«Прокляття» Євген Гуцало

Читати онлайн повість Євгена Гуцала «Прокляття»

A- A+ A A1 A2 A3

Зоставишся сама у великому, на п’ять кімнат, будинку, Наталя Семенівна спершу завагалася — прибирати чи не прибирати зі столу, коли обід так і не з’їдено. Чим-чим, а Степан завжди любив похвалитися апетитом, на який ніколи не скаржився. Сніданок, обід, вечеря мали бути вчасно на столі, а він вчасно з’являвся до сніданку, обіду та вечері. Авжеж, були відхилення від узвичаєної норми, але в якого голови колгоспу їх не буває. Про чергове таке відхилення в сім’ї чимало говорилося, Степан у мальовничих подробицях розповідав про ті перепони, які склалися в нього на шляху, скажімо, до обіднього столу, а Наталя Семенівна щиро співчувала, знаючи, що її співчуття йому потрібне, що воно для нього має лікувальні властивості. Чоловік не шанував людей, які байдуже ставилися як до своїх харчів, так І до режиму харчування. До хворих він ставився не те що погордно, а просто зневажав, особливо ж зневажав хворих на шлунок, на всякі виразки. Мовляв, самі винуваті, самі себе довели до такого стану. Мовляв, коли ти сам не дбаєш про свій організм, про своє здоров’я, коли ти сам собі ворог, тоді ти байдуже ставитимешся й до дорученої тобі справи, до співробітників. А коли йому доводилося зустрітися з людиною, що зналася на стравах і любила поїсти, яка тямилася на марках вина чи коньяку, але нітрохи не зловживала, зберігаючи у цьому такий необхідний здоровий глузд,— Степан Андрійович не приховував свого захоплення, а потім і не забував, згадуючи за будь-якої слушної нагоди, нітрохи не сумніваючись, що така людина по-справжньому шанує себе, як найзацікавленішу міру справжніх цінностей у цьому світі, що така людина ніколи байдуже не поставиться до дорученої їй справи, до співробітників. І ще не сумнівався Степан Андрійович у тому, що не тільки він зумів по достоїнству пошанувати когось, але й його по достоїнству пошанували, тому-то після зустрічей із такими людьми сповнювався ще дужчої, ще невитравнішої самоповаги, необхідність у якій відчував завжди...

Отже, Наталя Семенівна вагалася прибирати посуд зі столу так, наче хазяїн, який несподівано вискочив із хати, ось-ось повернеться назад, статечно всядеться на своє місце на покуті, на якому ніхто ніколи не смів сідати, й доїсть страви — з належним пошануванням страв і самого себе.

Хоч і знала, що начебто не повинен повернутись, а чекала.

А потім зрозуміла, що чекає на звук мотора машини.

И тільки подумала про звук мотора, який мав би долинути з двору, і тоді б вона переконалася, що Степан Андрійович поїхав до матері, як до кімнати долинув сигнал клаксона. За першим сигналом, різким і коротким, долинув другий сигнал, протяжніший і вимогливіший. Хто б міг сигналити? Невже чоловік? Але чому він досі не завів машину й сигналить?

Коли йшла через веранду, знадвору долинув третій сигнал клаксона, який начебто сам захлинувся від свого безсилля.

По крутих приступцях ганку вона заквапилася до відчинених навстіж дверей гаража. Побачивши хазяйку, на хатньому причілку, під блискучою цинковою ринвою, звелась руда німецька вівчарка Травіата й заскімлила.

Довгі чоловікові ноги двома нерухомими колодами стриміли з "Волги", й Наталя Семенівна відчула не те що занепокоєння, а напад раптового страху.

— Степане! — покликала з дверей гаража.

Але мовчав навіть клаксон, який досі клично озивався кілька разів.

Сірі чоловікові очі застигли на нерухомому обличчі двома болісними безхмарними калюжками. Він напівлежав на передньому сидінні, незграбно виставивши ноги з машини, праву ' руку тримав на кермі, а ліву — на грудях.

— Що з тобою? — скрикнула.

— Наталю...— Його повні губи ледь ворухнулися.— Серце...

Пальці лівої руки кволо здригалися на вилозі літнього сірого костюма.

— Що з тобою? — повторила, остерігаючись уголос висловити свій здогад про недугу.

— Мабуть, інфаркт... Я відчинив машину — і зразу схопило.

— Мовчи! Тобі не можна говорити! — злякалася вона.— Мовчи. Тобі треба в ліжко.

— Завези мене в район... У лікарню.

— В який район? У яку лікарню? Тобі потрібен спокій і постільний режим.

— У район,— попросив безсило.

Знала, що не попросив, а таки наказав, наказав, але ж сили не вистачило, ось і вийшло хворе благання.

И тоді вона злякалася ще дужче, бо Степан Андрійович ніколи нічого не просив, а завжди наказував і вимагав. Отож,

вимагав і наказував зараз, цієї важкої для себе хвилини. Значить, мусила слухатися. І все ж...

— Може, подзвоню по телефону і викличу "швидку допомогу"?

— На-талю...

Допомогла йому вмоститися на передньому сидінні, сама — поряд умістилась якнайобачніше.

  • Я тебе кликав... кликав...

