«Прокляття» Євген Гуцало

Читати онлайн повість Євгена Гуцала «Прокляття»

A- A+ A A1 A2 A3

— Вона ж дівчина! — чи то здивовано, чи то осудливо озвалася Лукія.

— Та яка вона дівчина? — засміявся Вадим, іще міцніше пригортаючи Жанну, та раптом схаменувся, згадавши, з ким розмовляють.— Авжеж, дівчина, дівчина! А дівчиною бути в наш час гріх чи не гріх? Охо-хо-хо, гріх бути дівчиною!.. Але давайте вчитися мови...

Вдавано постатечнішавши, він тицьнув пальцем угору:

— Небо!

І запитливо подивився на бабу Лукію, чи розуміє, чи запам’ятовує.

— Земля.

Тицьнув собі під ноги, не зводячи з баби Лукії допитливого погляду.

— Село!

И повів рукою, показуючи на Заливанщину, що розляглась ген-ген удалину.

— Поле!

И показав на поле, що видніло неподалік за болотом, яке облягало белебень, на якому сіріла стара присадиста бабина хата.

— А тепер і ти повчи бабу говорити,— звернувся до Жанни, що горнулась до нього.

Жанна розгубливо оглянулася довкола — й сказала не зовсім упевнено:

— Курка...

Вона показала на півня, що стояв на порозі хліва.

— Яблуня...

Вона показала на грубий та облущений стовбур вишні, від якої вже не гілля, а штурпаки сухі позоставались.

А що стара Лукія, слухаючи їх, мовчала, то Жанна з Ва" димом оторопіло переглянулися: може, не тільки не розмовляє і не пам’ятає, а й не чує?

І раптом запавутинене безліччю борозенок шкарубке Лукіїне обличчя скривилося, губи її плюсклі затремтіли, вицвілі очі бризнули слізьми. Спершу слізьми скупими та прозорими, якимись несправжніми, далі сльози поряснішали, стали справжніми, й Вадим із Жанною розгубились, бо на бабин плач зовсім не сподівались.

— Чого ви мене мордуєте, діти?

— Ми?..— затнувся Вадим.

— Я?..— затнулась і Жанна.

—• Йдіть собі, діти, йдіть... Не мордуйте мене й себе не мордуйте... Чи у вас мало своєї біди, що ви прийшли бавитися з бабиною бідою?

— Та я ж для вас! — нагороїжився Вадим...

— Моя мука — це моя мука, а я скупа на свою муку, не хочу вділити вам, так що простіть стару й немудру.

Вадим і Жанна, либонь, не розуміли того бабиного казання ще дужче, ніж раніше не зрозуміли б її мовчання.

— То ми підемо.

— З богом, діти.

Лукія витерла рукавом сльози на очах і проводжала їх до воріт такою сутінковою печаллю в погляді, наче за тією сутінковою печаллю крилися ще ревніші сльози. Машина рвучко рушила, аж урізнобіч полетів спориш, вирваний із землі рубчастими скатами на колесах. А Лукія стояла біля скособоченого хлівця, критого рудими витіпаними сніпками, немов очікувала на щось негадане...

Македон Хрущ намислив зламати стару-престару шопу, яка вже не відала, на який бік хилитись і на який бік падати. І сокиру-колуна приготував, поклавши під грушею-дичкою, що чорною хмарою супилася над шопою. Біля сокири поклав і залізного багра з дубовим держаком, цей багор зберігся таки в запавутиненій шопі, колись у давнину без нього не обходилося в господарстві, не те що тепер. І лома поклав поряд, бо й лом знадобиться. Добрячий шмат линви знайшовся в шопі, линва лягла біля сокири-колуна, багра та лома.

Здавалося б, засукай рукава — і приступай до діла.

Та якась чудна хіть-сверблячка знову погнала Македона Хруща до темної шопи, в куряву та в павутиння, в тлумовисько таких запліснявілих запахів, що в теперішньому житті й не здибаєш їх ніде. Рука нишпорила по стінах та по долівці, по кутках, натрапляючи на якесь поточене іржею залізяччя, на струхлявілі від часу халявки від чобіт чи на потрощений жорновий камінь, на здухвини-ребра негодящої віялки чи на зотліле порохно ятера. Наче не так рука шукала й тягнулась до всього того непотребу, як його душа захланна, котрій було шкода чи розпрощатися, чи назавжди забути, що колись було його життям, чи життям братів, чи життям батька та діда.

Наковтавшись куряви та павутиння, крякнувши досадливо, Македон Хрущ виборсався з шопи на світ білий, котрий першої миті засліпив щедрим сонцем, аж він долонею затулився. А віднявши долоню від очей, почовгав до груші, .підняв із землі важкуватого залізного багра. Тримаючи обома руками, підступив до шопи ближче, приміряючи, де б найкраще зачепитися гаком, щоб смикнути.

Йому ще здавалося, що варто смикнути, наче колись у молодості, і шопа не встоїть перед його завзяттям і силою.

Уже заніс багра вгору, вже залізний гак вчепився за лату, але несподівано від самого доторку багра спорохнявіла, трухла лата вмить розпалася, війнувши хмарою сірого порохна.

