— Го, го, знаємо, чим то пахне! Зараз пани до цісаря побіжать і скажуть: "Ади, хлопи самі добровільно йдуть до нас на роботу, а ти панщину скасував. Верни панщину, бо ті люди звикли до неї. їм найліпше з нею, а як її скасовано, то вони бунтувалися".
Ті слова вимовив Яць Коваль, ставши на ослоні межи вікнами. Се був знаний уже, а проте влучний аргумент у панщизняних дебатах, які велися отсе вже два роки в Грушатичах. Усі мужики ахнули в один голос:
— А правда! Мере правда! Чуєте, люди? Чуєш, війте? На що нас ведеш? До чого нас намовляєш?
— Але, панове громадо, — кричав війт, — хіба ж я вас веду на панський лан? Хіба вас намовляю на щось лихе? Я ж вас лише запитую. Пан мені казав запитати вас — і питаю. Не хочете — ваша річ. Я ж вас не буду намовляти, та й ви не діти, щоб датися мені на підмову.
— Добре, добре! Так же й говори! — почулися голоси одобрення з тих самих кутів, відки перед хвилею ревли окрики обурення і простягалися руки до шарпання та затиснеш кулаки.
— Та я, того... Я не маю вам що більше говорити, — сказав війт і похилився, щоб злізти зі стола.
— Як то не маєш? — скрикнув Яць Коваль, усе ще стоячи на ослоні. — То ми лиш того зібралися нині?
— Я зробив лиш те, що пан наказав. Маю вашу відповідь і занесу її пану.
— Та, гов-бо, війте, — знов крикнув Яць Коваль, — та чекай! Коли з нами не маєш що говорити, то ми маємо з тобою.
Війт якось ні в тих ні в сих покрутився на столі, обводячи очима громаду, над якою тепер залягла хвилева мовчанка.
— Хто має що мені говорити, най говорить.
— Віддай папери! — загукали голоси.
— Які папери?
— Наші, громадські. Інвентарі, йосифінські інвентарі!
— Я ніяких ваших паперів не маю, — відповів війт якось несміло.
— Як то не маєш? Як то не маєш? А де подів?
— Продав пану наші папери? Наші інвентарі, наші потвердження, наші декрети і привілеї? Говори! Признавайся, бо не вийдеш відси живий! Говори!
Знов почався страшенний репет у коршмі і довкола коршми, і знов затріщала коршма не знати, чи від напору збентеженої юрби, чи від скажених ударів вітру.
— Ви ж мені ніяких паперів не давали, — промовив війт, — то я вам нічого й віддати не можу.
— А певне, бо тебе пан з мандатором вибрав! Ти не наш війт! Ти панщизняний війт! Маєш папери? Віддавай папери і забирайся до тристенного! Не хочемо такого війта! Виберемо собі свого, з власного вибору. Такого, щоб за нами стояв, а не за паном! Злізай! Віддай папери! Папери! Папери!
— Але ж, панове громадо, — ще раз правдався війт, — я ж не знаю, які ваші папери. .
, — А які маєш?
— Та якісь там пан сендзя передав мені два роки тому, ще як панщина була. Та я їм не придивлявся. Дав мені в скриньці — досить важко в руки взяти, — зложив і замкнув при мені, а ключ сховав у себе в шуфляді. А скриньку я взяв до себе і держу досі. А що се за папери, чи ваші, чи панські, я того не знаю. А сендзя заборонив мені остро нікому за них не говорити і нікому їх не показувати.
— Наші вони, наші, наші! Небіжчик сендзя все нам натякав на них, все нам говорив: "Я маю такі папери, що вам колись дуже стануть у пригоді". Віддай їх нам! Зараз віддай!
— Як же вам їх віддам, коли їх не від вас маю?
— Байка! То наші папери! Зараз давай! Зараз тут, на стіл клади! При всій громаді!
— Але що мені пан сендзя скаже? — крутився війт.
— Який сендзя? Той, що тобі дав ті папери? Адже він уже небіжчик! Тю, тю, дурний!
— Та сей новий їх тобі не дав. Може, й не знає за них. Що йому до них?
— Знає, я показував йому, як настав. Відімкнув скриньку, переглянув, дещо забрав із собою...
— Ах ти, тумане! — загукали з усіх боків. — Та нащо ж ти дав? От тобі й на! Певно, забрав, що для нас варте! Небіжчик сендзя був наш приятель, хоч остро судив на буки, а сей — панський підлизень.
— Ну і що, як узяв? Що, як узяв? Певно, передав пану? — допитувались у війта ті, що стояли ближче.
— Та ні, панове громадо! — запевняв війт і, мов лоза, хилився додолу. — Богом вам клянуся, зараз же другого дня віддав, ще й запевняв, що всі. "На, — каже, — почисли, чи стілько, скілько я взяв учора. Тямиш, кілько було?" — "Двадцять п’ять актів", — сказав я. "На ж, маєш їх. Перечисли, чи котрого не бракує". І ретельно, ані одного не бракувало, всі були. І всі там лежать у скриньці.
