«Прокляття» Євген Гуцало

Читати онлайн повість Євгена Гуцала «Прокляття»

A- A+ A A1 A2 A3

А чи всі колгоспні роботи — хай то до війни, хай то після війни! Звісно, що не тільки жіночі, а й чоловічі, бо, здається, був наступив такий час, що всі роботи поставали жіночими, коли мало тих чоловіків повернулося з фронтів. Либонь, якби поставили в кузні з молотом біля ковадла — не тільки не відмовилася б, а й упоралася б, навчившись порядкувати і з металом. Так само біля колгоспного бугая впоралася б і по теслярському ремеслу не підвела б, а посадили б на трактора — сиділа б, орала б землю у хвищу, висотуючи жили з тіла.

Але найбільше довелося помучитись на цукрових буряках. І на корівнику дояркою, і на свинарнику свинаркою, і на пташнику пташницею. Чи зимою зерно в холодній коморі перевіювала, аж кості дубіли, крижаніючи. Як запровадили були в їхніх краях чумизу, то й чумиза не обминула її долю. Так само як згодом не обминула її долю королева полів, себто кукурудза. І торфоперегнійні горнятка не обминули так само її долю, і ще всяка всячина, яка налинала так, як нагла буря, й наглою ж таки бурею канула в небуття.

Та найдужче впомку їй — цукрові буряки.

Чи не тому, що голова колгоспу в сутужні післявоєнні роки для обробітку цукрових буряків у їхній Заливанщині організував хор-ланку?

їхній хор-ланка шарував буряки сапами. Проривав і шарував із року в рік сапами. А бур’яни росли високі, росло бур’янів багато й густо. Поки той довгий-предовгий рядок із краю в край доглянеш, то й сонце в потилицю напече, аж памороки паморочаться, й комарі та мухи накусають, що живого місця на тобі нема. Чекаєш того перепочинку та ковтка теплої води з пляшки, наче порятунку від бога. Від куряви хоч як запинайся хусткою чи не запинайся, однаково з голови до п’ят усі чорні, лише зуби зблискують білі в жінок. І не до співів, і не до жартів, бо кожній на думці тільки одне: коли вже той день до вечора, коли вже ділянку доб’ють.

Але на огляди художньої самодіяльності, на районні олімпіади народних талантів голова колгоспу хор-ланку виставляв. А ще їхній хор-ланка співав і на виставках досягнень у сільському господарстві. Ці виставки досягнень відбувалися щоосені в районі, колгоспи привозили хто що — і відгодованих свиней, і коней, що землю під собою били підкутими копитами, і снопи жита, пшениці та проса, і повні мішки гороху та гречки, і цукрові та кормові буряки, і яблука та груші. їхній хор-ланка співав біля досягнень із їхньої ж Заливанщини й співав:

Із-за гір та з-за високих Сизокрил орел летить...

Щоправда, на виставці досягнення з їхнього колгоспу не всі були колгоспні, хоча й не гірші поміж інших досягнень на виставці. Щоб не осоромитися, голова колгоспу наказував колгоспникам приносити все найкраще із своїх хазяйств, і вони, звісно, приносили. Тому-то їхня Заливанщина привселюдно могла похвалитися найрум’янішими та найсоковитішими яблуками і грушами, велетенськими гарбузами, неймовірних розмірів соняшниками, золотим литвом качанів кукурудзи, добірною картоплею. Не кажучи вже про квіти, бо й квітів люди не шкодували зі своїх дворів, знаючи, що голова колгоспу віддячить — чи гички випише саме тобі, а не комусь іншому, чи соломи виділить, коли доведеться покрівлю на хаті перекривати, чи накаже бригадирові дати коней у першу чергу, щоб привезти торфу з торфовиська чи палива з лісу.

Хор-ланка співав біля досягнень із Заливанщини:

Льотом сталінським орлиним всім осяює він шлях...

У червоних чобітках, у запасці, у вишитій сорочці, у барвистих биндах, що різнобарвно гадючилися в чорному, галчиного крила волоссі, з паперовими квітами в биндах, співала в хорі-ланці і Лукія.

Як співала? Власне, співав хор-ланка, бо в кожної жінки таки був голос, та й яка ж то українка, котра не співає! А Лукія поміж інших жінок лише розтуляла та стуляла рот. Щоправда, розтуляла і стуляла рот вона так, що ніхто й запідозрити не зміг би, співає чи не співає ця вродлива смаглява жінка. Співає, ще як! Адже такий гарячий рум’янець пашить на щоках, адже так мило й проникливо дивляться її карі очі, адже так ревно перехиляє голову то на ліве, то на праве плече. І, звісно, чи не кожному здавалося, що поміж інших натхненних голосів чують і її лагідний голос, і не одному здавалося, що поміж інших голосів її голос чи не найсердечніший та найчарівніший.

