— Я тут, єгомостинку! А чого вам?
— Приладь-но ти нам, бабусю, деяку закуску. Розумієш?
— Загнати гуску? — запитала глуха бабуся, і Чимчикевич, не маючи охоти кричати голосніше, почав на пальцях вияснювати їй, чого йому треба.
"Ось правдивий образ цілої сеї церкви, думав патер Гаудентій, придивляючись і прислухуючись до всього, що діялося довкола,— здитинілий пастир, а стадо його наполовину глухе, а наполовину сліпе".
Але отсе о. Чимчикевич, хапаючись та дріботячи ногами, кинувся проводити патера до своєї світлички, що служила йому за одним разом за спальню, їдальню і канцелярію.
— Сідайте, reverendissime! Сідайте! — просив він, присуваючи простий дерев’яний стілець, поки єзуїт обдивлювався по його домівці. Правду кажучи, не було там що й обдивлюватись. Світличка невеличка, чиста і попросту обставлена дерев’яними меблями; дерев’яне ліжко в куті, прикрите старосвітським ліжником сільської, але дуже красної роботи, збоку столик, завалений метрикальними книгами в міцній шкіряній оправі, на котрій, насупір загальному сільському звичаєві, не було видно ані одної порошинки; в другім куті невеличка за склом шафка з книжками, а на стіні під старосвітським образом св. Миколая висів круглий і великий, як возове колесо, вівсяний вінець, переплетений гілками червоної калини. Посеред світлиці стояв великий, чотиригранний дубовий стіл, накритий мережаною скатертю, а на ньому в дерев’яній мисці лежали тільки що вирізані золотисто-бурштинові крижки меду і заповнювали всю світлицю сильним медовим запахом.
— Отже як знав, що гості будуть, так-таки душа віщувала! — весело мовив Чимчикевич.— Немовби щось тьохнуло мене по обіді: а піди вийми меду! А славний у мене мід, reverendissime! Прошу лишень, будьте ласкаві стрібувати!
Патер все ще сидів мов води в рот набравши. Цілковита наївність і добродушність того дідуся трохи якось змішали його. Але супротив покуси запахущих медових щільників він не міг остоятись. Присунувши свій стілець близенько до стола, він узяв гарно вирізувану дерев’яну ложечку і, звільна висисаючи медові щільники, розпочав з Чимчикевичем розмову. Розуміється, при тім, що Чимчикевич говорив усе по-своєму, по-руськи, а єзуїт якнайдобірнішою польщиною, пильно вистерігаючись, щоб ані разу не осквернити свого язика руським словом.
— Егеж, панотченьку,— з видом щирого вдоволення розпочав єзуїт,— про се нема що й говорити, славний у вас мід, славний! Недурно про вашу пасіку слава йде по цілім окрузі. Відразу видно, що тямуща рука коло бджіл ходить.
— П’ятдесят літ, reverendissime, п’ятдесят літ з бджолами заходжуся, то й як же мені не знати їх натури і звичаїв?
— П’ятдесят літ! — скрикнув патер, немовби Чимчикевич сказав йому бог зна яку дивовижну новину. Он воно як! Так ви вже п’ятдесят літ священиком?
— Е, ні, попом я вже п’ятдесят і п’ять літ,— попросту відповів о. Чимчикевич.— Адже ж постійте! Святився я тоді, як Наполеона били — під Ватерлоо чи де там! То кілько тому буде? Здається, в 1815 було? А? Славний час був, reverendissime. Не дай боже дожити другого такого!
— Так ви гадаєте?
— Авжеж, що не як. Ну, потім п’ять літ кидали мною по адміністраціях. Назнався я біди, крий господи! І горів, і тонув, і мерз, і мок, як то кажуть. І жінка-покійниця в тій нужді померла; а жінка, reverendissime, у нашого брата перша і остатня. І тут я, на сьому місці, п’ятдесят літ держуся. Як те боже дерево, де його бог посадив, там і росте, доки його свята воля. Слава йому і поклін! Чи як ви думаєте, reverendissime, га?
— Та й село у вас славне, нема що й казати,— провадив дальше єзуїт, немовби розвиваючи дальше свою попередню думку.— Проїжджаєш — аж очі радуються. Поля оброблені, сади, огороди, хати нові, худобинка сита і гладка, всюди видно достаток і благодать божу…
— Що ж, reverendissime, працюємо як можемо. "В поті чола твоєго сніси хліб твой", чи як там у письмі сказано, га? І про других не забуваємо.
— Чував, панотченьку, чував, підхопив єзуїт.— Пан староста вашою громадою нахвалитися не може. "Чи податки сплатити, вони,— каже,— перші, чи порядки громадські, дороги, мости,— все у них як бог приказав. А коли треба складки якої, помогти там чи погорільцям, чи тим, що повінь їх зруйнувала, чи бідним,— Товстохлопи чисто по-панськи дають".
— По-людськи, reverendissime, по-людськи, не по-панськи! Пани на такі речі не дуже-то щедрі. А ми так, як Христос учив: що царське, то цареві, а що боже — богу. Чи так я говорю, а?
