В часах, якії-сьмо на початку описали, у тім общім замішаню, де магнати та єзуїти рядили, не був то рідкий випадок найти якого-небудь чоловіка, щоб не знав був сказати, як ся властиво називає, звідки походить, хто му отець або мати. Такі нещасливі діти, котрі у своїм віку не дізнали стараня родичей, їх троскливої опіки, не чули їх солодких слів, їх науки і наказу, жили і виростали правдиво чудом божим, валяючися де попідтиню, доки або не найшли якого милосердного чоловіка, що їх приняв до себе, або доки не виросли до того степене, що могли бути уживаними до якої роботи, а тогди перший-ліпший пан брав їх без усілякої церемонії до себе, звичайне, кождий озьме, що му дармо даси, запрягали їх до роботи і уживали доти, доки могли з них мати якийсь пожиток, доки чоловік не стеряв усіх своїх сил при тяжкій праци, а тогди, на старість, не потребуючи го до ні до чого, виганяли геть та й ще й собаками цькували. От вам ще єдна душу роздираюча сцена з великого образу нужди, недолі і горя нашого в шіснадцятім столітю!
До тої самої групи належав і наш Федір, котрого ми в попереднім розділі пізнали. Не знав він, хто був його вітцьом, а хто матір’ю, не знав і не мав у світі жадного ближчого, як бога, — але ж бо повідають: бог високо, приятеля нема, родичів нема, або хто знає, де ся обертають, а бідному сироті вітер завше в очи віє, завше єму горе, біда не попускаєся єго ніколи. Не знав Федір нічого певного о своїх молодих літах сказати, тілько люде знали і повідали, що перед десятьма літами прийшло до села босе, голе і простоволосе хлоп’я, валялося довго по селу, хто хтів, то ся збиткував та знущав — травлено го собаками, видрулювано за двері, а особливо панський панич, в єдних літ із сиротиною, найбільше ся над ним пакостив. Наконець змилувався єден старенький чоловік, що жив у тій власне хатині, що ще й доси у ней наш Федір живе, та й взяв бідне хлоп’я до себе. Той чоловік був собі теж одинокий, без брата і свата, без родини і жінки, нич не в’язало го до світа. Взявши хлоп’я, він зачав єго виховувати не так, як другі вітці виховують власні діти, але так, як повідають у приказці: хто свого не має, той уміє чуже шанувати. Та й старий козак, бувший осавул під гетьманами Ружинським та Косинським, виховував Федора на доброго козака, вправляв го завчасу до зброї і в серце його впоював ненависть против усякої тиранії. Глубоко врилися у єго серце всі оповіданя старого про Шаха, Підкову, Скалозуба та Байду і Дашкевича. Він з цілого серця зненавидів тяжке правительство польське і опирався двірським посіпакам, і заступався не раз за цілу громаду, хоч би і перед самим паном. Тож і усі люде, видячи в нім свого оборонителя, полюбили єго дуже і старалися єму взаїмно відплачуватись, боронячи й єго від панських гайдуків та окомонів. Робив і він панщину, так, як другі, але не давав за що-будь обидити себе нікому і кождому сміло поставив ся в очи, і в такім часі світили му ся очи і брови насувалися ще нижче. Недовго тішився єго старий опікун своїм Федором, умер, проживши дев’ятьдесять літ і лишивши Федорови в спадщині хатину, кавалок поля необробленого і козацьку збрую. Здає ми ся, що-сьмо досить уже сказали о Федорі, для того час би нам повернути уже знов на улицю до розмовляючих людей. Розмова провадилася дальше звичайним способом о Наливайці, і наконець Федір повідає: "Люде добрі, ми тут говоримо о Наливайці та молимося за нього, але я би гадав, що треба би радше і з нашого села єму якусь поміч прислати, бо, знаєте, бог високо, з неба рукою не дасть нічого, аби ся до нього не знати як молив, але конче тре ся самому старати, аби собі помочи". — "О господи, отче милосердний, дякую ти, що-сь ми дав такого сина!" проказала назаді за людьми стара згорблена жебрачка, що пе[ре]д хвилею, як люде розмовляли, приволоклася о палици і прислухувалася з особлившою увагою кождому слову, котре сказав Федір. Тепер усіх очи обернулися на ню — Федорови серце якось живо зачало бити у груду на той вид старушки, котра так добродушно гляділа на нього, що він сам не знав, що ся з ним діє. "А хто ж ваш син, ци є він може ту, бабусю, що за нього богу дякуєте?" спитав старушки. — "Федю мій, Федуню, сину мій, богу дякую, що ще мої очи перед самов смертев тя увиділи!" прошептала старушка.
Не будем довго описувати, яка була стріча сина з матір’ю, але скажем тілько, що Федір о всім забув, о всій біді, яку перебув, у нього перед очима і в души не було нічого, лиш мати та й мати. Прото, умовившися з людьми, що на означений час дадуть му з десяток добрих хлопаків і він приймеся провадити їх до Чигрина, де тогди сидів Наливайко, попрощав їх і занявся лише матір’ю, котра сама, не щоби го здержувала, але намавляла іти на війну і мститися на ляхах кривд руського народу. Розказала єму также на розум, що ся з ним стало в єго молодости і грясть тої мови була майже от така: она була жінкою панського окомона, але же той її дуже часто бив і же не могла стерпіти, як він знущався над хрещеним народом, як обходився гірше, як з собаками, з тими, з-помеже котрих сам походив, тож она з ним, себто з Федором утікла в світ за очи. Хлопчина мав уже зо п'ять літ, як она заслабла, а він в тім часі десь від неї подівся, і відтогди не виділа го аж дотепер. Ледве того доказала, коли втім двері створилися і до хати війшов окружений досить спорим числом гайдуків старий панський окомон.
IV
Чоловік, що власне до Федорової хати війшов, був середнього росту, сивий, — літ може зо шістьдесяти. Очи єго, малі і глубоко западені, грізно блискали на селян і були пострахом усіх. Був то справдешний тип окомона такого, якого-сьмо почасти намалювали недавно. Для селян і усіх нижчих страшний, жостокий і безмилосердний, перед паном і кождим вищим від себе потульний, тихий та смирненечкий: в ухо би-сь го вложив. Сли яка біда, яке небезпеченьство му грозило, то старався викрутитись якнайсправнійше; жадне средство не було для нього застрашне, жадна ціль завелика. Упадок єго товариша був єго підвищенєм, по таких степенях старався він дійти щораз вище до панської ласки, котра у нього, як ся легко мож дорозуміти, дуже богато значила. Вихований змаленьку на панськім дворі, прив’язався він до пана, як собака, і хоч пан го і копав, як собаку, і гордів ним, він такий був вірним свому пану, що би мож назвати єдиним виятком з єго загального характеру, сли би не було тої околичности, що тая вірність доти була вірностю, доки він видів, що з неї може мати який-такий пожиток, а потому легко могла перейти в зраду. Прото не можна му і тої вірности брати за великий виступок із єго характеру!
(Продовження на наступній сторінці)