Вкінци надійшов день так для Федора пожаданий, день, у котрім мав він, як той птах, вирватися із тісної клітки і гуляти по просторих степах, уганяючи за врагом. У яру, над Случю, назначено було місце, де ся мала Федорова дружина зібрати, зовсім приготована для далекої дороги. Перший прибув на означене місце Федір пішо, але у козацькій збруї, котру єму старий єго опікун лишив. Яр був від села геть-геть віддалений, спочатку узький і пропадистий: стрімкі та гострі скали стриміли по боках, а де-де трапивсь тілько поміж ним зарослий клапоть землі. Карловаті дерева, корчі і бур’яни заповняли тло яру. На самій середині, поміж розложистими дубами находилась обширна поляна, а з-під коріня єдного дуба била нора студеної води. Тут було назначене місце збору. Федір, продираючися крізь гущавину, пє[ре]скакуючи через зозалини каміня, пробравсь наконець на поляну. Кілька разів здавало му ся чути шелест листя від западної сторони яру — за своїми плечима, а наветь доносив часом легкий вітерець приглушені напівшептом виречені слова. Здригнувсь Федір на саму згадку зради, але козацька кров гнеть охолола, а сильна рука хватила за рукоять шаблюки. Скропивсь студеною керничною водою, усів під дубом і якнайпильнійше почав вслухуватись у сторону, відки прийшов. Але не було уже чути нічого; спокій повернув назад у єго душу, але постановив собі бути якнайосторожнійшим. Незабавки над’їхали і товариші і почали потиху нараджуватися, куди б їм удаватися в дорогу. І поволи розмова ставалась щораз голоснійша, щораз їх більше занимала, і не счулися, як уже недалеко коло них зачалися із-за дубів, із гущавини показувати мундури двірської служби, лакеїв і гайдуків, котрі щораз ближче підсувалися ід ним. А між козаками розмова стає щораз живійша, щораз голоснійша — і не бачать зближаючогося небезпеченьства й не прочувають біди.
VII
Федір: Ну, братці, то ми б уже були готові зовсім, тепер би нам лиш їхати.
Андрій: Що, їхати? Та то правді хороше сказано, лиш коби було на чім їхати. У нас майже у нікого коней і полики немає.
Кирило: Що з тебе, Андрію, за недогадлива голова! Хибань не знаєш, що у степу — недалеченько цілий табун коней гуляє: буде на чім по степу гуляти!
Денис: Ба, а чиї ж коні?
Кирило: Ще ліпше, як свої! Панови великої шкоди не зробимо, сли возьмемо з двадцятеро, а зрештов то буде заплата за наш труд, за нашу роботу довголітну.
Федір: Скорійш, братці, збирайтесь та ходім!
І з тим словом обернувся до виходу, коли втім увидів, що їм відворот перетятий, — що суть майже зі всіх сторон оточені. "Братці, за збрую, за рушниці сейчас! — шепнув він своїм, — погляньте, у яку ми матню забрили!" І в тій хвили уже всі козацькі рушниці звернені були на панських гайдуків і грозили щохвиля із своїх горлів плюнути їм ув очи градом олов’яних набоїв. Тимчасом, нім ще зачалася крівава пересправа, виступив окомон наперед. Очи єго палали дикою радостю, що таки на єго стало, що пану виноватого сина віддати. "Гайдамаки! — гукнув він, — змінники, піддайтеся сейчас, а ні, то в тій хвили усі трупами ляжете!" І почервонів окомон з великої лютости. "Тату, — сказав холодно-спокійно Федір, — тату, адже ж ви русин, адже ж ви повинні-сьте м'я були поблагословити та й вирядити хорошо у дорогу, коли іде о так велике добро, як вільність цілого народа, а не кувати на мене кайдани. Тату, чи недосить вам, що-сьте ми матір убили, чи недосить вам, що сами, як собака, сидите під панським столом та лижете панову ногу, котрою він вас копає, хочете щоби й я ся до вас прилучив? Ні, тату, я, оскілько в моєй силі се стоятиме, буду старатись направити ваші гріхи і вас самих спровадити на праву дорогу. Тату, покиньте ще, поки час, юрбу тих гидких п’явок, тих перекиньчиків і ходіть із нами, ходіть до Наливайка, там вас щиро привитають ваші братя". Аж затрясся окомон з гніву на таку мову, — обернувся, коли втім вийшов наперед сам панський син, що виправився був із окомоном, щоб піймати бунтівників. Велику злість мож було відразу вичитати на єго лицю, — аж запінивсь... "Піддайтесь!" крикнув він що є моци на козаків. "Погоди троха, вражий сину, стрібуй нас узяти сам!" відгукнуло єму із товпи кілька голосів, а панич розлютований пірвав за пистоль і гримнув межи козаків. Полетіла куля ніворотами, але козацтво заворушилось, як морська хвиля, і сейчас підняли угору гаківниці і кождий узяв єдного врага на ціль. "Сам-єсь си зачав, собако, — крикнув Федір, — ми невинні тої крови, що ся ту проллє! Хлопці, огню до них!" І гримнули рушниці, а гомін рознісся по яру, а скоро дим піднісся угору, увиділи усі, як панич, скупавшись у власній крови, ще остатній раз повернувсь по земли та й — сконав.
"Бийте до псів скажених, — скрикнув окомон, але в тій хвили гримнули за другим разом козацькі ручниці і всі козаки впали на них з голими шаблями. Галас, крик, дим вистрилів, кров і ломіт галузя змішалися ув єдну дику гармонію — окомон стояв попереду, мов оглушений... "Тату, ходи з нами, тепер-єсь вільний, усі недоляшки погибли!" гукнув до нього Федір. Здригнувсь окомон на сей крик, кров му у серци закипіла. "Проклятє на тебе, проклятє та безголов’є на всіх вас!" крикнув він, як у сні.
І ще хвилю лютувала буря і замішане у яру, дим і пил закрили усьо, лиш стогнанє конаючих роздавалось серед шуму... по хвили дим щез, порох осівся, а на сцені не було і єдної живої душі, кромі тіл побитої панської служби. А сонце власне стояло на полудни і огненним оком гляділо на усьо... і тихо стало навкруги, лиш віддалець гомонів відголос козацької пісні.
VIII
Підіймись із могили, духу праведного сина
Волі святої, духу Кравченка — гетьмана, а дума
З моєї груди сильним голосом славу рознесе,
Наливайку, о тобі! Несись, моя думо, широко
По великому світ, нехай почують далеко
Славу руського роду, нехай дізнаються люде
Про богатирство козацьке, про битви і славні побіди.
І оце широко-далеко навкруги простяглось
Рівне, як степ, побереже Дніпра-Словутиці. Мов срібна,
Довга полоса, крутячись навкруги, розлялися води*.
[1873—1874]
* На цьому автограф уривається.