А чи не так?! Але чому ж не так, коли інші способи знайти природу-матір і історію-матір не те що не знайомі, а не визнаються, не сприймаються, протипоказані містиці диявольської закодованості.
Да, так любить, как любит наша кровь, Никто из вас давно не любит!
Справді, хіба не любов? Така любов. А от чи така любов може бути взаємною? Різностатевою, так би мовити? Ні, тільки одностатевою, й не просто одностатевою, а ще й любов'ю при повній відсутності партнерів, при одному партнері, і, як відомо, при такій любові ніколи не народжуються діти, потомство і неможливе, і протипоказане...
То як вам отак-то творений "євразійський простір"?! Так званий "євразійський простір", у який тепер хочуть затягнути й Україну, переконуючи, що оцей "євразійський простір" їй мало не рідний, без нього не проживе. Та схаменіться, якщо здатні схаменутися! Бо ж не було для народонаселення, приреченого на "отсутствие привязанности к одному месту", ніякої філософії усього "євразійського простору", ця філософія з'явилась пізніше, коли "жидкость" розтеклася; тримається філософія і тепер, бо "жидкость" хоче замкнутися в розтеклому вигляді, але чому Україна має перейматися вигаданими для утилітарного вжитку "жидкости" фантастичними ідеями як своїми власними, чому знаходяться охочі самі засунути наші голови в хомут нововеликодержавства?
Не так давно в одному з московських видань довелося познайомитися ось із такими думками, щоправда, не дуже новими, але в сьогоднішній ситуації — не позбавленими цікавості й актуальності. Мовляв, нічого аж такого страшного для Росії у татаро-монгольській неволі не було, ген в Англії, по суті, норманське іго триває й понині, а фатальна роль татарів у тому, що вони програли війну Івану Грозному-Лютому, віддали йому Казань, пустили росіян за Волгу, за Урал, відтак для старшого брата й тепер ніяк не закінчиться період екстенсивної економіки. А якби в XVI ст. Литва й Татарія з обох боків разом стримали Росію, то волею-неволею довелося б їй працювати на своїй землі, не заглядаючи за обрій, і жили б сьогодні росіяни не гірше за інші народи, тож тепер, при розпаді імперії, у Росії є унікальна можливість здійснити необдумано відкинутий сценарій політичного та економічного розвитку.
Як то мовиться, ілюзії "в сослагательном наклонении", які, очевидно, й перебудуть в такому стані, бо ж, стверджує академік Д. Лихачов, "нельзя уйти от самих себя", і навряд чи Росія нині захоче скористатися такою унікальною можливістю самопорятунку, водночас надавши шанс воскреснути й самоврятуватися іншим.
Ще 1839 року М. Гоголь в одному з листів безкомпромісно узагальнив: "Не житье на Руси людям прекрасным. Одни только свиньи там живущи". Упереджене перебільшення генія? Але ж, очевидно, геній мав для такого упередженого перебільшення серйозні підстави.
І. Завалишин у своїй книзі "Описание Западной Сибири", видання 1862 року, писав, що Єрмак трудився мечем і розумом, завойовуючи Сибір. Трудівник! І що, мовляв, цьому великому чоловікові скрізь на площах сибірських слід поставити пам'ятники, а не відбуватися якимось там уже спорудженим жалюгідним обеліском, бо тінь Єрмака вже заждалася на достойне пошанування. На мить уявімо собі всі ці сибірські площі в суцільних пам'ятниках недоброї пам'яті кривавому російському конкістадорові, але ж не тільки в Сибіру, а й на Волзі, а й у Казахстані. І пам'ятники не тільки Єрмакові, а й тіням інших трудівників меча, які не стомлювалися стинати голови всіляким дикунам в ім'я єдиної і неділимої! Та це вже був би не просто якийсь там "географічний факт" (П. Чаадаев), а ще й суцільне кладовище пам'ятників трудівникам меча — на вічний пострах живим тіням тих туземних тіней, котрим і постинали голови натхненні трудівники меча. Браво!
