Каково ж видеть ту же самую безобразную нищету в стране, текущей млеком и медом, как, например, в этой землице благодатной? Отвратительно! А еще отвратительнее встретить между этой ленивой нищеты обилие и при обилии отвратительную грязь и невежество!"
Вгадали автора розлогої цитата? Тарас Шевченко. Повість "Варнак". Кобзар не власною волею побував у краю, про який пише. Ось таку "білу Арапію" він побачив.
Річ у тім, що будь-яку "білу Арапію" з фатальною неминучістю будь-коли перетворювано ось на таку російську "білу Арапію", на таку — й не інакшу, й містична історія — це неодмінно російська "біла Арапія" — така й не інакша.
Д. Лихачов: "Нельзя уйти от самих себя..." А хочеться, по-справжньому хочеться. Правду сказав поет: "Умом Россию не понять, аршином общим не измерить". А жаль. "В Россию можно только верить". Вірити? Але ж вона всім довела, й самій собі довела, що вірити в неї не можна. На превеликий жаль.
1994
ОРГІЯ, АБО Ж ЕФЕКТ МУХОМОРА
І. Хмільні напої на Русі — з сивої давнини, з ритуалів і традицій, з державної і побутової атрибутики. П'яним ритуалам, цим хмільним традиціям, цій нетверезій атрибутиці вірно служили, били та били поклони скляному божкові, — й ревне поклоніння невситимому й завжди спраглому божкові, що спільно зі своїми вірниками складало нерозривну двоєдину суть, багато додає до характеристики й розуміня "безодні" (Ф. Достоєвський) народної душі.
Іноземці, що прибували в Московію, неминуче мали прилучитися до цього ритуалу, пошанувати традиції, "возалкати" з чаші звичаїв. Венеційський посол Амброджо Контаріні (був у Москві в 1476— 1477 роках) розповідає про аудієнцію у великого князя Івана III. Після необхідних протокольних пошанувань йому піднесено велику срібну чашу, повну медового напою, і сказано, що государ наказує осушити її всю і дарує йому цю чашу. Такого звичаю, мовляв, дотримуються тільки в тих випадках, коли хочуть виявити вищу честь послу або ж кому іншому. Одначе йому було важко випити таку кількість — адже там було дуже багато напою! Випив лише четверту частину, а його величність, помітивши, що венецієць випити більше не годен, і наперед знаючи про це його невміння, повелів узяти в нього чашу — і вже порожню повернути йому.
Хитрий венецієць легко відбувся. С. Герберпггейн розповідає, що під час першого посольського строку в Москві інколи вони у государя Василя III Івановича "обідали навіть упритул до першої години ночі". На прийомах подавали різні напої — мальвазію, грецьке вино й навіть всілякі меди. Государ на знак особливої своєї милості пригощав послів зі своєї чаші. Посол від Габсбургів зазначає, що взагалі на розв'язання сумнівних справ чи на пиятику вони витрачають цілий день і розходяться тільки з настанням темряви. Після високих аудієнцій іноземних послів супроводжувано до гостиних дворів, і цей чиновний супровід заявляє, що йому доручено зостатися й повеселити послів. Приносять срібні чаші й багато посудин, кожна з певним напоєм, і всі стараються, щоб "зробити послів п'яними, а вони прекрасно вміють запрошувати людей до пиятики, і, коли в них нема іншого приводу до випивки, вони починають нарешті пити за здоров'я цесаря, брата його, государя і нарешті за благополуччя тих, хто, на їхню думку, наділений якимись чеснотами та почестями..." І т. д.
А ось проводжають із Москви до Персії голштинця Адама Олеарія — це вже друга чверть XVII століття. Гофмейстер Борис Іванович Морозов супроводжує по річці Москві у маленькому човні, далі пересідає у великий до іноземних послів і п'є з нашими дворянами майже до ранку, після чого він, зі сльозами на очах, сповнений любові й вина, попрощався з ними.
В Адама Олеарія, дипломатичного представника німецького князівства Голштинія у Росії, в його "Описі подорожі в Московію" (цей опис зажив колись заслуженої популярності) знаходимо, що монастирські служки "охоче дають себе пригостити добрим друзям, так що інколи доводиться везти їх п'яними з домівок у монастир", що "серед простого народу кращими ліками є... горілка і часник". Звичайно, так лікувалися ще до приїзду в 1633 році спостережливого й переконаного протестанта Олеарія — так лікуються й тепер. Чи раніше в Росії (а не тільки, скажімо, в часи Андропова чи Горбачова) велася так звана антиалкогольна боротьба? Адам Олеарій засвідчує, що велася. Він сам бачив 24 вересня 1634 року публічну екзекуцію, застосовану до порушників указу великого князя продавати тютюн і горілку. Оголених, їх нещадно били канчуками, які різали, наче ножі, і після кожного удару рясно бризкала кров. Кількох забили на смерть. Торговцям горілкою на шиї прив'язали пляшки, зв'язали руки по двоє, далі з побоями вигнали з города, потім знову пригнали до Кремля".