її ранив його хворобливий, тремткий голос, сповнений болю. З гаража викермувала на подвір’я, тут розвернулася — й за металеві ворота. Хотіла за воротами вийти, щоб узяти на замок хату, щоб і ворота зачинити, але через мить уже зніяковіла від свого мимовільного бажання, адже до району машиною не так і далеко, а тут дорога кожна хвилина.

У дворі скімлила руда вівчарка...

Чомусь не могла повірити, що в чоловіка сердечний напад. І ніколи не скаржився на серце, навіть посміювався з тих, що звикли хапатися за серце. Може, сьогодні зранку мав такий колір обличчя, який би викликав занепокоєння? Чи, може, погляд очей? Та ні. І на обід приїхав у доброму гуморі, сам сказав, що збирається вола з’їсти.

На виїзді з села Наталя Семенівна поглянула праворуч і ген-ген удалині, за рудими чагарями, на белебні, край болота запримітила стару Лукіїну хату, що біліла під вишнями.

Степан Андрійович напівлежав, дивлячись у вітрове скло і, мабуть, бачачи літнє стомлене небо над польовою дорогою.

Як він здивувався, коли почув про матір, до котрої повернувся дар мови.

Тепер от, сидячи біля чоловіка в машині і кваплячись до району, вона здивувалася з його недавнього здивування. Хоча — як йому було не здивуватися, почувши таку новину! Мати заговорила... Намірився негайно поїхати до неї, тому-то й не-дообідав, а тепер — удвох мчать до районної лікарні. Отже, так вразила, так приголомшила звістка? Мабуть, так вразила, так приголомшила. А чи в цьому наглому серцевому нападі немає вини і її, Наталі Семенівни? Авжеж, є. Та чи могла вона вгадати, чи могла передбачити!

І від докорів сумління у неї самої заболіло серце.

— Бабусю! Бабцю! Бабусенціє! Ви заговорили? Тож говоріть, говоріть!.. Ну, говоріть!

Баба Лукія з пучком трави спинилася біля дерев’яних кліток, із яких через дрібноячеїсту металеву сітку виглядали пухнасті сірі кролі, ждучи на корм.

— Не впізнаєте? Дивно! Я ваш внук Вадим!.. Ну ж, говоріть!

— Хто ти?

— Внук ваш Вадим... Говорите! Славно говорите!

— Ага... Та знаю, що внук... Вадим?

— Вадим! Хіба не схожий на батька? Схожий!

Дебелий внук Вадим начебто й справді вдався щелепастим

обличчям у свого батька. Чорне цупке волосся то одним свавільним пасмом, то другим неслухняним пасмом вихоплювалося з чуба, зависаючи над чолом, і він різким рухом голови— назад і трохи вбік на праве плече — повертав гойдливе пасмо до чуба.

— Ось я вас поцілую!.. Говоріть!.. Скільки ж намовчалися!

Поцілував Лукію в ліву запалу щоку, поцілував у праву, поцілував у холодний лоб.

— Віддавайте траву, допоможу й кролів погодувати.

Забрав у баби віхоть трави, спритно розтицяв через сітку перед кролями, які дружно накинулися на корм.

— Хто ти такий? — нарешті озвалася Лукія.

— Таж кажу, що ваш онук Вадим! Що ж тут незрозумілого? Зрозуміли? І на свого батька схожий, подивіться.

— Ага, внук Вадим,— протяжним роздумливим голосом проказала вона.

І дивилася уважними, невсміхненими очима.

— Як зустрів у райцентрі матір, як почув од неї, що ви заговорили — й відразу до вас, більше й слухати її не став. Бо чого маю слухати матір, якої вже так наслухався, що й вуха пов’яли. Краще вас послухаю, бо не чув ні разу. Ну, говоріть, бабо, говоріть, а я послухаю! Мовчите? А-а, знаю, знаю! Мати ще сказала, що до вас дар мови повернувся, але ви мову забули, що вас треба вчити мови, правда? Що до вас тільки повертається пам’ять разом із мовою, правда? І чим швидше до вас повернеться мова, тим швидше й повна пам’ять повернеться, правда? Ну, то я вас навчу мови, щоб і пам’ять повернулася. Ви не повірите, як я хочу, щоб до вас швидко повернулася пам’ять.

Вадим говорив, —як співав.

Лукія мовчки слухала, очі її зоставалися далекі й холодні.

— І не тільки я вчитиму вас, а й Жанна... Жанно! — обернувшись до "Жигулів", на яких приїхав, голосно покликав: — Ходи-но познайомишся!

З салатового кольору машини, що стояла за ворітьми, зграбно вибралася струнка, зодягнена в вишневі вельветові штани молода блондинка з густо підмальованими бровами та віями над синіми, по-дитячому беззахисними очима.

— Твоя жінка? — поспитала Лукія.

— Ну, так уже відразу й жінка! — засміявся Вадим.— Але ваша вчителька. Ми з Жанною вдвох учитимемо вас мови. Правда, Жанно?

— Так, так,— слухняно відповіла блондинка, й навіть щось сором’язливе майнуло в ї! безмежно розплющених очах.

Вадим поклав одну руку Жанні на плече, дівчина притулилася до нього, пускаючи бешкетливих бісиків із глибини зіниць.

(Продовження на наступній сторінці)