Звичайно, це написав патріот. Російський патріот Іполит Завалишин. Котрий начебто помічає й не помічає, що принесли в Сибір трудівники меча. "Сибирь, по наивному выражению Соликамского летописца, была наполнена присяжными разбойниками, кормящимися властями, т. е. воеводами, комиссарами, приставами, для которых украсть, ограбить, даже убить человека из-за денег, продать душу за алтын считалось делом обыкновенным... В Сибири все делается на авось, предоставлено слепому случаю... Но до голландцев и англичан мы не доросли... Приходится барахтаться по уши в "авось"... русский народ привык вздыхать ежеминутно о так называемом "добром старом времени", хотя это время не может похвалиться тем, что "легко было тогда жить!" Оставивши в покое кулачные и иные расправы, кнуты и плети, палки и розги, клеймы на лице и на теле, бесправные суды и бесправное судопроизводство, грубость нравов, нелепость обычаев, круговое невежество, животную жизнь об руку со скотом и не выше его, пожалуй, разумом, одним словом, всю тысячелетнюю грязь и кровь этого "доброго старого времени"...
Ось таку цивілізацію принесено в Сибір. І хоч застрелься — став пам'ятники великому завойовнику по всіх сибірських площах. Та хіба ж сама отака невмируща цивілізація і не є нетлінним пам'ятником цьому трудівнику меча і тисячам інших дрібних і великих мечоносців?!
С. Соловйов пише, що, кличучи до себе князів, древні племена зваблювали їх як розмірами землі, так і її багатством. І стверджує, що то була "обширная девственная страна, ожидавшая населения, ожидавшая истории". Здається, я більш-менш докладно проаналізував, чи й справді ця земля на північ, на схід і на південь була така "девственная", а чи там жили "дикуни" й "тубільці", і як то вони справді очікували чужого "народонаселення", і в який спосіб агресивні чужаки скористалися як розмірами завойованої землі, так і загарбаними багатствами, так і життям та історією самих "дикунів" і "тубільців". Вони чекали історії — тільки, виявляється, не своєї! І сьогодні, оглядаючись назад, ми бачимо, якої дочекалися історії. С. Соловйов пише, що "страна не лишилась характера страны колонизирующейся". На жаль, процес колонізації не завершився й сьогодні, ми є його свідками, неспроста ж у російській військовій доктрині, сповідуваній президентом Б. Єльциним, говориться про споконвічні інтереси Роси, які поширюються на всю територію колишнього Радянського Союзу, отже, і на Україну, тобто всіма знана казочка про білого бичка — це і є національний гімн "старшого брата".
VIII. Ці рядки супермонументальної поезії належать поетові Бенедиктову:
Через Алтай,
Бросив локоть на Китай,
Темя вспрыснув океаном,
В Балт ребром,
Плечом в Алтай,
В полюс лбом.
Пятой к Балканам,
Мощный тянется гигант.
А від занепокоєного О. Солженіцина не так давно довідалися, де в цього гіганта міститься й "подбрюшье".
У нас уже забуто літератора-публіциста М. Шелгунова, а колись він був популярний — у минулому столітті. Коли гігант не просто лежав, бо просто лежати — це не для такого гіганта, а справді "тянулся". Куди ж тягнувся? Ще одне з наївних моїх риторичних запитань. Потягнувся — відомо куди! М. Шелгунов просто захлинається від захвату могутнім гігантом, котрий усе тягнеться й тягнеться — і це ж самозрозуміло, це в порядку речей, — забираючи повсюдно все, що тільки можна забрати, і останнім часом, мовляв, "не без некоторого упования гигант стал кидать свои взоры и за пределы Черного моря".
У своїй книзі "Очерки русской жизни", С.-Петербург, видання 1895 року, М. Шелгунов сповідує ті самісінькі, що у С. Соловйова, ідеї природи-мачухи, історії-мачухи та ідею фатально нестримного руху "народонаселення": "географічний факт" ніяк не хоче залишатися "географічним фактом", не усвідомлюючи, що і за Чорним морем, куди кидає захланні погляди, теж зоставатиметься "географічним фактом" — і нічим більше: бо так роковано небесами.
(Продовження на наступній сторінці)