— Прийшов, Лукіє, позалицятися до тебе!
І тицяв їй пляшку з горілкою та склянку.
— Ой, відчепися, Марку, з горілкою та залицянням.
— А ти бачила, хто недавно порядкував у твоїй хаті, а тебе не було?
— Здогадалася, що ти.
— Неспроста ж порядкував, по-хазяйському!
Тицяв склянку з горілкою, то закропилася, і Марко Субота коло неї також закропився, обійняв рукою за плече:
— Хіба ми з тобою не молодий із молодою?
І знову їй налив, і мало не силоміць вилив до рота.
— Без молодого проживу, ти знаєш, Марку.
— А живим про живе думати... Славно співаєш, Лукіє, ану ще затягни.
І послухалася-таки шалапутного Марка Суботу, заспівала:
Ізбий, вербо, сімсот квіток ще й чотири,
тільки мені не збивайте молодої, що зо мною заручилася...
— Ох і пісня! Де чула, від кого перейняла? Нема тепер таких пісень, нема! О, чуєш, як реве оркестр, як електрика кричить? Мають люди співати, а не електрика, а не машини. Так, як ти, Лукіє.
П’яні сльози блищали в його очах, від випитої горілки тепер йому було море по коліна, тепер йому Лукія здавалася вродливішою за молоду.
— Чого тут ховаєшся, га? Ходім та їм заспіваєш. Хоча й не варті твоєї пісні, а заспіваєш.
— Не піду,— мовила.
— Як то не підеш?
— Куди ж мені співати? Ніколи не співала... Співала сама в собі... Де в мене той голос?
— Сама в собі співала? — аж присікався до неї Марко Субота.— Значить, отакі пісні — й сама в собі? А для всіх жалко? А всі нехай оту гаркотняву слухають?
— Засміють мене, Марку, за мій спів... Що скажуть? Скажуть, у неї син Степан лежить у лікарні, а вона по весіллях вештається, голосу нема, а вона співає. Е-е, вже краще я отут-о посиджу.
— Та в тебе голос! Ти ще сама голосу свого не знаєш! Та їм позаціплює, як тебе хоч раз почують.
Марко Субота мало за плечі не випихав її за двері, а їй усе здавалося, що випив чоловік — ось і лукавить. Скільки вона переспівала в собі, не маючи голосу, переспівала так, що ніхто не чув, і сама не чула голосу свого, пісні своєї. І щоб зараз ото вийти — на велелюддя, на весілля? Як вона заспіває? Перед ким заспіває? Та й не дадуть їй співати, адже оркестр покликано з заводу, адже магнітофон горлає. Не дадуть їй, не дадуть, і не осмілиться, адже там усе молодь, у них і танці, і співи. І їй, старій бабі, потикатися до молоді? Та хай цей п’яний Марко Субота западеться. То завжди тихий, наче миша в шпарці, а тут колотиться, шукає пригод, то знайде, звісно, а навіщо ото їй пригоди-співи?
Приїхавши в Польову Лисіївку, підозріливо приглядалася до кожної жінки, що йшла дорогою. В цьому селі раніше бувала тільки проїздом. Авжеж, знала кількох учителів місцевої десятирічної школи, проте зустрічатися зараз із ними не було найменшого бажання. Добре, що канікули, отже, вчителі можуть бути у від’їзді, хоча сільські вчителі не дуже роз’їжджаються по відпустках зі своїх домівок: і грошей жаль, і клопотів домашніх багато назбирається на літо.
Знала ще голову місцевого колгоспу Макара Онисимовича Варенуху, заїжджав колись до них у гості в Заливанщину. Згадала опецькувате, завжди нахабно всміхнене обличчя Варенухи, який полюбляє і застолля, і сальні оказії, і непристойні анекдоти,— й сором опік її душу. Мабуть, знає. Не може такого бути, щоб не знав. Адже, Таня — таки агроном у його колгоспі. В селі з жодною таємницею не сховаєшся, в селі всі знають усе. Та й, либонь, не один раз доводилося зустрічатися з Степаном у своєму селі, в Польовій оцій Лисіївці.
Та ще приглядалася до дітей, що траплялись назустріч її машині. Дівчата мало цікавили, а от від хлопців її меткий зір не міг відірватися.
Що її сюди привело?
Що тепер має чинити?
Розгублена, спинила машину біля ставу, неподалік від греблі, де купалися засмаглі дітлахи, збиваючи на поверхні води сяйливі вихори бризок. Може, оцей? Може, оцей довгоногий, можна полічити хребці на спині, в чорному колючому чубі мерехтять краплини, й самі очі на вилицюватому обличчі схожі на дві краплини смоли?
Наталя Семенівна відчинила дверцята машини й поманила хлопчину рукою. Хлопчина підійшов, дивлячись весело та безстрашно.
— Як тебе звати? — запитала.
Запитала — і в горлі став клубок від хвилювання.
— Мирон,— відповів.
— Я з редакції,— знайшлась на пояснення.— А як звати твою матір?
— Оксана.
Зітхнула полегшено, проте раптовий клубок від хвилювання у горлі не зник.
— А ти агронома Тетяну Йосипівну знаєш?
