цієї величної ораторії — стане вона гимном нашого народу, його невмирущою мовою. Та в гимні не лише скорбота має звучати, а й бадьора нута!
І вдарили тоді музиканти ще раз по струнах, й послав співець величну пісню до небес про те, як бризло море опівночі, свиснув Овлур над рікою, а князь соколом летить з полону на волю. Й співають діви на Дунаї, а голоси їхні в'ються через море до Києва, славлячи князя і народ…
Розділ п'ятнадцятий
Гей та загуділи дуди, забриніли гуслі, загупали бубни княжих музикантів на церковних майданах — від Волинської землі до Галицької, князів, бояр, кметів та ремісників до єдиного гурту зазиваючи, про велике лихо їм нагадуючи й надію на порятунок даруючи.
Уже–бо Дністер від материнських сліз повінню взявся, від дитячого плачу ліси посивіли, й оглухли від голосінь чуйні готури у надпрутських дібровах. Страшна пошесть повіялася над Руським краєм — нарід сам себе зрікається, свій покон зневажає, віру топче, і стихли повесні великодні гаївки, колядки зимовими вечорами добрих людей не будять, хлопчики пшеничним зерном господарів не засівають: не віншують їм діждатися відтепер за рік, не ворожать, щоб коноплі росли по стелю, а льон по коліна та щоб їх, хрещених, голова не боліла…
Зажебоніли дримби, трумбети затрубіли й сопілки заплакали — то до корчем, де люд татарською отрутою впивається, втрачаючи звічисту пам'ять, приходять скоморохи й баїшники і жартами та сороміцькими піснями нагадують пропитим кметям, які татарськими людьми назвалися, про голосні вечорниці, про буйні маланкування та про шалені парубоцькі забави на толоках — чому ви посоловіли, люди, й сміятися перестали!..
А княжі дударі та гуслярі після богослужебних відправ стають півколом біля папертей і нагадують мирянам героїчними піснями про бувалі битви, про кров над Калкою й Каялою, про походи Святослава Завойовника, який, чужої землі шукаючи, свою втрачав, про Святого Володимира, котрий у водах Почайни очистив свій народ від поганської скверни, про звитягу Мономаха над половцями та про Золоті ворота, які дванадцяте покоління поверне колись з Царгорода до Києва. А ви, добрі люди, першим поколінням єсьте, тож прищеплюйте дітям і внукам вашим жадобу свободи, бо ж їм призначено святе діло звершити…
Прихожан у Страдчівському храмі зрідло, лише старі бабусі б'ють поклони перед іконостасом, чекаючи з'яви Чудотворної ікони на білій проймі.
Й гасне враз солов'їний спів Ісайї — то заглушують його вигуки корчемних зброднів, що вриваються з вулиці на церковний майдан й зі злобою відступників до музикантів підступаючи.
— Не треба нам ваших пісень про прежні времена, ані пам'яті про князів ваших! — горланять отруєні кумисом люди. — Нам добре стало жити: маємо доволі хмільного питва, й лаваші татарські, що дешево продаються в корчмах, смачніші, ніж ваш житній хліб! Ідіть геть від нас — у вашу Волинь, Холм і Галич, де ви мерців героями нарекли, і живіть собі там з ними або ж у Карпатських горах серед гуцульських збойників пропадайте — нам ситно й весело ходити в татарській упряжці!
Чув уже Пантела схожу погану річ на Пониззі, й серце його стиснулося від скрухи, що й тут загибає дух народу; злякавшись блюзнірської мови, він підступив до ігумена, захисту в нього шукаючи: гнійна ж проказа нахлинула на край, що вражав душі невигойними струпами; сотвори, отче, рятівну молитву…
Ігумен не чув шепоту Пантели, він виступив уперед і заволав:
— Чи ви подуріли, люди? Та якщо забудете своїх предків, то й нащадки вас забудуть — непотребом, перекотиполем, що крові живої не має, станете, чей навіть твар пам'ятає своїх родителів і дітей навчає та вилизує, готуючи їх до вільного життя… Хіба не було у вас захисників — лицарів відважних та князів славних? Невже не хочете й ви пишатися своїми синами й на прокльони їхні заробляєте?
Тоді викотився з гурту чорного потороччя тлустий боярин у зеленому кунтуші з бобровими оборками, у гостроверхій татарській шапці з хутряною околичкою — був то знатний у ростоцькому хуторі боярин Кмита Судиславич, той самий, що закрався колись поночі до плебанії, щоб вивідати, чим займається і що пише ігумен, аби доповісти про це бродникові Ростиславу і його покровителеві Ахметові. Й не було на його обличчі й сліду від того страху й приниження, якими заснітився його вид, коли був спійманий на злодійстві: захищений пропитою зграєю і владну руку баскака чуючи, боярин з нахабною самовпевненістю й погордою зирив спідлоба на ігумена й спитав ядуче:
— А ти яких вельми славних князів мав і маєш, чорноризцю? Таких, щоб міг ними пишатися перед своїми нащадками? Ваш Данило, котрого ви королем величаєте, перший з руських правителів покуштував татарського кумису й сам татарином назвався… А його син Лев заслужив у вас пошанівку хіба лише за те, що в Галицькій брамі Львова зустрів Телебугу з хлібом–сіллю, а потім перед Ногаєм холопом назвався; нині ж він Ногая на лови супроводжує й навіть коня ханського веде за вуздечко… А волинський князь Володимир, якого ти філософом називаєш, так схожий на князя, як клишоногий рак на муругого огиря: то в брудному халаті, то в рясі й чорній ярмулці ходить, до служебного монаха уподібнившись…
Поник ігумен Миколай під зливою в'їдливих слів боярина, котрого — не зганьбленого, не битого, хоч на злодійстві спійманого — відпустив з плебанії на всі чотири вітри, а варто було в печерний льох запроторити на хліб і воду, чей донощиків ще в Римі карали на горло.
Й прийшовши до тями, мовив ігумен Кмиті:
(Продовження на наступній сторінці)