— Тумане! А ти дивився, чи то ті самі? — гукнув із-під стіни Яць Коваль.
— Та по чім я пізнаю, чи то ті самі? — простодушно признався війт. — Я ж неписьменний. Печатки ніби ті самі, шовкові нитки, що ними позшивані акти, також ті самі, та й печатки ніби ті самі. А що там у них пописано, господь святий знає. Я на се сліпий.
— Туман! Сліпцун! Одурив його, проклятий! — заревла громада.
— Але ж, панове громадо, чей же пан сендзя...
— Що він за сендзя! Начхати на такого сендзього! — ревли розлючені люди.
— Ми його на шматки розірвемо! — гукали одні.
— На гродзів мак посічемо! — репетували інші.
— Геть роздруцкаємо! Зараз ходімо до нього, най віддає наші папери, бо йому куца година буде.
Війт у почутті своєї правоти випростувався і знов крикнув, приглушаючи загальний гармидер:
— Панове громадо! Гей, панове громадо! А цитьте-бо! Ще ж ви не вислухали мене.
— Ще щось маєш крутити?
— Не крутити, а правду сказати. Адже я сказав вам, що папери у мене.
— Показуй! Подавай! Викладай на стіл! — гукнула громада.
— Але ж скринька у мене дома, в коморі.
— Біжи й принеси.
— От я зараз, — мовив війт і другий раз нагнувся, щоб скочити зі стола.
— Агов, панове громадо! — гукнув якийсь голос із-під печі. — Не пускайте його самого, бо втече.
— Та куди втечу, дурний Халавку? — огризнувся війт.
— Втече, втече! — репетувала вся громада. — Не пускайте його самого! Він нас дурить. Утече до двора, і що йому зробимо!
Ледве-ледве заспокоїлася громада, коли з-поміж гурту, що тисся коло стола, зголосилися три чоловіки, готові з війтом піти до його хати і принести сюди таємничу скриньку. Задля великого натовпу народу в коршмі і біля коршми війт і його кумпани вибрали коротшу дорогу: виняли вікно з рами і вилізли надвір — один делегат наперед, потім війт, а за ним ще два делегати. Як обережність, то обережність.
А в коршмі й довкола коршми по їх відході знов піднявся шум, як у млині, де разом теркотить дванадцять питлів, і реве вода на лотоках, і гуркочуть колеса та скриплять вали по дерев’яних брусах.
— Ото мені війт! Смаровіз, не війт! Свині йому пасти, не в громаді значити. Го-го, знають пани, який їм війт найліпше до вподоби. Не хочемо його! Ані одного дня більше! Най щезає зо шумом, бо наробить нам ще гіршої публіки. Тепер тяжкий час, треба доброго ґазди в хаті, а ще ліпшого в громаді. Вибираймо зараз нового війта. То буде наш, громадський війт, а не панський вірник!
Отакі окрики та увага сипалися з усіх кутів коршми, з сіней і знадвору крізь вікна. Смілість, здержувана в часі панщини силою панського нагніту, буків, диб та колодок, тепер проривалася, як вода з розірваної гаті, шуміла, і бурлила, і бризкала піною, і зносила все, що стояло їй на заваді. І скрізь по громадах ішла така хвиля; народна ненависть до панщини шукала собі всяких можливих упустів і знаходила їх усюди.
— Кладімо війта! Кладімо війта. Кого кладете на війта?
— Андрія Халавка!
— Хому Зарічного.
— Ха, ха, ха! Ще десь є третій дурень он там під берегом. Кладіть і того!
— Яця Коваля.
— Що нам Коваля? Коваль з присілка. Треба селового.
— Костя Дум’яка.
— Замолодий ще. Торік з війська вийшов.
— Письменний! Бувалий.
— Бував на лаві і під лавою.
— Чи то мало у нас письменних? Он Чапля Стефан! Он Онефір Гаврило!
Назви кандидатів літали, як жмені снігу, кидані на голову. А при столі сиділи присяжні та радні і щось глибоко міркували.
— Війта вибирають! Війта вибирають! — почулися голоси знадвору і разом з ними розпучливі крики, прокляття та пищання жінок.
— Медведю! Куди пхаєшся! Адже ноги мені роздавиш.
— Війта вибирають, а нас не пускають? Розступіться! Пускайте!
— А ви відколи маєте голос при виборі?
— Як то? Відколи й ви. Нині перший наш вибір. Усі маємо голос.
— І баби?
— І баби! І баби! — почулися завзяті писки з усіх боків. — Або то баби щось гірше від вас?
— Якби не баби, то би хлопів і на світі не було.
— Пускайте нас! І нас! І нас!
— Та чекайте! — гримнув хтось ізсередини в двері. — Адже ще не вибираємо. Ще лише подають голоси, на кого би хто хотів.
— Кладіть мого чоловіка! — запищала якась жінка. — Такий добрий, що хоч і до рани приложи.
Присяжні й радні біля стола повставали з ослона. Один виліз на стіл.
— Панове громадо! — крикнув. — Говоріть, кого хочете мати війтом у Грушатичах?
(Продовження на наступній сторінці)