И лише тоді краєчком ока Македон Хрущ запримітив, що за його спиною, у вулиці, хтось стоїть. Сердито обернувся — і впізнав німу Лукію, що тримала в мішечку на плечах нарвану для кролів пашу. Чутка, що прокотилася по Заливанщині, вже докотилась і до його вух, що до німої Лукії повернулася мова.

Чого вона зупинилась біля його обійстя і стоїть?

Подивившись зачудовано на Лукію й недорікувато постоявши з багром напереваги, він круто розвернувся, намагаючись гаком зачепити за провислу на шопі крокву, але кроква була така слабка, а замах такий сильний, що він раптом із багром аж на коліна став, мало не звалившись на спориш.

Лукія з мішком на плечах стояла у вулиці й дивилася крізь віття вишень.

Македон Хрущ залишив багор на землі, а сам незграбно почалапав на край обійстя до похмурої, закутаної в темне, мовчазної Лукії.

Скільки пам’ятає, завжди проходив мимо неї так, наче біля дерева, чи біля криниці, чи біля придорожнього каменя. Гляне чи й не гляне, а що вже змовчить — неодмінно, бо хто ж озивається до дерева, до криниці, до каменя! Згадував про неї лише тоді, коли зустрічав, дивуючись, що вона ще живе на світі, й одразу ж забував. Не важило навіть те, що її син Степан усі останні роки головував у їхній Заливанщині. О, Степан, о, його жінка — вчителька, о, його син — районний міліціонер Вадим та інші діти — в усіх у селі були на язиці, а живої матері, вічно мовчазної Лукії, що сновигала темною тінню, начеб і не було, бо тінь є тінь.

Македон Хрущ підійшов до Лукії, хотів озватися, але язик — наче скрижанів. Бо щоб язик сказав "добридень", коли досі не сказав і разу?! Скільки жили в Заливанщині, скільки здибалися, але добре слово й разу не злетіло, ні.

Хоча невисловлені думки й майнули: "Ну, чого ти, сово балухата, втелющилася — й глипаєш, і чого вісницею біди стовбичиш?"

Лукія, поправляючи, підкинула на худому плечі мішок із зеленою пашею.

— Боже поможи, Македоне!

Хто це сказав?

Сторопівши, Македон Хрущ поглянув аж на Лукіїну спину, мовби хтось озвався до нього — й сховався за спиною.

— Як живеш, Македоне?

З вирячкуватою недовірою прикипів до її снованого-переснованого зморшками обличчя, на якому гострими костомахами випиналися вилиці.

Його язик лежав у роті крижиною.

— Чи не впізнав мене, Македоне?

Хотів головою кивнути, що впізнав, але шия задерев’яніла. Подумки картав себе: і чого підійшов? І чого не сховався в хаті? Вже хотів повернутись і геть податись мовчки, як завжди мовчки проходив мимо неї, та Лукія сказала:

— Либонь, ти пам’яттю постарів, Македоне.

И тоді він оізвався з забобонним страхом:

— А ти мене хіба знаєш?

— Хто ж тебе не знає... І я так само знаю. Македон, хто ж ти.

— Зате я тебе не знаю.

— І не бачив?

— І не бачив ніколи.

— То я нагадаю.— Лукія скинула з плечей мішечок із пашею, поставила біля чорних жилавих ніг, що виглядали з-під рясної спідниці.— А де твій брат Роман?

— Яке твоє діло, де мій брат Роман!..— розсердився, посірівши губами.— Вбило на фронті.

— На фронті, кажеш? Убило? Еге ж, убило, вбило... А хутір Зозульку пам’ятаєш?.. Хутір у лісі?

— Немає вже ніякого хутора, бабо! — скрикнув, а очима повів на залізний багор, залишений біля шопи.

— Тепер нема, а в війну ще був.

Лукія молитовно склала кощаві руки біля грудей.

— Я на Різдво до тітки Василини прийшла на хутір Зозульку, на третій день Різдва. А ви наче по моєму сліду на санях приїхали.

Македон Хрущ усією своєю постаттю наколющився, губи затверділи, а в кутиках губів зав’язалися клубочки білої піни.

— І ти, і твій Роман, і ще троє вас було таких п’яних, що горілка з вух капала, бо ж поліцаї тоді не просихали, а тут іще ж і Різдво, то ви третій день підряд пили.

— Мене там не було.

— Забув? То я нагадаю. Ти найдужче й бив чобітьми Василину та допитувався, де її Михайло. Знали, що Михайло в партизанах, а допитувались та били, аби познущатися. І ще казали ставити на стіл більше горілки, бо Різдво. То Василина й ставила пляшку за пляшкою... Як же тебе там не було, коли хапав мене за груди й питав, чому я мовчу? Були такі п’яні, що й не впізнали мене... Хлопчик у Василини був, три роки сповнилося, звали Грицьком... Ви йому руку відрубали сокирою —на лаві... Отак поклали Грицькову ручку на лаву — й відрубали сокирою.

— Я не рубав...

— Ти писав.

— Де писав? — сопіння рвалося йому з ніздрів.

— А відрубаною Грицьковою ручкою на стіні. Кров’ю писав. Ті нелюди пили й сміялися, а ти писав. Грицько впав, кров із нього ллється, а ти його рукою пишеш, що не хочеш колгоспів і Радянської влади. Василину встрелили, бо рвалася до дитини.

(Продовження на наступній сторінці)