— Я також мушу признатися до того самого гріха! — додав Едзьо Чапський. Се до живого діткнуло п. Калясантого, немовби хтось устромив йому за пазуху пучок кропиви, — так він кинувся і, тяжко сапаючи, сів охляп на м'якім кріслі.
— Ну, панове, — скрикнув він патетично, — се вже з вас якась сторонничість говорить. Для того, що моя часопись... — в патетичнім запалі він любив говорити "моя часопись", хоч не був її властителем ані редактором, а тільки звичайним співробітником і слухачі його добре знали о тім, — має демократичну вивіску...
— Скажіть радше: демократизм на вивісці! — шпигонув Едзьо.
— Вивішений демократизм, — додав Дублянчик.
— Прошу, панове! — поважно і з докором скрикнув п. Калясантий. — Я не дав вам причини до того, щоб ви жартували надо мною! Дуже прошу! Тут справа поважна. Для того, що моя часопись має демократичну вивіску, ви вважаєте себе в праві глядіти на неї крізь партійні окуляри, не розбираючи ближче, яка, властиво, суть її провідних ідей. Скажу одверто — се не є властива дорога! Се не по-обивательськи! Се навіть не патріотично, бо, виступаючи против такої газети, спиняється заразом хід тих ідей, котрі вона хоче, ширити, і котрі також я, я, мої панове, як мене всі тут знаєте, цілковито приймаю за свої.
— Отсе, власне, інтересно! Власне, цікаво! — радісно скрикнув д-р Альфонс, сідаючи також на кріслі насупротив Калясантого. — Прецінь раз маємо перед собою чоловіка, котрий сміло і явно говорить, що поділяє вповні ідеї і тенденції газети, — значить, зможе і, певно, схоче й нас усіх познайомити з тими ідеями, втаємничити нас в них, коли просте читання тих друкованих слів і речень, котрими день, у день заповнена ся газета, зовсім до сього не вистарчає.
— Пан доктор усе ще зволять іронізувати, — якось жалібно сказав п. Калясантий. — Я сим оружжям не воюю, на іронію іронією не буду відповідати. Приступлю прямо до річі. Страшить вас демократизм моєї газети...
— Але ж не страшить! Чого нам його боятися?
— Ну, антипатичний вам мовлячи загально. Адже ж так? Але кілько ж то разів ми вияснювали, що сей демократизм в нашім розумінні від демагогізму далекий, як небо від землі! Ми демократи і думаємо, що при кінці XIX віку кождий розумний і чесний чоловік мусить бути демократом.
— Спасибі за комплімент! — сказав їдко д-р Альфонс, кланяючись Калясантому. — Значить, в такім разі я, що з гордістю називаю себе аристократом не тілько з уродження, але і з переконань, по-вашому, буду нерозумним і нечесним, чоловіком.
— Тілько терпцю, докторе! Тілько терпцю! Тілько порозуміймося! Вислухайте мене, а тоді робіть свої уваги. Коли я згадав про демократизм, то я згори зазначив, що його не слід мішати з демагогізмом. Здається, непотрібно б і толкувати, а треба, бо в остатніх часах у нас аж надто часто мішають одно з другим. Адже ж недавно ще в Варшаві появилась була людова "демократична" газета, котра як свій основний постулат до суспільності ставила "podporządkowanie wszelkich interesów interesom chłopskim"*. Ce значить — шляхта, міщани, патріотизм, література, наука — все набік! Хлоп іде! На престіл з хлопом! "Я не вмію ні читати, ні писати, а мене хотять на польського круля обібрати!" Тямите сю казку? Отсе звалося у нас демократизмом, правдивим, патентованим демократизмом, а на ділі се прецінь ніщо інше, як брутальний, простісінький демагогізм, охлократія з усею її огидою, прибрана в метафізичну фразу.
— Ну, однако! Пан Калясантий остро виражається! — замітив Едзьо.
— Слухай, Кайцю, — промовив Тадзьо, котрий досі мовчки Сидів і курив сигаро за сигаром та прислухувався в різні боки розговорам, поки вкінці остатній не прилучився до нашої купки, — бачу певний регрес у твоїх манерах. Пам'ятаєш, у віденськім Джокей-клубі ти інакше говорив, Ти був повний джентльмен. А тепер — fi donc! Впадаєш у пафос! Гарячишся! Аргументуєш! Ні, як бачу, газетярська компанія сплебеїзувала тебе, ось що!
— Друже мій, — відповів п. Калясантий, — твоя критика щира і з доброго серця пливе, але даруй, що я поки що не зверну на неї уваги. Звісно, чоловік жиє, то й мусить з різних печів хліб їсти. На все свій час. Був час на Джокей-клуб, на турф, на перегони і кінські касина, — тепер прийшов час на що інше. І у тебе те саме буде.
— О, Тадик уже й тепер за чим іншим озирається! — промовив пан Еміль. — Знаєте, він насерйо підготовує собі грунт для кандидування до сойму з курії більших посілостів у Н-ськім повіті! І вже має шанси.
— А, гратулюємо! гратулюємо! — роздалися оклики з усіх боків.
— Передчасно, други мої, передчасно! — з гумористичною повагою промовив Тадзьо.