Варварська боротьба, варварські методи — як у тодішні, так і в недавні часи, їхня ефективність не те що нульова, а завжди з історично відчутним знаком мінус, ще одна вражаюче колоритна картина отієї зафіксованої Ф. Достоєвським "безодні" російського менталітету, від якої ніколи й нікуди не подітися, бо так судилося, бо така не зовсім і загадкова містика психіки, чиї параметри начебто не піддаються визначенню, та як же не піддаються, коли піддаються, хіба що не дуже в приємних конкретних характеристиках.
II. Церковний собор, скликаний у 1551 році, знано як Стоглавий, а його сто остаточних рішень пойменовано "Стоглавом". На соборі цар Іван IV питав, а церковники відповідали. Прозвучав царський докір, що йдуть у монастир, "чтобы всегда бражничать". Невидимий зелений змій весь час літав на Стоглавому.
Говорилося не про те, що слугам Божим не можна пити, — осуджувалося зловживання. Мовляв, з давніх-давен монасі шанували хмільні напої, славлячи Вседержителя, пили розумно — одну чашу, дві чаші, три чаші, бо знали міру, а теперки по обителях монасі не знають ніякої міри: "аще имеем питие пьянственное, не можем воздержатися, но пием до пьянства". Собор заборонив "гаряче вино" (горілку), дозволив виноградні вина. Було ухвалено, щоб церковнослужителі "не билися и не лаялися и не сквернословили и пияни бы в церковь а во святой олтарь не входили, и до кровопролития не билися", бо ж Стоглавому було відомо, що церковнослужителі "в церкви всегда пьяни и без страха стоят и бранятся и всякие речи неподобные всегда изо уст их исходят", "в церквах бьются и дерутся промеж себя".
Хто ж тоді чи тепер осмілився б сказати, що Стоглавий собор 1551 року — це криве дзеркало, в якому упереджено відображено колективну парсуну релігійної братії? Відомо ж бо: "неча на зеркало пенять, коли рожа крива".
Цар Іван IV на Стоглавому говорив: "Старец на лесу келью поставит или церковь срубит да пойдет по миру с иконой просити на сооружение. У меня земли и руги просит. А что собрав, то пропьет". Не думається, що хворобливо підозріливий цар перебільшує, видаючи поодинокий випадок за повальне явище: мабуть, незчисленна кількість подібних випадків і творила явище, інакше б самодержець не говорив про це на соборі.
Відомо, що в Олександрівській слободі, яку можна вважати за царську резиденцію, було створено — зі складу опричників — братство монахів, так званий опричницький монастир. За свідченням іноземців, тут "каждому подается еда и питье, очень дорогое и состоящее из вина и меда". Братчики-опричники зловживали всерйоз, до знемоги. У натхненно-екзальтованих зловживаннях Іван IV не пас задніх. Після зловживань — екстаз і екзальтація знеможливих богослужінь. За свідченням тих самих іноземців: "Все, что ему приходило в голову, одного убить, другого сжечь, приказывает он в церкви". З церкви государ ходив у катівню, з катівні — знову повертався в церкву. "И есть свидетельства, что никогда не выглядит он более веселым и не беседует более весело, чем тогда, когда он присутствует при мучениях и пытках до восьми часов".
Під час хмільного застілля цар — о, ця знаменита широчінь російської вдачі, безмежність загадкового російського характеру – міг собі дозволити й ось такий веселий жарт: "у нападі буйних веселощів Іван IV облив якогось опричника вогненними щами і, милосердний, — щоб полегшити страждання бідоласі, який конав від опіків, — заколов його ножем, і тим часом молодецьке застілля тривало... А ще володар втішався й іншими забавами, поміж яких особливо шанував таку: людину, яка підлягала осуду, зашивали в ведмежу шкуру — й цькували собачою зграєю до смерті".
(У своїх відомих "Записках про московитські справи" С. Герберпггейн так писав про його діда, великого князя Івана ПІ: "Во время обеда он по большей части до такой степени предавался опьянению, что его одолевал сон, причем все приглашенные были меж тем поражены страхом и молчали... для женщин он был до такой степени грозен, что если какая из них случайно попадалась навстречу, то от взгляда его только что не лишалась жизни").
(Продовження на наступній сторінці)