— От бачите, reverendissime,— всміхаючись, перервав мовчанку о. Чимчикевич,— твар безсловесна, як кажуть, а також дечому може навчитися і привичок набратися. Треба тілько, щоб чоловік доложив старунку до всього, що робить,— щоб душу свою вложив у діло: тоді й діло буде з душею,— живе. Он як! А хто душі своєї в діло не вложить, той і не найде її; чи як ви думаєте, га?
Не знати, чи запах кріликів, чи се раз у раз повторюване питання, чи, може, розбуркане в душі патера підозріння, що Чимчикевич не такий дурний, як видається, чи, накінець, се все разом довело патера до якогось нервового роздражнення. Він став чогось непокоїтися і поклав собі скоріше покінчити сю розмову та прямо приступити до діла.
— Зовсім з вами згоджуюсь, панотчику,— сказав він цілком іншим, острим і повним докору голосом.— Де священик не додасть своєму стаду духу правдивої набожності, там його й шукати дарма.
О. Чимчикевич при сих словах відразу зірвався зо стільця, мов укушений гадюкою.
— Се… се… се… ви як, reverendissime? — запитав він дрижачим голосом, неначе всередині у нього щось кипіло і клубилося.— Се ви проти мене?
— Проти вас — не против вас, а взагалі,— виминаючи відповів єзуїт.
— Значить ніби, що я старий дурень,— з бджолами та кролями панькаюсь, а своїх парафіян побожності не навчаю, га?
— Але ж, панотче! Хто вам се каже? — крикнув єзуїт.
— Знаю, reverendissime, знаю, хто се каже! І ви тілько що се сказали! Що ж, може, воно й справді так! Може, дійсно я дурень, ні до чого не пригідний! Адже ж двадцять літ уже всякі добрі приятелі пишуть та й пишуть на мене доноси до консисторії, що, мовляв, я неук, непотріб, казань у церкві не говорю і бог зна ще що виробляю. І все се "в добрій думці", як кажуть. Тілько що, певно, ніхто з них і не подумав, як то мені, старому, слухати такі закиди. Адже ж майте милосердя до мене! Бачите, я вже одною ногою в могилі; не нині, то завтра перед богом на рахунок стану! Позвольте ж мені спокійно вмерти! Не затроюйте мені тих кілька остатніх хвиль! Хіба ж я тому винен, що господь десь там забув про мене і не бере мене до себе?
Голос старця урвався від зворушення, і дві грубі сльози покотилися по його зів’ялих, поморщених щоках. Єзуїт сидів мовчки, понуривши очі і силкуючись не глядіти на о. Чимчикевича.
— Знаю я добре,— знов почав трохи спокійніше Чимчикевич,— що тепер пастирям треба більше знати і вміти; але я вже застарий, щоб учитися. От хоч би й ся св. догматика! Ще в семінарії мало я знав її; та й як там нас тоді вчили! А опісля й усе до решти забув. Ну, й яке ж я казання скажу своїм мужикам? Почну говорити про догми: боюсь, щоб ще єресі якої не наплутати. Ну, тоді б, певно, на мене посипалось тілько жалоб і доносів, що й у десятьох водах не обмився б. Читати з казальниці те, що інші понаписували і понадруковували, признаюсь вам, і стидно, і очі не служать: і все той клопіт, що й їх я багато не розумію. А говорити так, що на язик навернеться, і стидно, і совісно. Я знаю, що бесідник я не мудрий. Заснуть мої парафіяни, їй-богу, заснуть, коли почну їм говорити про те, що не в’яжеться безпосередньо з їх життям. Не маю того дару — говорити плавно і до ладу про такі речі, що не торкаються зблизька до їх життя. Ну, і скажіть тепер, reverendissime, що мені робити! Дайте пораду! Чи гнівити бога, всує призиваючи його святе ім’я? Краще мовчати і накликати на себе гнів консисторії.
— Певна річ,— відповів, згоджуючись, патер,— що більший гріх гнівити бога, ніж консисторію. Але чим же ви прогнівите бога, коли всяку неділю будете навчати своїх парафіян святій вірі і християнському життю?
— Тим прогнівлю: під час мого казання всі заснуть, а до того ще я й сам єресів наплету; он що! Вже я себе знаю добре і не пориваюсь на те, чого мені бог не дав. А прикидатися, лукавити душею, вчити людей тому, чого сам не знаю, на те я, reverendissime, застарий,— сумління не позволяє.
— Мій боже!— загомонів патер Гаудентій.— Значить, ваші парафіяни так-таки й живуть без науки святої віри?
— Так-таки й живуть,— відповів о. Чимчикевич, звісивши голову на груди. Правда, правда, читають усі і катехизис напам’ять уміють, але більше нічого й не знають; бо й я сам більше нічого не знаю, а навіть і в катехизисі не все розумію, то й не все можу їм вияснити. Ну, що ж робити, reverendissime, коли не розумію? Брався читати книги теологічні… Та куди тобі… Чи то очі у мене слабі, чи то пам’ять притупилася: ні в зуб не розумію. А тут люди прийдуть часом, питають: що воно се, а як розуміти те? Що ж я їм скажу? Буду брехати, коли сам напевно не знаю? От і говорю їм найчастіше: "Діточки мої! Розумійте, як хочете, а то й зовсім не розумійте: богу се зовсім все одно. Він сам сказав: "Ність ваша розуміти времена і літа". Так і лишіть! Жийте тілько по-божому, а там уже якось воно та буде".