— А знаєш, Тадик! Ідея! Адже між нами тут є аж чотири твої будущі виборці. А в цілім окрузі, здається, всіх виборців 24. Значить, маєш тут перед собою шосту часть свого виборчого округу. Ну, що? Скористай з нагоди! Скаптуй нас для своєї кандидатури! Спропагуй нас для своїх ідей! Виложи перед нами своє політичне credo! Адже кандидатську промову вже маєш готову і, бодай в головних зарисах, умієш її напам'ять.
— Справді, ідея! Славно! — озвалися голоси, Ну-ко, Тадик, вилізай з кандидатською промовою! Витовкмачуй своє profession de foi!*
Тадзьо виступив насередину і випрямився.
— Панове! Я не від того. Тілько застерігаюсь... Мілько не розуміє мене: я кандидатських промов не укладаю і не вчуся. Profession de foi — добре! Але коли foi, то foi. Віра, то віра. Коли вірите в те, в що я вірю, то вибирайте мене, а не вірите — воля ваша. Але аргументів від мене не жадайте. Віра не потребує аргументів. Най дурні та ограничені голови бавляться аргументами. Між розумними людьми вони непотрібні. Риштовання непотрібне при готовій будівлі.
— Браво, Тадик, браво! Зачинаєш бути філософом! — скрикнув Адась.
— І то власне тоді, коли відкинув логіку! — злобно додав Калясантий.
— Моє profession de foi коротке і ясне: я шляхтич, рільник і поляк. Значить, політика моя мусить бути шляхетська, аграрійна і польська. Чи маю виясняти, що заключається в кождім із тих постулатів?
— Можеш не мучитися, — втрутив п. Калясантий. — Се ще в XVIII віці вияснили тарговичани.
— Тарговичани! — з сарказмом повторив Тадзьо. — То не джентльменський маневр, Кайцю! Назву сю окричали, кождий при сьому слові думає собі бог зна що злого, зраду, продажність, підлоту... А за тим шумом пустого слова тратиться властивий змисл річі. Чи тарговичани хотіли того самого, що я хочу, чи розуміли так само нашу справу, як я розумію, сього ані я не знаю, ані ти не знаєш, ані ніхто з нас не знає. А таким словом ти тілько полошиш уяву слухачів і не даєш їх розумові нічогісінько.
— Браво, Тадик! Бравіссімо! — загукали паничі.
— Але ж се безсумнівний парламентарний талант!
— Ов, Кайцю! Зрізав тебе!
— О, здрібніла наша нація! — промовив Едзьо крізь ніс, персифлюючи вірменський виговір. — Пан Калясантий-дід, як їхав чвіркою, то носом браму відчиняв, а пан Калясантий-внук дає собі ніс натягати на старі літа!
— Ах, Едзю! — трошки сердито промовив пан Калясантий. — Ти, певно, думаєш, що ти сказав щось дуже нового і дотепного.
— О, зовсім ні! Але й старі дотепи можуть не раз добре характеризувати наше молоде покоління.
— Годі вам, годі! — почулися голоси. — Дайте скінчити Тадзеві!
— Мені ніщо й кінчити! — мовив Тадзьо, сідаючи. — Коли говорю: шляхетська політика, то розумію се не так, щоб шляхта мала всю політику визискувати на свою користь. І овшім, най користають і інші стани, але під одним услів'ям: тілько через шляхту! Тілько з рук шляхти мусять вони приймати всякі добрі встанови, всякі пільги, всякі користі. Тілько від шляхти повинні виходити всякі внески в тім дусі. Коли нешляхтич поставить якийсь внесок, що йде до загального добра, шляхта повинна або вбити його взароді, відкинути а limine*, або адоптувати, підняти на своїх руках, пустити в світ під своєю фірмою. Всі верстви повинні привикнути до того, щоб уважати шляхту за свого опікуна, добродія, за одинокий політично дозрілий і сильний елемент, за одиноку силу, котра спосібна до дійсної, позитивної політичної роботи.
Знов роздалися брава, тим разом уже зовсім не іронічні і не жартовливі, а д-р Альфонс гаряче стиснув руку свого будущого товариша по політиці.
— Слухай, Тадзю! — сказав він. — Мій комплімент! Я досі не знав тебе.
— Надіюсь, що пізнаємось, — промовив Тадзьо, кланяючись і стискаючи його руку. — А коли я рільник і хочу вести політику аграрійну, то що се значить? Чи се значить, щоб у нас міст зовсім не було? Фабрик не було? Промислу не було? Противно! Розвій міст, і промислу, і фабрик пожаданий для нас, але не пожадана перевага тих елементів. Я рільник, значить, я консерватист в справах політичних і суспільних. А консерватист, се ще не значить безоглядний прихильник status quo*. Ні, тілько прихильник основ, основних принципів того ладу, в котрім шляхта є справді шляхтою, є чолом, є основою суспільності! Міста, промисл, фабрики — се супроти нас елементи революційні, а радше деструкційні, і для того ми мусимо держати їх кріпко в означених для них рамах, прикроювати їх розвій так, щоб він ішов рівнорядно з нашими інтересами, але не підкопував їх.
(Продовження на наступній сторінці)