М. Шелгунов — романтик і співець цього фатуму, так само як і С. Соловйов та іже з ними. Величава помпезність у візіях забутого літератора, і, приписуючи всім великоросам патріотизм особистого самолюбства, отже, очевидно, й самому собі, він водночас щиро похваляється ще й своїм великодержавницьким патріотизмом. Він цілком справедливо пише, що у великоросів дуже СИЛЬНИЙ культ особи, у них у крові неодмінно стояти перед ким-небудь на колінах або ж вимагати, щоб стояли на колінах перед ними. Тобто це та "безодня" в крові, котра завжди зостається рабською, але для свого енергетичного підживлення постійно потребує чужої крові, цей немеркнучий вампіризм обов'язково прагне інших перетворити на своїх рабів. При цьому історик змушений зізнатися: що ж стосується совісті й честі, то ці поняття не те що в них не існують, але вони перебувають поки що в стані "неповного розвитку". Але ж — величава помпезність візій літератора-патріота! Процитую вибірково, більш-менш дослівно... Життя відкочується з півночі на південь. (А не на захід, бо тут цьому життю дають по фізіономії, і не тільки ж на схід, куди хочеться — не хочеться). Життя тут створює нові центри, колонізує пустелі, рветься на простір, прагне звільнитися від будь-яких пут і скластися за якимось новим, гігантським масштабом, який у внутрішній Росії не тільки не бачений, а й неможливий. Якщо й далі так піде, то на півдні й південному сході виникне ще небувала промислова Росія. Так, життя відкочується від російської негостинної і холодної Півночі, від її непродуктивних тундр і боліт, які вимагають неймовірних зусиль, щоб обернути їх на джерела такого-сякого людського існування. Тільки тепер, через тисячу років, Росія, витиснена (?) на суглинки і пустелі Сибіру (?), знаходить справжнє своє культурне місце на благодатному півдні й на берегах Чорного моря, до якого з усіх сил пробивався ще Петро Великий... Росія, цей гігант, який ледве виходить з пелюшок, про майбутній розвиток якого ми тепер не можемо скласти й найменшого поняття, повинна скласти собі інше життя, і ніяка сила (?) не стане впоперек цьому стихійному (!) руху і йому не завадить... Створить собі й нові центри. Теперішні центри створені чисто штучно (!), з нужди-принуки (!), як Петербург або, хоч і виникли шляхом і більш природного розвитку, як Москва, але дуже віддалені від окраїн (!), щоб нове життя, яке складається на Мургабі, на Амудар'ї, на Кавказі, на берегах Чорного моря, стало б шукати в них своєї опори, — зблякнуть, втратять своє провідне значення і затуляться іншими, розвинутішими центрами. Географічна карта майбутньої Росії, безумовно, буде зовсім не схожа на карту Росії теперішньої... Пересування часток, які прагнуть створити новий лад... Тяжіння, яке виявляє Росія по відношенню до сил, що лежать поза нею, виражається в різних формах еміграції і міграції. (Зокрема це й про Україну!) Іншою ж схожою силою, що насувається, збирається бути Кавказ і наша нова азіатська окраїна. Амудар'я — наш Ніл (!). Так, російське життя виходить уже зі свого історичного закостеніння, прагнення вирватися зі стиснутого регіону московського періоду та із закупореної московської тісняви проривається не тільки помітним, а й широким потоком. І в цьому русі до простору, ДО кращих умов існування, русі традиційному, який почався не сьогодні, однаково злилися і зусилля держави, яка робила все нові й нові приєднання, і зусилля народу, який постійно шукав виходу до окраїн. (Ох це захланне мислення філософією незчисленних "окраїн", а не тільки "окраїною" Україною!). Тепер ми маємо можливість спостерігати уже навіч наслідки цього несвідомого (!) стихійного (!) прагнення до простору і волі. (Тобто загарбання чужих земель і пораблення інших народів — це і є благословенні для великоросів і простір, і воля, іншого уявлення про простір і волю не дано, а не те що атрофовано!). Мова лиш про той історичний рух, який перед нашими очима вже настільки встановився і визначився, що ми можемо бачити й розуміти, як новонароджуване нове життя готує Росії, з нестримною силою, нову історію, нову долю, нову світову роль, коли на вільний російський народ і на його вільний труд уже цілком зійде благословення Боже. Не хочеться малювати картини наших переселенських бід, які з року в рік не тільки не слабнуть, а й ширяться та ростуть. Великий же повинен бути цей невмираючий інстинкт самозбереження, велика ж його живучість у народі, великі й причини, які піднімають його до такої напруги, що наш народ, загалом тверезомислячий і практичний, доходить до очумілого стану і бреде-марить навіч про якісь кисільні береги і білу Арапію.
