Він присунув собі крісло і сів біля стола поруч з Чаплею. Він любив товаришувати з Чаплею та Олефіром, що був на десять літ старший від нього. Вже ж таки се були люди письменні і хоч уряди-годи вміли сказати дещо цікаве: Чапля головно з писанія, зачитуючися вільними хвилями в церковних книгах, а Олефір із своїх військових часів, у яких він бачив і Відень, і Венецію, і Коложвар, і Арад, і Прагу та не одно з гарнізонового життя заховав у пам’яті та вмів цікаво оповісти. Та й ті два любили розмовляти з Яцем, що хоть сам неписьменний, а все-таки не лише термінував три роки в Дрогобичі у славного коваля і довголітнього цехмістра Мороза, але й потім, у часі тісних років, часто їздив на Поділля по пшеницю та до Садагури по кукурудзу, яку дома розпродував, та возив сіль із Дрогобича у ті подільські й покутські сторони, де люди, як він мовляв, дуже лакомі на тоту святу сіль, бо її у себе не мають. Вони та й ще Кость Дум’як, наймолодший між ними, — се був зав’язок тої сільської інтелігенції, що бажала вже тепер повернути хід сільських діл на інший, не панщизняний лад і серед загального шуму та розгардіяшу забігала думкою в будуще силкувалася відгадати потреби села і способи дальшої діяльності.
— Я все своє кажу, — говорив Чапля, немов тягнучи нитку думок, перервану вмішанням Халавки, — треба нам думати про завтра. То ніби не про завтрішне завтра, бо то знаємо, що завтра буде.
— Пан уже післав гонця до міста по ландсдрагонів, — додав Халавка.
— Ну, певно, крайній час починати оранку, а без нашої помочі що зробить?
— Не дожде! — вперто буркнули два інші селяни, що, оперті на ліктях і понуривши голови над столом, сиділи і завзято пакали люльки.
— Не кажіть так, бо дожде, — мовив Чапля. — Прийдуть ландсдрагони і канчуками поженуть нас до роботи. Так, як торік було.
— І доки ж то так буде? — запитав Халавка. — Панщину ніби дарували і знов на панщину гонять. Тілько вже тепер не панські гайдуки, а цісарські ландсдрагони.
— Я вам кажу, — озвався Яць Коваль, — пани все ще надіються вернути панщину. По всьому видно. Адже візьміть нашого пана: якби він був певний, що панщина не верне, то чи ж не мусив би був зараз по її скасуванню понаймати собі слуг, накупити плугів та борін і взятися власними силами вести своє господарство? Ні, він 1848 р. вперся: "Мусить громада обробляти мені, я не маю як і відки", — і ми мусили піти і обробляти його. А торік знов те саме: сам своїми силами не робить нічого, а на нас насилає ландсдрагонів. Видите, жиє в тій думці, що панщина ще не скасована і незабаром вернеться назад.
— Господи, господи, і ще якийсь русин! — зітхнув Халавка.
— Руська кість, а ляцьким м’ясом обросла, — завважив Чапля.
— Правду мовите! — сказав Яць. — Що він за русин? Що в руського попа сповідається і причащається, до руської церкви ходить і руські свята справляє — овва! Не бійтеся, в церкві він між нами не стане і в нашім крилосі не сяде, але йде на своє коляторське місце за іконостасом. На свої свята нас не запросить, як ми одні одних запрошуємо. Оженився з полькою і дома все по-польськи, та й звичайно, як пан, усе з панами руку тягне. Що нам з такого русина! Лиш очі нам блахманить тим своїм русинством.
— Торік аж плакав, як нас ландсдрагони прали канчуками: "Мої діти! Що вам сталося! Адже я ваш брат, русин, а ви мені таке робите!" А не бійся, ландсдрагонам не сказав: "Дайте їм спокій!"
— І завтра знов буде плакати, я певний, — сказав, спльовуючи, один із слухачів.
— У нього м’яке серце, але тверде слово, — докинув Чапля.
— А господи ж мій, та доки ж того буде! — зітхнув Халавка.
— Доки нам не доїсть до живих печінок, — сказав, енергічно спльовуючи, другий слухач і потягнув люльку з такою силою, що аж зашкварчала.
Двері ванькира відчинилися, і, схиляючися, щоб не вдаритися головою в одвірок, до ванькира ввійшов здоровенний хлопище. Він був високого росту, на голову вищий від найрослiших людей у цілій громаді, плечистий і дужий і серед усіх громадян виглядав як виплодок якоїсь раси велетнів серед карлів. Йому було 35 літ. Здоровенні чорні вуса звисали йому аж на груди, а над чолом стирчала коротка чорна чуприна, як щіть, обстрижена навпаки сільському звичаю, що велів усім чоловікам носити довге волосся. Правда, Кость Дум’як досі ще був парубком. У двадцятім році життя взятий до війська, він вислужив "капітуляцію" дванадцять літ, а ставши фельдфеблем, служив ще три роки, поки отсе торік не вернув додому по батьковій смерті.