Патер Гаудентій аж вдарив себе по колінах.
— Бійтеся бога, панотче! Невже ви так і говорите їм?
— Аякже! Говорю, як сумління велить.
— Ну, а повага церкви, котрій дана власть навчати і вказувати стежки господні?
— Що ж, reverendissime,— майже з сльозами в очах мовив Чимчикевич,— видно, що господь бог не хотів дати мені тої поваги, а коли не дав, то відки ж я візьму, а?
— В такім разі ви повинні покинути се місце, до котрого почуваєте себе неспосібним. Ваше сумління день і ніч повинно вас мучити за той гріх, що ви займаєте таке важне місце, а не сповняєте прив’язаних до нього обов’язків. Адже ж ви отак доводите свою духовну паству до страшної безодні невіри, варварства, здичіння! Бо чим є чоловік без віри, як не звіром? Власне сумління повинно вам се сказати!
— Ну, що ж, reverendissime, коли моє сумління нічого такого мені не говорить?
— Як то не говорить? Для чого?
— Бо мої парафіяни дуже далекі від невіри, бузувірства, чи як ви се так дивненечко назвали, reverendissime, га?. Далеко дальші, ніж парафіяни інших церквів, котрі щонеділі по дві години дрімають на проповіді. Я вчу, не проповідую, а так попросту, в розмовах, про домашні, близькі всякому речі. Се я добре знаю, і вони розуміють. "Не кради, не пий, не проклинай, не бий, другому в біді допомагай!…" Чи повірите, reverendissime, що за десять літ з нашого села ніхто в криміналі не сидів? Від 30 літ ані одного жида у себе не маємо. Школи не маємо, а зато читальня яка! Правда, смішно воно; але що з того? Кому смішно, той нехай сміється!
— Гарно то все, гарно,— згоджувався патер,— але всього сього ще не досить.
— То правда, що не досить,— живо підхопив о. Чимчикевич, з лукавою усмішкою споглядаючи на єзуїта.— А ви, reverendissime, проїжджали через наше село? І бачили, яке воно? Немовби один сад, в котрому тут і там порозкидані хати. А до того ще з обох боків обрамоване цілим лісом овочевих дерев! Що? Може, брешу?. А знаєте, reverendissime, як зоветься той ліс?. "Покутний", он як. А чому? Пустопаш там була, коли я прибув сюди; так! Так і звалась "Неужиток". А отсе я на сповіді, замість звичайної покути: п’ять раз "Отче наш", п’ять раз "Богородице", а раз "Вірую", зачав кождому завдавати таку покуту, щоб зразу коло своєї хати, а далі й на тій пустопаші засадив або защепив одно овочеве деревце, а за тяжчий гріх, то й кілька. Ну, через 50 літ і ліс виріс, і все село обсадили, де тілько було яке вільне місце. За овочі з Покутного селяни касу заложили таку, що з самих процентів усі податки краєві, повітові, громадські і шкільні оплачують; а що роздається бідним та потрібним, се і в коляду не кладу. Як же вам здається, reverendissime, чи мила богу така покута, чи ні?
— Не хуліть бога, панотче! — остро відгризнувся патер.— Хто може знати, що миле богу, а що ні! Хто постигне глибину путей господніх? Але накілько мій слабий розум може судити, то кажу вам сміло: не мила і не може бути мила.
— Не мила? А то чому? — з неукритим зачудуванням запитав о. Чимчикевич.
— А тому, що до покути бог вимагає серця сокрушенного і смиренного; а ви що даєте йому? Далі, бог жадає, щоб чоловік якмога відривався від усього земного, від світової суєти; а ви своєю роботою хіба ж не прив’язуєте їх серця ще більше до сього світа? Ні, отче, хибна ваша дорога! Бог не може благословити такого діла. Противно, бог уже тепер простер над вами свою руку, посилає вам віщунів свого гніву, і горе вам, коли завчасу не покаєтеся і не вернете на шлях правди!
При сих словах патер встав мимоволі і простяг праву руку наперед. Лице його сіяло, очі блищали, на чолі і устах нависала строгість розгніваного судії.
— Віщунів? Яких віщунів? — дрижачи і блідніючи, запитав о. Чимчикевич.
— То-то й горе, що ви не бачите їх? Посилає найстрашнішу духову заразу: духову сліпоту, двоєвірство і байдужність!
— Двоєвірство і байдужність? Як же ви се розумієте?
— Зовсім попросту. Ваша паства не вміє відрізнити доброго від злого, Христа від Беліала, святої католицької віри від схизми. Ваші духовні овечки любісінько ходять за границю на православні служби божі. Хіба ж се нічого?
— А, так от про що ви! — сказав Чимчикевич, відітхнувши свобідніше і з легшим серцем.— Ну, се, здається, не такий ще тяжкий гріх.
— Не тяжкий гріх! — аж закричав патер.
— Думаю, що ні. Адже ж і там одного бога хвалять, ще й так само, як у нас.
(Продовження на наступній сторінці)