На вершини всі ми линем, сонце променем в очах...

І не могла вона відмовитися від тих хорових співів: без неї, виявляється, хор-ланка розпадався, вже переставав бути хором-ланкою.

Під час тих співів Лукія впала в око районному начальству, оте районне начальство пропонувало заливанщицькому голові колгоспу висунути голосисту буряківницю на активістку, аби з трибуни всяких нарад і зльотів ділилася трудовим досвідом, але голова колгоспу зумів якось викрутитися, Лукія так і не потрапила на жодну з трибун ані в районі, ані в області.

— Наталко, що з тобою? — допитувався за обідом Степан, прискочивши машиною з колгоспу.

— А-а, ти не повіриш, коли скажу,— метушилась Наталка по хаті, хоча навіщо метушитись, коли обід на столі, спокійно їж разом із чоловіком.

— По роботі щось?

Наталка, себто Наталя Семенівна, вчителювала у їхній сільській школі, у середніх класах читала дітям хімію, зоологію та ботаніку.

— Значить, так, Степане Андрійовичу...

Вона зупинилася посеред хати, її виразисті карі очі світилися глибоким смутком, який завжди так розчулював чоловіка, примушуючи його сповнюватися мимовільного жалю-співчуття до Наталки.

Вловивши незвичайність миті, він випростався за столом дебелою постаттю, аж зарипів стілець.

— Тільки, Степане Андрійовичу, не втрачай рівноваги.

— Мене так просто не вибити з рівноваги.

І хоч очікував на її річ, та все ж таки, вона це бачила з виразу настороженого обличчя, наперед побоювався довідатися негадане й неждане.

Вона молитовно склала руки (колись, іще в молодості, й так само ще тепер він розчулювався на цей жест) і сказала:

— Я сьогодні була в матері... Занесла харчі...

— То й що? — нетерпляче обірвав, і кутики його губ владного малюнка сіпнулися дражливо.

— Мати Лукія заговорила.

Тепер пильно дивилася на Степана, що сидів за столом.

Він відклав ложку, звівся. Високий та громіздкий, мало стелі не сягаючи крупно виліпленою сивою головою, здавалося, він зараз прожогом вискочить із-за столу й побіжить

кудись, бо йому нагально треба кудись бігти, десь бути, тільки не вдома.

— Як заговорила? — злетіло.

— Як усі люди.

— Ти... ти... сама чула?

— Чула так, як тебе чую.

Степан важко підійшов до неї, узяв II смагляве обличчя в лещата міцних долонь і стиснув так, як стискують на стиглість кавун.

— Ти... ти... знаєш, що ти говориш?

— 3-з-зна-аю...— надсадно видушила. А коли відпустив її обличчя, відсапалася й сказала: — Мова повернулася ні з того, ні з сього. Я зовсім не сподівалася, що вона заговорить, а як почула — мало сама не збараніла, язик віднявся. Мова' ще тільки повертається... Знаєш, мабуть, у неї і пам’яті не було, пам’ять теж повертається.

— Чому ти про пам’ять так?..

— Чому? Бо раптом спитала, хто я така. Ми ж не так рідко зустрічаємося, повинна б не забувати, а тут — забула. Я сказала, що невістка, а вона якось так недовірливо дивилася, наче я обманюю її.

—— А може... а може, вона завжди вміла говорити? А перед людьми лише прикидалася? І перед нами прикидалася?

— Свят, свят, Степане, що з тобою? І чого б це мати Лукія придумувала для себе таке горе? Не придумувала, горе справжнє.

— А як знову пропаде мова в неї?

— Хай господь боронить. І подумалося ж тобі таке! Маємо радіти, що говорить, хай говорить... Куди ти? А хто пообідає за тебе? Усе прихапцем та прихапцем, і не поїси по-людському.

— Не вірю, ото піду й" сам подивлюся. Так хочу з нею говорити. Адже завжди мовчала. Адже я син материн — і ніколи не говорив із матір’ю, голосу її не чув.

— Чого такий зворохоблений, Степане? Заспокойся. Не треба так нервувати. Радій потихеньку, що дар мови повернувся.

— Та радію... Радію так, аж плакати хочеться.

— Авжеж, це вже така радість, що не хочеш, а заплачеш.

— Не повірять люди, ніхто не повірить!

— Повірять. Почують — і повірять, бо ще не в таке вірять.

— Може, мати і в мене спитає, хто я такий?

— Може, й спитає, коли забулась...

— Господи, про що ж із нею говорити?

— Хіба для рідної матері не знайдеш слів? І рідна мати знайде слова для тебе, вже якось порозумієтесь.

—1 А може, вдвох підемо до неї?

— Та не бійся, зовсім перестрахопудився, йди ж до матері, йди.

(Продовження на наступній сторінці)