Аж тісно якось зробилося у ванькирі, коли він ввійшов і випростував свою велетенську фігуру. Не мовлячи ані слова, не вітаючися ні з ким, він присунув собі з-під стіни ослінчик до стола, товариші потіснилися трохи, і він сів між ними.
— А знаєте новину? — запитав він, коли жид поставив перед ним гальбу пива.
— Та що таке? Не знаємо.
Він одним духом випив половину гальби, обтер вуси і, обернувшися до жида, що стояв за його плечима і також рад був почути новину, сказав:
— Жиде, марш! Новина не для тебе.
Жид усміхнувся, сказав: "Ни, ни, я хіба що або що?" і рад-не-рад вийшов із ванькира, одначе не зачиняючи двері за собою. Дум’як плюнув, устав, запер двері на клямку і буркнув:
— От іще не люблю того влізливого жидівського кодла!
— Ну, що там за новина? — запитав Чапля.
— Така новина, що ліпше б нам її й не чути. Як ви гадаєте, дарував нам цісар панщину, чи ні?
— Як то ні! Дарував. Самі ми чули від комісара, і патент нам читали.
— Правда, виразно сказано: даруємо підданим панщину, роботизни і данини.
— Так, так, усі ми чули.
— В мене десь і патент друкований є, — мовив Чапля.
— І в мене, — докинув Халавка. — Я оправив його в рамці за скло і повісив на стіні між образами.
— Можеш викинути його звідтам і не сквернити святі образи. Він не має ніякої вартості.
— Як то не має вартості? — крикнув Яць. — Цісарське слово і не має вартості?
— Хіба хто перечить тому? — запитав Халавка.
— Ого! Скасували цісарське слово! — сказав з притиском Кость Дум’як. — Сьогодні в місті чую: витрублюють, вибубнюють на ринку. Приходжу ближче, народу купа, а возний усередині вичитує циркуляр із губернії: панам за панщину призначена заплата. Мають усі зголошуватися до уряду, дістануть облігації, а сплатити ті облігації мусить сам край.
— То значить ми! — скрикнув Яць, б’ючи себе долонею по коліні.
— От тобі на! Робили, терпіли, тепер ще й плати, — зітхнув Халавка.
— А багато ж тої сплати? — запитав Чапля.
— Вже я того не дослухався, чи шістдесят, чи сто шістдесят міліонів. Грубі міліони!
— Господи, аби нас усіх продав, то би такої суми не зложив! — скрикнув Яць.
— То з нас помалу стягнуть, не бійся. То нам розложать на роки, до того дочислять ще вдвоє або втроє стілько процентів, аби ще й діти і внуки наші мали ще двигати панщизняний тягар. Так тепер способу добирають! — з гіркістю в голосі мовив Дум’як.
— Але, може, то ще брехня? — закинув Яць. — Та чи чув же хто таке, аби касувати цісарське слово? Хто на те має право?
— Але губерніальний циркуляр! — завважив Чапля. — Значить, із цісарської губернії!
— Говоріть! Губернія цісарська, а губернатор панський. Може, справді губернатор на свою руку зробив се для панів.
— О, від того можна всього надіятися. Граб’я Голуховський! Сам польський пан, то скрізь за панами руку потягне.
— Польський пан і німецький прислужник! — мовив Яць.
— Польський недородок, а німецький недоносок, — додав Чапля.
— Ні, панове, — сказав Дум’як. — Губернатор на свою руку не міг сього зробити. Се з Відня такий наказ, із цісарської канцелярії. Може, там і наш губернатор причинився до того, що цісарські слова скасовано, але то не могло статися без згоди самого цісаря.
— Старий цісар Фердінанд добрий був. Він би був на се не позволив. Він би обстоявся при своїм першім слові. А сей молодий піддається панам, — мовив Чапля.
— Посилаймо депутацію до цісаря! Пани піддурили його. Вияснім йому, що нам нівідки платити таку суму! — почулися голоси мужиків.
— Так він нас і послухає! — завважив Чапля. — Може, там пани наговорили йому, що ми тут у великих достатках живемо.
— Пусте! — з притиском завважив Дум’як. — Що раз постановлено в цісарській канцелярії, того вже не вернеш. Затягнено пером, не витягнеш волом. Але то ще нічого. Заплатили б ми, якби було з-за чого. А то ж знаєте, що пани хочуть повідбирати нам усі наші прадідівські ліси й пасовиська. От тут подумайте, як нам далі жити. Ліс запруть — купуй дерево на фунти, як цукор! Пасовисько запруть — куди дінешся з худобою?
— Краще нам смерть, ніж така неволя, — скрикнули всі враз. — То ще гірше, як панщина.
(Продовження на наступній сторінці)