Страх як цікаво читається і вписується забутий літератор М. Шелгунов у контекст нашого дня. Хіба ж не солодкозвучна сирена російського шовінізму, який і не вважає себе шовінізмом, бо йому не дано таке самоусвідомлення? О, ця пісня пісень "невмираючого інстинкту", виявляється, самозбереження, коли про такий самий "невмираючий інстинкт" самозбереження завойованих та окупованих не думається, й смішно уявити, щоб думалося, бо ж не дано. Національна гордість — де від неї подінешся, але ж спробуйте осягнути пафос цієї національної гордості у М. Шелгунова: в цій ширині, в цьому просторі, в цій можливості вибору собі місця (!) є, мабуть, що-небудь дуже привабливе, бо наша національна гордість ґрунтується в основному на тому, що ми дуже великі. Але, зрозуміло, тут не у величині справа, а в несвідомому (а, можливо, свідомому) сподіванні того майбутнього, яке створить нам наша просторовість, коли мине епоха "збирання земель".
Хочеться запитати в М. Шелгунова: сьогодні ця епоха "збирання земель" минула чи не минула? Чи для Росії епоха "збирання земель" — вічний стан, і хоч скільки збирай, годуючи свою національну гордість, а все мало й мало, бо національна гордість хоче ще й ще. Ось яка вона загадкова національна гордість!..
Для якої чомусь у природі не існує чужої національної гордості, котру неодмінно слід розтоптати...
Манять чужі простори, бо рідна земля — це мачуха. То що — міняють матір? Але й загарбана чужа земля неминуче для них стає мачухою. То що — не тільки своя земля винувата, а й чужа земля винувата?.. Історія — мачуха, отож треба творити нову справжню історію, історію-матір. Створили. То що — сьогоднішня історія вже нарешті знайдена матір? Коли дивишся на цю сьогоднішню історію, самими ж створену, то вона ще більше видається мачухою. То хто чи що нарешті винуваті?!
М. Шелгунов пише, що ця жадоба чужої землі — буквально в кожному, й ніяка чужа земля не чужа, просто великорос ще не рушив тяжким походом до неї, ще не дійшов, а рушив і дійшов — то й підтвердив, що таки його. Забутий нині літератор намагається усвідомити й свою причетність до творення міфу, причетність "вверху стоящих, как город на горе". Вони ж бо теж вірять у кисільні береги і манять уяву народу казочками про білу Аралію. Такою казочкою про "білу Арапію", де обіцяли народу влаштувати Ельдорадо, тривалий час був славетний Амур. "На Амур, на Амур! — пролунав клич. — На Амурі щастя". І поплуганився на Амур сільський люд, попер російський мужик. Але й Амур не догодив — ґрунт промерзлий, клімат суворий, різкі перепади температури, а кращі землі вже зайнято. Знову знайшли не землю— матір, а землю-мачуху, відтак й історію-мачуху. Як не щастить — то не щастить, ото вже талан!
Над цим своєрідним таланом М. Шелгунов замислюється. "И теперь Россия, если б она занялась, как следует, развитием своих умственных средств и производительных источников, могла бы быть и во сто раз умнее, и во сто раз богаче. Но пока, видно, не пришла еще пора для развития умственного, и настолько еще не пришла, что у нас есть влиятельная часть общественного мнения, находящая умственность вредною для России... Не в обиду русской цивилизации... Мы сами (великороссы) в качестве молодой культурной силы еще ленимся и живем пока тоже только будущим". Тут мало не після кожного слова хочеться ставити знак оклику: "вредность умствования для России", "живем пока тоже только будущим"! Отже, майбутньою історією-матір'ю, неодмінно твореною на землі-матері... та чомусь постійно нема як одного, так і другого.
Національна футурологія на марші! І, як завжди, ця футурологія озброєна до зубів, бо як же: на марші — й не до зубів, інакше й не підеш ніяким маршем...
Вірячи в розвиток Росії, О. Герцен зізнавався: "...опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом рурского развития". Невмирущий сфінкс!.. Невже академік Д. Лихачов сподівається, що сфінкс перестане бути сфінксом? Власне, це запитання не до сфінкса, це запитання самого сфінкса, а На його запитання немає відповідей.
IX. "Есть в нашем русском православном огромном царстве небольшая благодатная землица, так небольшая, что может вместить в себе по крайней мере четыре немецких царства и Францию в придачу. А обитают в этой небольшой землице разноязычные народы и, между прочим, народ русский и самый православный. И этот-то народ русский не пашет и не сеет совершенно ничего, окроме дынь и арбузов, а хлеб ест белый, пшеничный, называемый по-ихнему калачи, и воспевает свою славную реку, называя ее кормилицей своей, золотым дном с берегами серебряными.
Грустно видеть грязь и нищету на земле скудной, бесплодной, где человек борется с неблагодатной почвой и падает, наконец, изнеможенный, под тяжестью труда и нищеты. Грустно! невыразимо грустно!
(Продовження на наступній сторінці)