— Хрущиху? — засміявся.— Знаю.
— А тут біля греблі її хлопців нема?
— Нема.
И вона знову чомусь зітхнула полегшено.
— Ти покажеш мені, де живе Тетяна Йосипівна?
Хлопчина охоче згодився, гайнув на берег по штани та сорочку й скоро вже сидів у машині, відсапуючись та застібаючи пряжки на балетках.
Цікаво, чому він засміявся, назвавши Хрущихою їхнього агронома?
— А Грицька зараз удома нема,— озвався.
— Якого Грицька? — здивувалася.
— Ну, старшого сина Тетяни Македонівни. Він служить в армії.
— В армії? — І мусила збрехати: — Авжеж, я знаю, він служить в армії.
— Спиніть машину, ген їхня хата,— мовив хлопчина, вискакуючи на дорогу. І вже з дороги крикнув: — А Степан зараз удома!
"Який Степан?" — мало не зірвалося їй з язика, але зуміла стриматися.
Ошатний цегляний будиночок, сяючи сивою цинковою покрівлею, стояв на горбку під молодими яворами.
Відчинивши хвіртку, Наталя Семенівна ступила на широке обійстя, по якому походжали зморені спекою, ліниві голуби. До голубої веранди вела біла цегляна доріжка, наче запрошуючи йти далі, проте гостя очікувально зупинилася посеред обійстя. Може, побоювалася несподіванок? Будиночок німував, привітно дивлячись ясними вікнами.
Раптом із-за причілка, з-за кущів аґрусу та смородини, долинуло несподіване поскрипування — й виїхала коляска на трьох високих колесах.
На якусь коротку мить коляска зупинилася під гіллястою розквітлою мальвою, а потім хутенько, порипуючи, покотилася до Наталі Семенівни.
— Здрастуйте! Ви до кого?
Привітався підліток, який сидів у колясці, тримаючись однією рукою за важіль управління, а другою рукою тримаючись за шатун, з допомогою якого приводив коляску в рух.
— Я до вас.
А в думках прикидала: "Скільки ж йому років? Мабуть, одинадцять-дванадцять. Його брат Грицько вже в армії... Отже, років дванадцять... Господи, коли ж це почалося?.. Господи, і скільки все це триває?"
— Матері немає, вдома я сам.
— Ти Степан?
— Я Степан.
"Могла б і не питати, чи Степан переді мною. Адже неспроста названо так, а на честь батька. Справді, схожий на
батька — такі самі губи, ніс такий самий і лоб такий самий. І навіть голос — глибокий, грудний, хрипкуватий".
— А Грицько схожий на тебе?
— Ми обоє схожі.
"Раз в армії, значить Грицько здоровий. І, либонь, достеменно такий, як Степан, коли ми з ним познайомилися в Києві. Самовпевнеиий і вродливий! Усі дівчата в моєму гуртожитку ладні були кинутись йому на шию, а він і не дивився на них. А може, тільки вдавав, що не дивився?"
—і Я приїхала з редакції,— мовила, і їй чомусь важко далися ці слова, хоча, здається, мала б звикнути до своєї брехні.— Хочу написати до газети про ваш колгосп у Польовій Лисіївці, заодно й про твою матір, про агронома.
Степан щиро всміхнувся, почувши, що ця приїжджа жінка хоче написати про його матір до газети.
— О, пишіть,— сказав.— Мама додому прийде ввечері, вона в колгоспі.
— А ти хворієш?
— Хворію. У мене поліомієліт.
— А вчишся?
— Вчуся. Тепер у мене канікули, як у всіх.
Наталя Семенівна здивовано відзначила, що в грудях її немає й крихти неприязні до цієї дитини в інвалідній колясці. Адже була готова до вибуху такої неприязні, а її не було. Відчувала тільки жалість. Може, тому, що цей хлопчик був сином Степана Андрійовича? Не могла б до ладу з’ясувати, але жалість стискувала її серце.
— І як ти вчишся?
— На відмінно.
Так, до цієї зустрічі вона була не готова. Не сподівалася зустріти хлопчика, хворого на поліомієліт. Скільки довір’я, скільки ласки в його виразних, чорних очах! Це б пак, адже хочуть добре слово написати про його матір, яку він любить. І як тільки вона доглянула двоє дітей? І як вона доглядає хворого? А робота в колгоспі? А домашнє господарство? Адже ні з ким не зв’язала своєї долі, адже вона жила й живе сама. Як терпіла й терпить важкі обставини? Мабуть, лише в ім’я любові. Мабуть, лише любов допомагала і допомагає їй. Любов до Степана Андрійовича.
Господи, адже це — роки любові, багато років любові!
Ні, до цієї зустрічі вона була не готова, в своїй уяві малювала зовсім іншу зустріч, із матір’ю, з Хрущихою.
Скільки дивилася на хлопчика, а в думках їй одне крутилося. И відчувши, що несила більше стримуватися, запитала:
—— А ти любиш свого батька?
Здавалося, що він спохмурніє на виду, але Степан спалахнув усміхом:
— Люблю!
Зважувалась на наступне запитання — й таки зважилася:
(Продовження на наступній сторінці)