— Так-то так,— процідив патер, крихітку похиливши голову набік.— Про те, що людське, а що царське, я з вами не буду перечитись. Тут ваші Товстохлопи можуть бути приміром для всякої другої громади; і певно, що не за чиїм приводом, як за вашим. Се кождий мусить признати. Але що доторкається божого, духовного…
Патер не договорив, немов онимаючись порушувати таке делікатне питання. Але Чимчикевич, очевидячки, і не підозрівав тут нічого делікатного і без околесини запитав:
— Що ж, маєте мені з того погляду дещо закинути? Говоріть, говоріть, я радо вислухаю.
— Н-ну, закинути!— живо, немов обрушившись, підхопив патер. Яке право мав би я закидати вам що-не-будь? Сохрани господи! Я тілько так… теє… от, приміром, хоть би й те! Окружний шкільний інспектор надивуватися не може. "Що се за диво, каже,— таке село багате, порядне, дбайливе, а отсе вже п’ять літ мучуся, прошу, напоминаю і ніяким світом не можу добитися, щоб школу у себе завело".
— От що! — живо скрикнув о. Чимчикевич.— Так се інспектор вам жалувався! А може й прислав вас сюди на те, щоб ви уговорювали нас школу завести?.
— Ні, ні, панотче, де там! Я до такої служби зовсім непідхожий!
— Так я й думав,— успокоївшись, сказав о. Чимчикевич.— А пан інспектор, не кажучи йому лихого слова, дурень, та й годі. Раз йому сказали, що, доки він у нас інспектором, доти школи не заложимо, то чого б йому ще морочити? Я сам, бачиться, доволі ясно сказав се йому.
— Так йому й сказали? Ну, се цікаве діло!
— Ні, reverendissime, зовсім нецікаве. Не сподобався пан інспектор нашим людям, і не хочуть мати його за начальника над своєю школою. А чому не хочуть, се їх діло. "Розвідували ми,— кажуть,— по сусідських селах, які він там порядки заводить, як з учителями поводиться і як їм з дітьми велить поводитись, і бачимо, що ми б у себе такого не стерпіли. То ліпше нехай у нас не буде ніякої школи, ніж маємо раз у раз дертися з інспектором та кари приймати бог зна за що!"
Патер Гаудентій аж руками розвів.
— Ну, признаюся вам, се зовсім не рація. Прості хлопські викрути! Ще чого не ставало, щоб кождий урядник старався подобатись своїм підданим! Сього-таки забагато! Ну, а що ж ви на те, панотче? Невже мовчали? Думаю, що ваш обов’язок був вияснити їм, що таке вимагання, вибачайте, і дурне, і безпідставне. Адже ж таким робом, через свою примху, вони позбавляють освіти ціле підростаюче покоління!
— Що ж, reverendissime, з рукою на серці я не міг їм того сказати.
— Не могли? А то чому?
— Раз тому, що їх правда, бо інспектор для людей, а не люди для нього. А по-друге,— нікого се не позбавило освіти, бо в нашім селі весь народ освічений, всі діти вміють читати і писати далеко краще, ніж по сусідніх селах, де є школи.
— Всі діти вміють читати й писати! — з правдивим перестрахом скрикнув патер.— А школи в селі нема? Як же се сталося?
— Проста річ. Кождий батько й мати самі вчать своїх дітей.
— А вони ж відки вміють?
— Я їх навчив. Від тридцяти літ у мене така установа, що неписьменному парубкові і неписьменній дівці з сього села шлюбу не дам.
Патер Гаудентій широко витріщеними очима дивився на о. Чимчикевича, як на яке заморське чудовище. А заморське чудовище й собі ж поглипувало глупо-наївно на патера, немов не розуміючи, чого тут дивуватися.
Помовчавши таким робом кілька хвилин, о. Чимчикевич висунув із-під стола низенький стільчик, вніс із сіней кіш, повний-верховатий капустяного листя, і сів на стільчику. В тій же хвилині, немов на даний знак, із відхилених дверей сусідньої комірки рванулись до світлиці цілі десятки кріликів і в радісних підскоках кинулись до свого господаря. Струя якогось неприємного звірячого запаху ввірвалась разом з ними в світлицю, але о. Чимчикевич не запримічав сього. Крілики вкрили дідуся, мов купа пушистого різномастого моху. Одні повискакували йому на коліна, інші на плечі, на голову, на руки, а прочі кинулись до коша і почали хрупати свіже листя, махаючи своїми довгими вушками і витріщивши десятки круглих оченят на незнайомого гостя.
— А тпрррус! — ласкаво скрикнув о. Чимчикевич, отрясаючись із м’якопушистих своїх улюблеників і викидаючи їм листя на долівку. Крілики всі разом позіскакували з його плечей і колін і кинулись хрупати, але деякі зупинились перед своїм господарем, поставали на задніх лапках і дивились йому просто в очі, немов благали, щоб не прогонював їх від себе.
(Продовження на наступній сторінці)